Коли відпочивають янголи - Аромштам Марина

Марина Аромштам

Коли відпочивають янголи

(Уривки / Скорочено)

Джерело

Частина перша

1

Все могло скластися інакше, якби

у мене був тато. Тоді мама могла б з ним порадитися. Порадилася і не віддала б мене вчитися до Тетяни Володимирівни. Тетяна Володимирівна не сказала б: "Встати! Руки за голову!" Дідусь би не жахнувся і не став би наполягати на моєму переході в іншу школу. І я не потрапила б в клас до Марсем. Це Марсем розповіла нам про янголів – про те, що вони повинні відпочивати. З тих пір пройшло багато років. Але коли зі мною що-небудь стається – хороше чи погане – я про це згадую.

А якби в мене був тато, я ніколи б про ангелів не дізналася. Тому невідомо, добре чи погано, що його тоді не було.

[…]Але в мене не було тата, який міг забезпечити […]щасливе життя. Він жив на батьківщині шампанського, у Франції. А це майже як на Місяці. Інколи, мріючи про дружбу з Єгором, я уявляла, як тато у вихідний день сидить в ресторані на самому високому поверсі Ейфелевої вежі, з бокалом цього самого шампанського, а перед ним, як на долоні, все місто. І він думає: "Як там моя дівчинка, моя дочка? Треба б запросити її в гості, разом з другом Єгором, – показати їм Париж з висоти пташиного польоту".

Але мій тато, скоріше за все, нічого такого не думав. Як пояснювала мама, він взагалі ні про що не міг думати, крім своїх задач. Він був математиком. До слова "математик" добавлялося ще означення – "не сповна розуму". Або "геніальний". Вибір означення залежав від маминого настрою. У мого тата була не дуже зрозуміла робота – вирішувати задачі. В школі на уроках ми вирішували задачі. Можна було вирішувати задачу хвилин десять чи п'ятнадцять. Інколи (дуже-дуже рідко) задача зовсім не вирішувалася. Це означало: треба у кого-небудь спитати, що потрібно робити. А потім потренуватися, щоб наступного разу справитися. Але вирішувати задачі, які до тебе ніхто не вирішував? Спеціально для цього приходити на роботу?

Мама говорила, деякі складні задачі тато вирішував місяцями. А на одну пішов цілий рік – той самий рік, коли я повинна була народитися. Далекій і прекрасній Франції для вирішення задачі потрібен був хороший математик. До того ж татові подобалася Франція і все, що з нею пов'язано. Тому з полового будинку нас з мамою забирав дідусь.

Дідусь одягнув білу сорочку – ту, в якій він колись ходив з бабусею в театр, – побризкав себе своєю улюбленою туалетною водою і приїхав за нами на машині. На медсестру, яка видавала дітей, дідусь справив дуже приємне враження – таким веселим і молодим він виглядав. Медсестра з задоволенням прийняла від нього коробку цукерок і вручила йому згорток з мереживними оборками, всередині якого була я. Маляті (тобто мені) повезло, сказала медсестра. І моїй мамі також. Не те що деяким! За деякими взагалі ніхто не приїжджає. "А як же вони?" — злякалася за них мама. "-Та ніяк. Так і йдуть. Чи таксі яке піймають!" Мама зітхнула, і ми поїхали додому.

2

Французька задача, за яку взявся мій тато, не мала рішення. Але в далекій Франції від цього не засмутилися. В математиці це допустимо – щоб не було рішення. Татові тут же дали вирішувати іншу задачу, і він так і не вернувся. Тому ми жили утрьох: я, мама і дідусь. Мама теж вирішувала задачі. Не такі, як тато, а інші. Ті, що "ставило перед нею життя". І рішення до цих задач обов'язково повинні були знаходитися. Як, наприклад, рішення з моїм вступом у перший клас.

Як я уже говорила, мамі ні з ким було порадитися – з ким-небудь близьким і дорогим. Зазвичай вона радилася з дідусем, але дідусь у цей час був у командировці. І мама порадилася з тіткою Валею із сусіднього під'їзду. Взагалі-то мама не збиралася з нею радитися. Це вийшло випадково. Тітка Валя зустрілася з мамою у магазині і запитала, записали мене уже в школу чи ні. Мама сказала: поки що ні. Вони з дідусем ще не вирішили, куди мене віддати. Вони хотіли б знайти для мене яку-небудь хорошу вчительку. "Що значить – "хорошу"?" — тітка Валя стала вимагати від мами пояснень, і мама розгубилася.

Це не значить, ніби вона не знала. Вона знала, адже вони з дідусем багато про це говорили. Під час таких розмов дідусь завжди посилався на бабусю. Бабусю я ніколи не бачила, вона померла ще до мого народження. Але, за словами дідуся, моя бабуся була дуже мудрою людиною. Не просто мудрою, а по-своєму великою. І сперечатися з її уявленнями про життя – дідусь показував це усім своїм виглядом – було б просто безглуздим. Особливо тепер, коли вона померла.

А бабуся вважала: найцінніше в людині – її внутрішній стрижень. Стрижень – вісь людської особистості, як хребет – вісь тіла. Його не можна побачити чи пощупати. Але відсутність стрижня в людині відразу відчувається.

І якщо цей стрижень був, а потім зламався, вся людина всередині розпадається на шматки. З вигляду ніби нічого не змінилося, а насправді – суцільний людський лом.

