Коли відпочивають янголи - Аромштам Марина

А це — живі діти. Ніхто не сперечається: вони закохуються. Але це гра. Не більше. Згадай, як Аліна розповідала нам про Соломона. Як ти сміявся. […]

І дідусь з мамою дуже сміялися — над тим, як ми грали в царя Соломона. Але це — зовсім інше. Не те, про що я питала. Те, про що я питала, не смішно.

18

— Настя, що з твоїми речами? — Марсем вигляділа невдоволеною. — Я ж просила вас охайно складати речі в шафочки. І закривати дверцята. Будь ласка, приведи все в порядок.

Сконфужена Настя направилася до шафи і стала возитися зі светром і шарфом, намагаючись змусити їх слухатися.

— А це що валяється?

— Шапка. Це Віри.

— Що Вірина шапка робить в проході?

— Вона вивалилася.

— Що значить — вивалилася?

— Ну, вона весь час вивалюється.

— Треба дверцята закривати. Тоді не буде вивалюватися.

Віра встала, засунула шапку в шафу і притиснула дверцятами.

Дверцята тут же знову розчинилися і знову випустили шапку на підлогу, ніби хтось їх зачаклував. Марсем нахмурилася і уважно огляділа шафи. Вони сьогодні вигляділи дуже дивно. Майже всі дверцята були напіввідчинені. Деякі — широко розчинені. І від цього клас мав вигляд неприбраного гардеробу.

— Я щось не розумію… Що відбувається?

— Маргарито Семенівно! У мене дверцята не закриваються. Вчора закривалися, а сьогодні не закриваються. Ось! Дивіться! — Віра продемонструвала виявлений дефект.

— І в мене!

— І в мене!

Клас загудів, виражаючи скаржникам солідарність. Гул перекрив чийсь тоненький голос:

— Це Єгор!

— Що — Єгор?

— Він магнітики скрутив.

— Що зробив?

— Магнітики скрутив. Із шафочок.

— А Ілюшка з Жорою йому допомагали! — хтось вирішив, що справедливості ради треба викрити відразу всіх.

— Нічого не розумію! — щось заважало Марсем вникнути в те, що відбувалося. Ромик вирішив пояснити:

— Ну, Єгор хотів добути магніти. Щоб зробити вдома машину. А магніти є на шафочках. І він став скручувати магніти. І Ілюшка з Жориком як раз прийшли. Він говорить: ось, хлопці, де магніти! Хочете? Тоді приносьте завтра. А то ножицями незручно.

— І що — принесли? — ошелешена розмахом злочину, Марсем все-таки не могла скрити допитливості.

— Угу! — Єгор сидів, насупившись і вставившись в парту. — Принесли.

— Вони всі троє принесли, — м'яко пояснив Ромик. — І вчора згвинтили. Ось тут не згвинтили. Це моя шафа. Я не дав. Мені магніти самому потрібні.

— І ці люди перемогли Дрегона! — Марсем з трудом стримувала невдоволення. — Сідайте. Вирішуйте приклади на сто двадцять першій сторінці. А я поки подумаю, що робити.

Всі тихенько сіли і відкрили підручники, щоб не заважати Марсем думати. Вона сіла і стала дивитися кудись мимо нас. Коли продзвенів дзвінок, вона все так і сиділа. Ми навшпиньки вийшли в коридор, а потім вернулися.

— Давайте на килим! Поговорити треба, — Марсем прийняла рішення.

Ми сіли в коло, підібравши ноги. Всі мовчали, тому що сказати було нічого. Всі розуміли: справи погані.

Я розкажу вам історію, сказала Марсем. Ні, дві історії. Перша – з реального життя. В одному селі хлопці вирішили влаштувати дискотеку. Справжню. Як у великому місті. Коли кругом різнокольорові кола вібрують. Для цього потрібне було спеціальне скло. Різнокольорове. Хлопці стали думати, де його взяти. І якийсь розумник згадав: кольорове скло є на станції, у світлофора. Червоне і зелене. Всі взяли викрутки і побігли на станцію за склом, а ввечері влаштували дискотеку — як у місті, з кольоровими колами. На ранок наступного дня в районі цієї станції пасажирський поїзд зіткнувся з товарняком, і загинуло багато людей. Про це писали в газетах. Це перша історія.

А ось друга. Якось я зустріла людину, яка кожен день перед заходом сонця начищала до блиску свою лопату. Лопата сяяла так, що в неї можна було глядітися — як в дзеркало. Я запитала, навіщо вона це робить. "У кожного з нас є янгол, — сказала людина. — Той, що відповідає за наші вчинки. Але янголи не можуть займатися тільки нами. Якщо ми щось робимо правильно – хоч щось робимо правильно, вони відлітають у інших справах. І тоді одним лихом у світі стає менше. Якщо ж ми гидимо, янголи повинні залишатися поруч – виправляти нашу гидоту. Мій янгол знає: ввечері я завжди чищу лопату.

В цей час він може бути за мене спокійний, може від мене відпочити. І він летить рятувати кого-небудь — від бурі, каменепаду, землетрусу. Летить туди, де потрібні зусилля багатьох янголів. І якщо хоч один з них не з'явиться в потрібний момент, наслідки можуть виявитися дуже сумними".

Так сказала мені та людина. Подумайте про це, добре?

19

Це дуже важливо – дізнатися про янголів. Але слова повинні за щось зачепитися. За щось усередині. Інакше вони ковзнуть мимо.

Як вітер.

