Дванадцять стільців - Ільф і Петров
Друзі зустріли його, ховаючись за ящики на пристані. Перед розвантаженням на пароплаві відбувся тираж. Розіграли крупні виграші.
Стільців довелося дожидати години чотири. Спочатку з пароплава посунули колумбівці і тиражні службовці. З-поміж них визначалося осіянне обличчя Персицького.
Сидячи в засідці, концесіонери чули його вигуки:
— Так! Моментально їду до Москви! Телеграму уже надіслав! І знаєте яку? "Радію з вами". Хай догадуються!
Потім Персицький сів у прокатний автомобіль, попереду оглянувши його звідусіль і помацавши радіатор, і поїхав чомусь під вигуки "ура!"
Після того як з пароплава вивантажено гідравлічний прес, почали виносити колумбівське речове оформлення. Стільці винесли, коли уже стемніло. Колумбівці сіли в п'ять парокінних фургонів і з веселим криком покотили прямо на вокзал.
— Здається, в Сталінграді вони не гратимуть, — сказав Іполит Матвійович.
Це спантеличило Остапа.
— Доведеться їхати, — вирішив він, — а на які гроші їхати? А втім, ходімо на вокзал, а там видно буде.
На вокзалі з'ясувалось, що театр їде до П'ятигорська через Тихорєцьку — Мінеральні Води. Грошей у концесіонерів вистачило тільки на один квиток.
— Ви умієте їздити зайцем? — запитав Остап Вороб'янінова.
— Спробую, — несміливо сказав Іполит Матвійович.
— Чорт з вами! Краще вже не пробуйте! Прощаю вам іще раз. Гаразд, зайцем поїду я.
Для Іполита Матвійовича куплено квиток у безплацкартному твердому вагоні, в якому колишній предводитель і прибув на прикрашену олеандрами в зелених кадовбах станцію Мінеральні Води Північно-Кавказьких залізниць, і, намагаючись не навертатися на очі колумбівцям, що саме вивантажувалися з поїзда, почав шукати Остапа.
Давно вже театр поїхав у П'ятигорськ, розмістившись у новеньких дачних вагончиках, а Остапа все не було. Він приїхав тільки увечері і знайшов Вороб'янінова в страшенно нервовому стані.
— Де ви були? — простогнав предводитель. — Я так змучився.
— Це ви змучились, роз'їжджаючи з квитком у кишені? А я, значить, не змучився? Отже, це не мене зігнали з буферів вашого поїзда в Тихорєцькій? Це, значить, не я сидів там три години як дурень, дожидаючи товарного поїзда з порожніми нарзанними пляшками? Ви — свиня, громадянине предводителю! Де театр?
— У П'ятигорську.
— Їдьмо! Я дещо згріб по дорозі. Чистий прибуток становить три карбованці. Зрозуміла річ, це небагато, але на першу купівлю нарзану і залізничних квитків вистачить.
Дачний поїзд з торохкотінням, подібним до торохкотіння воза, за п'ятдесят хвилин дотяг мандрівників до П'ятигорська. Мимо Змійки і Бештау концесіонери прибули до підніжжя Машука.
Розділ XXXVI
Вид на малахітову калюжу
Був недільний вечір. Усе було чисте і вмите. Навіть Машук, порослий чагарем і гайками, здавалося, був дбайливо розчесаний і струмив запах гірського вежеталю.
Білі штани найрізноманітніших гатунків миготіли по ляльковому пероні: штани з рогожки, чортової шкіри, колом'янки, парусини і ніжної фланелі. Тут ходили в сандалях і сорочечках апаш. Концесіонери, у важких, брудних чоботищах, важких запорошених штанах, гарячих жилетах і розпечених піджаках, почували себе чужими. Серед усієї різноманітності веселеньких ситчиків, яким хизувались курортні панночки, найяснішим і найелегантнішим був костюм начальниці станції.
На превелике здивування всіх приїжджих, начальником станції була жінка. Руді кучері вибивалися з-під червоного кашкета з двома срібними позументами на околиші. Вона носила білий формений кітель і білу спідницю.
