Голубине Пір'я - Апдайк Джон

Джон Апдайк

Голубине Пір'я

Коли вони переїхали до Фаєртауна, всі речі були поперекидувані, попересовувані й попереставлювані. Червону канапу з плетеною спинкою, яка в Оліпгері красувалася на почесному місці в їхній вітальні, а тепер виявилася надто широкою для тісної сільської світлиці, запроторили до клуні й сховали під брезент.

Ніколи вже Дейвід не зможе вилежуватися на ній з обіду до вечері, жуючи родзинки й читаючи детективні романи, наукову фантастику і П. Г. Водегауза. Блакитне крісло з широкими бильцями, що роками стояло в примарній, чистій спальні для гостей, поглядаючи звідти крізь вікно, запнуте фіранкою з швейцарським візерунком, на телефонні дроти, каштани й будинки з протилежного боку .вулиці, тут велично ровташувалося перед закуреним каміном — єдиним джерелом тепла в ці перші холодні квітневі дні.

Малим Дейвід завжди боявся тієї спальні для гостей; саме там він, лежачи хворий на кір, побачив чорну паличку завдовжки з ярд, що, ледь нахилена, рухалася вздовж ліжка і зникла, як він закричав. Його трохи непокоїло, що одна річ із того примарного оточення тепер вигрівалася біля вогню в центрі родинного кола і поволі чорніла від сажі. Книжки, що раніше збирали на себе порох у шафі біля піаніно, тут похапцем розсовали без будь-якого ладу на полиці, які столяри прилаштували попід однією стіною.

Чотирнадцятирічний Дейвід був швидше тим, кого перевезли, ніж тим, хто переїхав; як і меблі з колишнього помешкання, він мусив прилаштуватися до нового місця. Тому в суботу другого тижня після переїзду він спробував скласти книжки, щоб хоч тут знати, де що стоїть.

Ті книжки якось дивно пригнічували його. Це були твори, що їх здебільшого придбала мати в часи своєї молодості: інститутські антології грецьких драм і римської поезії, "Історія філософії" Уїлла Дюрана, зібрання творів Шекспіра в м'яких шкіряних палітурках, з пришитими стрічками-закладками, "Зелені вілли" у футлярах, ілюстровані дереворитами, "Я — тигр" Мануеля Комроффа, романи таких письменників, як Дж. Голсуорсі, Елеп Гласгов, Ірвін С. Кобб та Сінклер Льюіс, і "Елізабет". Неактуальність того добору збудила в ньому відчуття, що між ним і його батьками пролягла страшна прірва, образлива прірва часу, який сплинув, поки він народився. І йому раптом закортіло заглибитися в той час. З купи книжок, що лежали навколо нього па широких мости

нах старої підлоги, він витяг другий том чотиритомного "Нарису історії" Г. Дж. Уелса. Червоний колір палітурок па спішці збляк і став рудавим. Коли він перегорнув обкладинку, на нього війнуло солодкуватим духом горища. На чистій сторінці незнайомою рукою було виведене дівоче прізвище його матері — ріпний, розгонистий, а проте старанний підпис, ледь схожий на хапливі похилі кривулі.

що ними вона з дивовижною щедрістю покривала списки куплених товарів, господарські рахунки й великодні вітання, призначені її інститутським товаришкам з тієї самої далекої, трохи грізної пори.

Дейвід гортав книжку, поминаючи малюнки, виконані старовинним способом крапкування: барельєфи, маски, скульптури римлян без зіниць в очах, частини стародавнього одягу, черепки з посуду, знайденого в розкопаних житлах. Шрифт був надзвичайно чіткий, прозорий, як у підручнику. Дейвід схилився над пожовклими по краях сторінками, наче над чотирикутними шматками припорошеного скла, що крізь них він бачив нереальні, не зв'язані між собою світи. Бачив, як там усе поволі порушилося, повзло, і йому підступала до горла нудота. Мати і бабуся порались на кухні; цуценя, яке вони щойно придбали "для безпеки в селі", час від часу злякано шкрябало підлогу під обіднім столом, що його в колишньому їхньому домі накривали тільки на свята, а тут обідали на ньому щодня.

Раптом, не встигнувши вчасно відвести очей —від якоїсь сторінки, Дейвід почав читати те, що Уелс написав про Ісуса: що то був невідомий політичний діяч, своєрідний мандрівний учитель в одній із малих колоній Римської імперії. Завдяки випадкові, який тепер неможливо з'ясувати, він (Дейвіда вжахнуло маленьке "в") лишився живий після розп'яття і іпомор, мабуть, черев кілька тижнів. Релігія сперлася на цей дивний випадок. Довірлива уява тих часів згодом приписала Ісусові чудодійні і надприродні вчинки; постав міф, а потім і церква, закони якої в більшості випадків прямо суперечать простому, швидше комуністичному вченню того галілейця.

Дейвідові здалося, ніби камінь, що протягом тижнів чи навіть років натягав своєю вагою плетиво його нервів, тепер порвав їх, пробив паперову сторінку і ще сотню сторінок під нею. Ця фантастична брехня — певне, що брехня: адже церкви стояли скрізь, і весь його народ повстав в ім'я боже — спершу не вжахнула його; вжахнуло те, що вона могла зродитися в людському розумі, сама думка, що в певній точці часу й простору міг існувати розум, споганений запереченням божистої природи Христа, що всесвіт не виплюнув тієї потвори, а дозволив їй жити в блюзнірстві, рости, завойовувати славу, старітися, писати книжки, які, коли б вони були правдиві, обернули б усе в страшний хаос. Світ за глибоко врізаними вікнами — поораний колесами моріжок, побілена клуня, волоський горіх з буйним свіжим листям — здавався Дейвідові захистком, звідки його вигнали назавжди. Лому наче хто приклав до щік гарячі компреси.

