Коли відпочивають янголи - Аромштам Марина

І всі стали розмовляти, шуміти.

Продзвенів дзвінок. Це був дзвінок з останнього уроку. В звичайні дні Тетяна Володимирівна строїла клас парами і вела вниз по драбині, до батьків, які очікували у вестибюлі. А зараз вести нас було нікому. Тому ми ще трохи посиділи, а потім хтось із хлопців крикнув:

— А що, хлопці! Я додому пішов!

Хлопчаки похватали портфелі і побігли з класу. А за ними – дівчатка. І так ми гуртом скотилися по драбині до здивованих батьків.

Мене чекав дідусь. Він спитав, що сталося. Я пояснила: Колян поцупив у Тетяни Володимирівни дзеркальце, але не захотів зізнатися. Через Коляна нас всіх наказали. Тетяна Володимирівна сказала: "Встати, руки за голову!" Треба було стояти, поки дзеркальце не знайдеться. "Але дзеркальце знайшлося?" — обережно уточнив дідусь. Я сказала, так, знайшлося. У відрі для сміття. Тому що Колян не хотів украсти. Він просто трохи божевільний. Дідусь погладив мене по голові і більше не став ні про що питати.

Вночі на мене напали. Хтось сухий і пекучий, який бажав залишити мене без стрижня. Ворог був невидимий і ховався всередині. Він схопив стрижень своєю гарячою рукою і проштовхував в горло, щоб зробити там дірку. В горлі неймовірно скребло. Я не могла сама справитися з ворогом і стала кликати маму. Мама прибігла, і дідусь теж прийшов. Він сказав, "швидка" буде з хвилини на хвилину.

[…]

Після уколу жар мене відпустив, і я стала погружатися в спокійну дрімоту уже впізнаної хвороби. "Швидка" поїхала, дідусь і мама сиділи на кухні, і до мене крізь сон доносилися їх приглушені голоси.

[…]

— Аліну треба забрати зі школи. Із цієї школи. Від цієї вчительки. […]

— Тату, мені все подобається. Але що стосується Аліни…

— Я все-таки думаю, треба ще пошукати для неї вчительку.

— Ти зійшов з розуму! На вулиці листопад!

— Ну, карантин за скарлатиною, за цією дитячою хворобою, яка має вірусну основу, все рівно закінчиться не раніше, ніж через три тижні. Так що у нас є час.

— Часу немає!

— До речі… Мені здається, варто порадитися з В.Г.

— З В.Г.? Що за новина? З яких це пір ми радимося з ним з питань свого сімейного життя?

— Оленько! Ти пристрасна. В.Г. – професіонал. Професіонал з великої букви. Він крутиться у цій сфері.

Мама фиркнула – як завжди, коли дідусь згадував В.Г. І я занурилася в сон.

5

В.Г. був новим "дідусевим винаходом". "Блискуча молода людина, подає надії вчений", за освітою він був хіміком. Але В.Г. прийшлося вибирати між наукою і стрижнем. Він віддав перевагу стрижневі і пішов працювати в школу. А підробляв перекладами. […]

Я любила відвідини В.Г. В них було щось від свята. Він приносив з собою торт і квіти для мами. Він уважно дивився і уважно слухав. Він був нашим другом.

А потім, коли прийшла скарлатина, розповів про Марсем.

— Цікаво, де він був раніше?— розсердилася мама. – сидів і чекав, поки дитина захворіє?

Але мама даремно звинувачувала В.Г. в злісному покритті інформації. Він познайомився з Марсем зовсім недавно, незадовго до подій навколо дзеркальця.

6

Не тільки дідусь вважав В.Г. хорошим учителем.

Так вважали багато інших. В.Г. навіть відправили на спеціальний конкурс, де вибирали кращого вчителя. Там він виклав свою теорію "Хімія – основа життя" — і переміг. […]

Марсем показала дуже смішне заняття – як вона вчить дітей рахувати, використовуючи пальці. Не тільки рук, але й ніг.

— Пальці ніг? Що за фокуси?

Людське тіло, пояснювала Марсем, — ідеальна рахівниця. І було б нерозумно не скористатися всіма його двійками, п'ятірками і десятками – цими чудовими посібниками, створеними природою. Тоді перші кроки в математиці будуть пов'язані з пізнанням самого себе. […]

І спочатку журі віднеслося до Марсем прихильно. Але потім все змінилося.

На наступний день конкурсанти повинні були відповідати на питання. Марсем спитали, які педагогічні цінності являються для неї орієнтиром у роботі. Їй просто повезло! Так вважали всі учасники конкурсу. Потрібно було сказати про любов до дітей і демократичний стиль спілкування. Якщо дітей любити і демократично з ними спілкуватися, вони виростуть активними громадянами і будуть гаряче любити свою батьківщину.

Але Марсем раптом зам'ялася. Вона сказала, це складне питання. Вона воліла б відповідати на іншу тему.

Члени журі очікуючи мовчали. Марсем зітхнула. Вчора ми бачили вибух. Як символ руйнівних почуттів. І всім це сподобалося. Вже не знаю, чому. Але педагогічні цінності вибухають точно так. Вони можуть здаватися беззаперечними. На словах. А в житті обертаються своєю протилежністю. У Марсем таке було. І вона впевнена, що в педагогіці є хоч щось непорушне. Чим вона керується? Чимось начебто рудиментів і атавізмів теорій, які колись її захоплювали. Не тому що вони – істина. Просто вона поки що не має сил з ними розстатися.

(Ось коли я вперше почула ці слова! А зовсім не від Наталки. Я навіть думаю, що і Наталка взнала їх від Марсем і потім пристосувала до своєї теорії).