Як шум проїжджаючого автомобіля.

Як чужий кіт, що біжить через двір. Він, такий м'який і пухнастий, біжить у своїх справах і не має до тебе ніякого відношення. Ти, звичайно, можеш його погладити — якщо він не злякається. І якщо ти не злякаєшся погладити чужого кота, який щойно вибрався з підвалу, — раптом він заразний? Але навіть якщо ти його погладиш, це нічого не змінить у твоєму житті. І в житті кота теж. Він все рівно побіжить далі, у своїх справах. І ти підеш далі, нібито ти нікого не гладив.

З янголами так не можна. Не можна вчинити з ними так, як з цим невідомим котом: все взнати — і піти у своїх справах. Ти повинен будеш з цим жити. Далі — жити з цим. […]

Коли ми з дідусем на наступний день прийшли в клас, там уже було повно народу: тато Єгора, і Ілюшин брат, і ще тати Жорика, Віри, Насті. Навіть Петін тато приїхав, хоча йому це було дуже важко. Всі лагодили шафочки. А хлопчики подавали викрутки і гвинтики, тому що пригвинчувати важче, ніж відгвинчувати, і у них це погано виходило, дуже повільно. А дівчатка просто дивилися чи охайно складали речі — щоб не вивалювалися.

Марсем з'явилася в класі, коли мужчини складали інструменти і готувалися розходитися. Єгор збирав в коробку гвинтики.

— Це запасні, — сказав він замість "здрастуйте" і показав Марсем декілька магнітних засувок. — Якщо відлетить, можна приробити.

— Добрий ранок, Маргарито Семенівно! — поздоровався Петін тато. — Працюйте спокійно. Янголи сьогодні відпочивають.

Щоденник Марсем

… Сьогодні під час робочого дня мене переслідувала нав'язлива думка: "Убила б!" Убила і розвісила б по ліхтарях: ініціатора проекту – в центрі, і двох сподвижників – по боках. Як напучення дитячому людству, що лишилося в живих.

Ось як мене розізлили. І навіть думати не хочеться, що можна інакше. Без убивств.

Ось Корчак старався. Він придумав в своєму інтернаті спеціальний орган — дитячий суд. Щоб діти жалілися один на одного в законному порядку і розбиралися один з одним за законом, а не за допомогою мордобою. Більша частина корчаківського судового кодексу закінчується словами: "Простити, тому що винний сам уже кається в скоєному". […]

Другий запис

Учительське щастя злегка нагадує щастя ідіота.

Ну, і дійсно: спочатку із шафочок згвинтили магнітики, і ти впав в істерику. Потім магнітики пригвинтили назад, і ти готовий стрибати до стелі. Хіба не ідіотизм? Кому з нормальних людей можна пояснити, від чого ти, власне, стрибаєш?

Тому пояснюю — виключно для нащадків: стрибки викликані раптовим відкриттям: твої діти — вповні люди! З явно вираженими ознаками внутрішнього життя. Ти відважився довірити їм свої тайні знання, і вони тебе зрозуміли!

Більш того, раптом розумієш: нікому, крім них, ти б цю таємницю не зміг відкрити — з безумною надією, що це може виправити положення речей. Де це бачено — така могуть слова?

Хіба це не причина почувати себе щасливою?..

[…]

Післямова автора

Я читала "Короля Матіуша" своїм учням. Читала — і розповідала легенду про смерть Януша Корчака, про те, як він загинув зі своїми вихованцями у фашистському концтаборі Треблінка. Міг врятуватися, але не став цього робити. Волів відправитися разом з дітьми. Не захотів їх кидати.

Можливо, це найважливіше, що я встигла розповісти дітям за двадцять років свого вчительського життя. Так, думаю, це найважливіше.

Потім я написала роман "Коли відпочивають янголи" — про те, як учителька читає дітям "Короля Матіуша", а діти в цей час живуть своїм складним і погано керованим життям. І цей роман отримав Національну премію "Заповітна мрія".

Після церемонії нагородження до мене підійшли підлітки — ті, що входили в дитяче журі. Підійшли поділитися враженнями, і я не втрималася — спитала:

— Ну, а "Короля Матіуша" вам захотілося прочитати?

Вони відповіли:

— Так. Ми думаємо про це.

І одна дівчинка, Юрико, написала мені потім листа — з Південно-Сахалінська. Вона повернулася додому і пішла в бібліотеку — за книгою Корчака.

В бібліотеці дуже здивувалися: там ніхто не чув про письменника Корчака. І не могли пригадати, чи є така книга в фондах.

Тоді Юрико почала шукати сама. Їй дозволили. Адже вона в той момент була знаменитою людиною — членом дитячого журі Національної премії.

Вона писала мені, що перерила всю бібліотеку, всі найдовші, найдальші, найзапиленіші і забуті куточки — і знайшла те, що шукала. І прочитала. І слідом за нею всі дорослі з бібліотеки теж прочитали "Короля Матіуша". І тепер не можуть уявити, що колись не знали про цю книгу.

Я страшенно цьому рада. В уявному списку достойних справ я поставила собі жирний хрестик: я подумала, що недарма писала власну книжку.

Найдіть "Короля Матіуша". Відкопайте в бібліотечному пилу. Відшукайте через чарівну мережу Інтернет. Наткніться на неї — випадково — на книжній полиці в гостях у знайомих.

Прочитайте її обов'язково. Інакше ви не зрозумієте щось важливе про себе.

Переклад з російської Євдокії Кашуби