Намилувавшись начальницею, прочитавши свіжонаклеєну афішу про гастролі в П'ятигорську театру Колумба і випивши за гривеник дві склянки нарзану, мандрівники дістались у місто трамваєм лінії "Вокзал — Квітник". За вхід у "Квітник" узяли десять копійок.
У "Квітнику" було багато музики, багато веселих людей і обмаль квітів. Симфонічний оркестр виконував у білій раковині "Танок комарів". У Лермонтовській галереї продавали нарзан. Нарзаном торгували в кіосках і на рознос.
Ніхто не звертав уваги на двох брудних шукачів діамантів.
— Ех, Кисо, — сказав Остап, — ми чужі на цьому святі життя.
Першу ніч на курорті концесіонери провели біля нарзанного джерела.
Тільки тут, у П'ятигорську, коли театр Колумба ставив утретє перед здивованими городянами своє "Одруження", компаньйони зрозуміли всі труднощі гонитви за скарбами. Пробратись у театр, як вони гадали перед цим, було неможливо. За кулісами ночували Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, марочна дієта яких не дозволяла їм жити в готелі.
Так минали дні, і друзі вибивалися з сили, ночуючи біля місця дуелі Лермонтова і годуючись переноскою багажа туристів-середнячків.
На шостий день Остапові пощастило завести знайомство з монтером Мечниковим, завідувачем гідропреса. На цей час Мечников, через брак грошей щодня похмеляючись нарзаном з джерела, дійшов жахливого стану і, як спостеріг Остап, продавав на ринку деякі речі з театрального реквізиту. Остаточної домовленості було досягнуто на ранковому узливанні біля джерела.
Монтер Мечников називав Остапа дусею і погоджувався.
— Можна, — казав він, — це завжди можна, дусю. З нашим задоволенням, дусю.
Остап одразу ж зрозумів, що монтер великий дока. Договірні сторони заглядали один одному в вічі, обіймались, дружньо ляскали по спинах і ввічливо сміялися.
— Ну, — сказав Остап, — за все діло десятку!
— Дусю! — здивувався монтер — Ви мене сердите. Я чоловік, змучений нарзаном.
— Скільки ж ви хочете?
— Покладіть півсотні. Адже майно казенне. Я чоловік змучений.
— Гаразд. Беріть двадцять! Згода? Ну, по очах бачу, що згода.
— Згода є продукт за повного непротивлення сторін.
— Добре говорить, собака, — шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу, — учіться.
— Коли ж ви стільці принесете?
— Стільці проти грошей.
— Це можна, — сказав Остап, не думаючи.
— Гроші наперед, — заявив монтер, — уранці — гроші, увечері — стільці або увечері — гроші, а другого ранку — стільці.
— Може, сьогодні стільці, а завтра гроші? — допитувавсь Остап.
— Я ж, дусю, чоловік змучений. Такі умови душа не приймає!
— Але ж я, — сказав Остап, — тільки завтра дістану гроші телеграфом.
— Тоді і розмовляти будемо, — закінчив розмову впертий монтер, — а поки що, дусю, щасливо зоставатись біля джерела, а я пішов: у мене з пресом роботи багато. Симбієвич за горло бере. Сил не вистачає. А самим нарзаном хіба проживеш?
І Мечников, чудово освітлений сонцем, пішов собі геть. Остап суворо глянув на Іполита Матвійовича.
— Час, — сказав він, — який ми маємо, — це гроші, яких ми не маємо. Кисо, ми повинні робити кар'єру. Сто п'ятдесят тисяч карбованців і нуль нуль копійок лежать перед нами. Треба тільки двадцять карбованців, щоб скарби стали нашими. Тут не слід гребувати ніякими засобами. Пан або пропав. Вибираю пана, хоч він і явний поляк. Остап задумно обійшов круг Вороб'янінова.
— Зніміть піджак, предводителю, мерщій, — сказав він несподівано.
Остап узяв із рук здивованого Іполита Матвійовича піджак, кинув його на землю і почав топтати запорошеними штиблетами.