Судді несхвально переглянулися. Але журі ще зберігало спогади про смішне заняття Марсем, і білява дама з профспілки – з дуже повним бюстом, червоними губами і душевним виразом обличчя – спробувала протягти їй руку допомоги:

— Ну, любонько, хіба любов до дітей – не безумовна цінність?

Однак Марсем протягнуту руку не прийняла. Вона відкинула цю руку з незрозумілою впертістю і навіть з якоюсь войовничістю.

Діти – не порцелянові пупсики, сказала Марсем. Вони люди. І, як люди, викликають у нас найрізноманітніші почуття. Нам може бути з ними добре, а може бути – противно. Ми хочемо, щоб було цікаво. В цьому наша вчительська корисливість. Наш розумний егоїзм. Але питання професіоналізму не пов'язані з любов'ю. Вони ставляться по-іншому: наскільки наші теорії згубні для нас самих?

— Я не зрозуміла, любко! – зі здивуванням перервала її душевна представниця профспілки. – Ви що ж – не любите дітей?

Тут Марсем утратила всяку артистичність і стала схожа на норовливого підлітка:

— Ви хочете почути від мене публічне признання в любові до дітей? Я не розумію, чому для педагогів ця двозначна процедура вважається обов'язковою. Цей гібрид стриптизу і лицемірства…

Мама не витримала і розсміялася.

— Ну і ну! Яка наглість! Як члени журі таке пережили?

Ці слова справили жахливе враження. З місця піднялася одна дуже поважна дама, доктор наук. В її товстій-претовстій дисертації розповідалося про педагогічні цінності. Цілих сто сторінок про те, як учитель повинен бути влаштований зсередини, ще сто – що повинно бути у нього зовні, і двісті – як це сумістити. Від студентів, які навчалися в педагогічних інститутах, вимагалося зміст дисертації запам'ятати і чітко на екзамені викласти. А якщо їх зусилля ні до чого не приводили, не було ні найменшого шансу отримати диплом.

І ось доктор наук встала і сказала: їй не раз доводилося зіштовхуватися з людьми, не здатними назвати педагогічні цінності. Однак такий ступінь самонадійного цинізму вона спостерігає вперше. Вона не розуміє, що Марсем, цей так названий передовий учитель, робить на конкурсі. Їй і в клас-то не можна дозволяти заходити!

Всі співчутливо захитали.

Але тут взяв слово член журі на прізвище Зубов. Зубов був маленький сивенький старенький, який тихенько дрімав у кінці суддівського столу. Перший раз він проснувся під час виступу В.Г. – але тут же знову заснув. Потім відкрив очі, коли на сцені з'явилася одна дуже юна вчителька в короткій спідничці і в туфлях на височенних підборах, і іще – коли Марсем вчила конкурсантів рахувати пальці на ногах. Тоді він дуже сміявся. Тепер Зубов знову сидів з відкритими очима і з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося.

Старенький був відомою людиною, видавцем. Він вважався оригіналом, завжди голосував проти загальних рішень або мав "особливу думку".

— Маргарито Семенівно, — Зубов звернувся до Марсем з підкресленою поштивістю, від чого даму-доктора пересмикнуло, — ми дивилися відеозаписи ваших уроків. Я помітив: у вас у класі висить портрет Януша Корчака. Адже ви знаєте його головний педагогічний труд?

Марсем кивнула – ніби злегка вклонилася Зубову на знак подяки за підмічену деталь.

— Не могли б ви пояснити, чому ви повісили цей портрет над своїм столом?

— Тут? Зараз? Ні. Думаю. Не можу.

Старенького відповідь чомусь задовольнила. Від прихильно кивнув, а дама-доктор пішла плямами. Марсем відпустили і викликали на сцену іншого конкурсанта. Але зал іще деякий час перебував в оціпенінні.

А потім, під час церемонії нагородження, цей старенький, Зубов, піднявся на сцену, щоб повідомити публіці свою особливу думку – відмінну від думки журі. Серед усіх учасників конкурсу Зубов виділив одну вчительку. Це Марсем. Він відмітив її здатність вигадувати. Але справа не тільки в цьому. Справа в особливій сміливості – заглядати всередину себе. Вкрай важливі якість! І важко виконувана!

А взагалі – він за те, щоб педагоги як можна більше "якали".

Тут Зубов зробив невелику паузу, спостерігаючи вироблений ефект, а потім роз'яснив: пройшов час, коли в педагогіці вимагалося задавати питання "Що?" — "Що робити?". Тепер настав час іншого питання – "Як?" — "Як робити це "що"?"

Тут всі зрозуміли, що старенький – гуморист і вигадник, і з полегшенням розсміялися. А він оголосив, що нагороджується Марсем спеціальним призом: вона поїде на практику в Швецію, в одну незвичайну школу. Зубов обійняв і розцілував Марсем і подарував їй квіти. Вийшло, що вона теж перемогла.

Як і В.Г.

7

[…]

Щоденник Марсем

…Я повісила над столом портрет Корчака. Чому?

Тому що закінчується на "у"!

По-моєму, вичерпна відповідь. Є речі, які краще не пояснювати – будуть вважати ідіотом. Або вийде вульгарщина – схоже на любов до дітей чи до всього людства.

І яка нелегка занесла мене на цей конкурс? Директор уговорив? Оригінальний метод роботи? Самобутнє бачення проблем?

Випендритися захотілося – от і погодилася. А раз погодилася, треба було грати за правилами.

Вийти і сказати: "Корчак – це наше все! І скоро вчені відкриють в мозкові центр демократії. Приймеш пігулку – і готовий демократ!"

Глядиш – і обскакала б цього В.Г. з його хімічною любов'ю.

Так ні ж! Не вистачило сміливості публічно збрехати.

А може, треба було чесно сказати: я була молода і глупа, коли повісила цей портрет.