Дейвід ще раз прочитав написане. З своїх скупих запасів знань він спробував видобути заперечення, які б спинили самовдоволений марш цих чорних слів, але не знайшов жодного. В газетах щодня повідомлялося про випадки подолання смерті і про ще незрозуміліші речі. Та хіба хоч через один із тих випадків де-небудь будували церкви? Дейвід спробував вернутися думкою назад, від церков з їхніми сміливими високими фасадами і убогою, занедбаною серединою до подій в Єрусалимі, й відчув, наче його оточили мінливі сірі тіні, століття історії, в яких він геть згубився. Нитка, що вела до клубка, випорснула йому з руки. Чи Христос коли приходив до нього, Дейвіда Керна, і казав: "Ось, торкнися рани на моєму боці"? Ні, не приходив, але його молитви вислуховував. А які молитви? Дейвід раз молився, щоб не помер Руді Мен, коли він підставив йому ногу і той розбив собі голову об радіатор. І Руді не помер, хоч кров так і цебеніла з нього.

Він тільки розсік шкіру, але того самого дня прийшов із забинтованою головою і знов дражнив Дейвіда. До смерті йому було далеко. Потім Дейвід, пославши замовлення на дві фотокартки кінозірок, молився, щоб їх прислали другого дня, і хоч фотокартки не прийшли другого дня, він усе-таки незабаром отримав їх:

вони виглядали з наддертого конверта, наче бог докоряв йому:

"Я вислуховую твої молитви як сам хочу і коли сам знаю". Після цього його молитви стали вже не такими конкретними, обережнішими, щоб бог мав менше підстав докоряти йому. А проте всі ті випадки кінець кінцем могли виявитись тільки незначним збігом обставин, і смішно було кидати їх у бій проти могутніх знань Г. Дж. УелсаІ Насправді вони доводили, що ворог мав слушність: надія будує повітряні замки на підставі безглуздих випадків і добачає слова там, де в дійсності є лише нікчемні карлючки.

Прийшов батько, і вони повечеряли. Тим часом стемніло. Дейвідові довелося взяти з лазні ліхтарика, щоб піти росяною травою до туалету надворі. Цього разу він уже не так боявся павуків.

Адже біля ніг у нього лежав засвічений ліхтарик. На його лінзу сіла комаха, маленька, може, москіт чи блішка, така тоненька й тендітна, що слабке світло ліхтарика позначило на дошках стіни її тінь: легенький обрис крилець, нечіткі, але помітні, мовби крізь збільшувальне скло, рухи довгих, немов причеплених на завісах.

ніжок і темний конус самого тіла. Його здригання-то, мабуть, удари серця. Зненацька перед Дейвідом постала виразна картина смерті: довга яма в землі, не ширша за людське тіло, куди тебе спускають, а тим часом білі обличчя вгорі віддаляються. Ти пробуєш дотягтися до них, але твої руки наче пришпилені. Лопати закидають землею твоє обличчя. Ти залишишся там назавжди.

.випростаний, засліплений і мовчазний, а за якийсь час ніхто вже про тебе не згадає, ніхто тебе звідти ніколи не покличе. Коли шари грунту вляжуться, тоді пальці видовжаться, а зуби по краях розтягнуться в широку підземну гримасу й нічим уже не відрізнятимуться від шматка крейди. Земля западеться, сонце погасне, й настане вічна темрява там, де колись сяяли зорі.

На спині в Дейвіда виступив холодний піт. Йому здавалося, що перед ним виріс мур, який годі було пробити. Таке знищення було не просто ще однією загрозою, страшнішою небезпекою, іншим видом муки: воно було якісно іншим. Його навіть не можна було довільно уявити собі, воно прийшло до Дейвіда ззовні. Від нервового струсу його тіло вкрилося плямами. Шкіра на грудях змокріла від зусилля стримати нудоту. І водночас безмежний страх, що сповнював усю його істоту, огорнув і все навколо нього:

потоки матерії піднялися до зірок, простір розчавлено в твердь.

Коли він підвівся, несвідомо горблячись, щоб не зачепити головою павутиння, то був такий задерев'янілий, ніби опинився у велетенських лещатах. Він навіть здивувався, що ще має бодай якусь змогу ворушитися. Під благенькою заслоною смердючої буди він, поправляючи штани, відчув себе — і то була перша іскра надії — надто малим, щоб його розчавили ті лещата.

Уже надворі, коли світло ліхтарика з боязким поспіхом ковзнуло по віддалених стінах клуні, по кущах винограду й височенній сосні, що росла біля стежки до лісу, його пойняв ще більший жах. Він помчав по траві, що чіплялася йому за ноги, переслідуваний не якимось диким звіром з лісу чи котримось із домовиків, що ними забобонна бабуся населила його дитинство, а примарами з науково-фантастичних книжок, де гігантські, сірі, мов попіл, місяці затуляють половину яскраво-зеленого неба. Біжучи, Дейвід відчував, як сіра планета котиться слідом за ним. Якби він оглянувся, то пропав би навіки. В ці хвилини найбільшого страху з вакууму його фантазії виринали моторошні видива — розпадалося сонце, землю завойовували комахи — і ще дужче впевнювали його, що загибель неминуча.

Дейвід шарпнув до себе двері. В кімнатах скрізь горіли лампи — вони стояли в різних кутках і здавалися віддзеркаленням одна одної.