Учителька повинна бережно ставитися до дитячих стрижнів, думали бабуся і дідусь. Тільки як це означити? Ось приходиш ти в школу. Там сидить яка-небудь жінка і записує дітей у перший клас. Ти ж не можеш прямо спитати: "Скажіть, ви розбираєтеся у внутрішніх стрижнях?" Бабуся це розуміла. І дідусь розумів. І він багато разів розповідав, як знайшли вчительку для моєї мами.

[…]

Але коли прийшов час записувати в перший клас мене, скористатися бабусиним способом не вдалося. Сніг у ту зиму розтанув рано, і калюжі швидко висохли. Дідусь гнівався, згадував бабусю і пропонував мамі творчо підійти до поставленої задачі. А потім поїхав у командировку, відклавши рішення питання до свого повернення.

Пояснити все це тітці Валі із сусіднього під'їзду мама, звичайно, не могла. Тому вона зам'ялася і стала щось бурмотіти про відношення до дітей. Тітка Валя відповіла суворо і категорично: "Дурниці! Вчителька повинна давати міцні знання. Ось що таке хороша вчителька! Тому що початкова школа – це фундамент".

Мама не стала уточнювати, про який фундамент йде мова. Малося на увазі, ніби це і так зрозуміло. Згадуваний фундамент був таким же невидимим, як і стрижень, і мама малодушно допустила, що фундамент в даний момент важливіше. До того ж тітка Валя дуже енергійно на неї накинулася і стала переконувати, що вони (мама і дідусь) даремно гають час і щось безглузде собі фантазують. Дитина повинна йти в школу. Обов'язково. Нічого втрачати рік. Особливо такій дитині, як я. Ця дитина теж увесь час фантазує. Вона, тітка Валя, мене бачила і знає, що говорить. Ці фантазії ні до чого хорошого не приведуть. Людина вся зсередини стоншується і стає що твоє скло. Ледве торкнувся – дзвенить, трохи задінеш – б'ється. Так і виходять люди, не пристосовані до життя. А треба огрубляти. Шкіру дитині нарощувати. Для цього школа і потрібна. І для знань. Щоб фундамент був. На місці моєї мами тітка Валя прямо зараз побігла б і записала мене до Тетяни Володимирівни. Якщо там ще є місце. Минулого тижня тітка Валя записувала в школу свого Ванюшку, і місць уже не було. Слова про фундамент і мою непристосованість до життя справили на маму сильне враження. Так як заспокоїти її було нікому, вона, повернувшись із магазину, відразу пішла до Тетяни Володимирівни, і та записала мене до себе в клас. Двадцять сьомою по списку, хоча дозволялося записувати тільки двадцять п'ять чоловік. Тетяна Володимирівна пішла мамі назустріч. Дізналася, що у дідуся своя фірма, що він може допомогти з ремонтом класу, – і записала. Тільки тому. І мама зраділа, що задача вирішена.

Як з'ясувалося, вона помилилася.

3

[…]

Існує такий закон: треба любити свою першу вчительку. Всі діти підкоряються цьому закону. І Тетяна Володимирівна для цього закону дуже підходила. Вона була красивою, в модній шкіряній спідниці та з нігтями, пофарбованими в маленькі помаранчеві квадратики.

Але мені завадила несхожість характерів.

Першого вересня Тетяна Володимирівна привела нас в клас і наказала здати букети. Першокласники мають йти в школу з квітами. Це теж закон. Тому першого вересня в школі буває багато квітів. Занадто багато. Від цього вони навіть втрачають у своїй красі.

Ми склали квіти на стіл, а потім Тетяна Володимирівна поставила їх у відра для миття підлоги. Відра були приготовлені зарані, і в них уже була налита вода. Тільки два букета вона поставила на стіл у вази. На одному букеті сиділа велика пластмасова божа корівка, а інший був прикрашений кольоровими бантиками. І ще один букет – маленький, але в золотій обгортці – примостився в пляшечці на підвіконні.

Сьогодні дуже важливий день, сказала Тетяна Володимирівна, початок нашого шкільного життя. Це свято, тому ми будемо малювати квіти. І показала, що треба робити: намалювала крейдою на дошці вазу, а в ній – стебельце. На стебельці в шаховому порядку охайно розмістилися листочки, схожі на овали, але з гострими носиками, а на кінці стебельця – квіткова голівка з круглою серединкою і рівненькими пелюстками. Трохи схоже на ромашку. Треба було прикрасити вазу узором, порахувати, скільки в ній квітів, а потім підняти руку і сказати Тетяні Володимирівні.

Я подивилася на дошку і зрозуміла, що не хочу так малювати. Чому я повинна малювати вазу, якщо мій букет сидить у відрі?

Дідусь не став купувати квіти в магазині, а привіз їх з дачі. Спеціально поїхав і привіз. Ці квіти виростила мама. Вона вирощувала їх усе літо, турботливо прополюючи, підв'язуючи і нашіптуючи якісь слова. Можливо, про те, як потрібен мені фундамент для майбутнього життя. Мама говорила, квіти на клумбі особливі, тому що підуть зі мною в перший клас.

Тепер мої особливі квіти сиділи у відрі для миття підлоги разом з іншими букетами, і їм було тісно. Я відчувала, як їм тісно. І ще у моїх квітів не було окремих пелюсток, як на малюнку у Тетяни Володимирівни.

Це були айстри. Я знала, що "айстра" означає "зірка", а кошлаті голівки нагадують жмутки світла, які зірки викидають у космос. У кожної зірки безкінечна безліч променів, їх не можна порахувати. Про безкінечну безліч мені розповів дідусь. Він говорив, це найголовніше в математиці і взагалі – в житті.

Я вирішила намалювати величезне відро – таке велике, щоб усі квіти не відчували тісноти.