— Що ви робите?! — заверещав Вороб'янінов. — Цей піджак я ношу от уже п'ятнадцять років, і він іще як новий!
— Не хвилюйтеся! Він скоро не буде як новий! Дайте капелюх! Тепер посипте штани пилом і змочіть їх нарзаном. Живо!
Іполит Матвійович через кілька хвилин став брудним до огиди.
— Тепер ви дійшли розуму і маєте цілковиту можливість заробляти гроші чесною працею.
— Що ж я мушу робити? — плаксиво запитав Вороб'янінов.
— Французьку мову, сподіваюсь, знаєте?
— Дуже кепсько. У межах гімназіального курсу.
— Гм… Доведеться орудувати в цих межах. Чи зможете ви сказати по-французьки таку фразу: "Панове, я не їв шість днів"?
— Мосьє, — почав Іполит Матвійович запинаючись, — мосьє, гм, гм… же не, чи як там, же не манж па… шість, як воно: єн, де, труа, катр, сенк, сіс… сіс… жур. Значить, же не манж па сіс жур.
— Ну і вимова ж у вас, Кисо! А втім, чого вимагати від старця! Звичайно, старець в Європейській Росії розмовляє по-французьки гірше, ніж Мільєран. Ну, Кисулю, а в яких межах ви знаєте німецьку мову?
— Навіщо мені це все? — гукнув Іполит Матвійович.
— Для того, — сказав Остап значущо, — що ви зараз підете до "Квітника", станете в тіні і будете по-французьки, по-німецьки і по-нашому просити милостиню, підкреслюючи те, що ви колишній член Державної думи від кадетської фракції. Весь чистий збір піде монтерові Мечникову. Розумієте?
Іполит Матвійович умить змінився. Груди йому вигнулись, як Палацовий міст у Ленінграді, очі метнули вогонь, і з ніздрів, як здалося Остапові, заклубив густий дим. Вуса повільно почали підніматись.
— Ай-яй-яй, — сказав великий комбінатор, нітрохи не злякавшись, — ви подивіться на нього. Не людина, а якийсь горбоконик!
— Ніколи, — почав раптом черевним голосом Іполит Матвійович, — ніколи Вороб'янінов не простягав руки.
— Так простягнете ноги, старий дурню! — закричав Остап, — Ви не простягали руки?
— Не простягав.
— Як вам подобається цей альфонсизм? Три місяці живе моїм коштом. Три місяці я годую його, пою і виховую, і цей альфонс стає тепер у третю позицію і заявляє, що він… Ну! Годі, товаришу! Одне з двох: або ви зараз же підете до "Квітника" і приносите надвечір десять карбованців, або я вас автоматично виключаю з числа пайовиків-концесіонерів. Рахую до п'яти. Так чи ні? Раз…
— Так, — пробурмотів предводитель.
— У такому разі повторіть заклинання.
— Мосьє, же не манж па сіс жур. Гебен зі мір біте етвас копек ауф дем штюк брод. Подайте що-небудь колишньому депутатові Державної думи.
— Іще раз. Жалісніше!
Іполит Матвійович повторив.
— Ну, гаразд. У вас талант до жебрацтва закладений з дитинства. Ідіть. Побачення біля джерела опівночі. Це, майте на увазі, не заради романтики, а просто — увечері більше дають.
— А ви, — запитав Іполит Матвійович, — куди підете?
— Про мене не турбуйтесь. Я дію, як завжди, в найтяжчому місці.
Друзі розійшлись.
Остап побіг до паперової крамнички, купив там на останній гривеник квитанційну книжку і з годину сидів на камінній тумбі, перенумеровуючи квитанції і розписуючись на кожній з них.
— Насамперед система, — бурмотів вій, — кожна громадська копійка має бути на обліку.
Великий комбінатор рушив стрілецьким кроком по гірській дорозі, що в'ється навколо Машука до місця дуелі Лєрмонтова з Мартиновим, мимо санаторіїв і будинків відпочинку.
Остап вийшов до Провалля.
