Дванадцять стільців - Ільф і Петров

Тут якесь непорозуміння.

Мусик одразу взяла діловий тон.

— У моєму домі, — сказала вона грізно, — будь ласка, не ставайте ні на які коліна!

— Голубонько! — розчулився панотець Федір. — Матінко!

— Ніяка я вам не матінка! Що вам треба?

Піп залопотів щось незрозуміле, але, видно, зворушливе. Тільки після довгих розпитувань пощастило збагнути, що він, як особливої ласки, просить продати йому гарнітур з дванадцяти стільців, на одному з яких він у даний момент сидить.

Інженер, здивувавшись, випустив з рук плечі панотця Федора, який негайно бухнув на коліна і почав по-черепашому ганятись за інженером.

— Чому, — кричав інженер, ухиляючись від довгих рук панотця Федора, — чому я мушу продати свої стільці? Скільки ви не бухайтесь на коліна, я нічого не можу збагнути!

— Але ж це мої стільці, — простогнав панотець Федір.

— Тобто як це ваші? Звідки ваші? З глузду ви з'їхали? Мусику, тепер я все розумію! Це явний псих!

— Мої, — принижено твердив панотець Федір.

— Що ж, по-вашому, я у вас їх украв? — скипів інженер. — Украв? Чуєш, Мусику! Це якийсь шантаж!

— Ні, боже мій, — шепнув панотець Федір.

— Якщо я їх у вас украв, то вимагайте судом і не влаштовуйте в моєму домі пандемоніуму! Чуєш, Мусику! До чого доходить нахабство. Пообідати не дадуть по-людському!

Ні, панотець Федір не хотів вимагати "своїх" стільців судом. Ні в якому разі. Він знав, що інженер Брунс не крав у нього стільців. О ні! У нього і на думці цього не було. Але ці стільці все-таки до революції належали йому, панотцеві Федору, і вони безмірно дорогі його дружиш, що вмирає оце у Воронежі. Виконуючи її волю, аж ніяк не з власного зухвальства, він дозволив собі довідатись, де нині стільці і прийти до громадянина Брунса. Панотець Федір не просить милостині. О ні! Він досить забезпечений (невеличкий свічковий заводик у Самарі), щоб потішити в останні хвилини дружину, купивши старі стільці. Він ладний не поскупитись і заплатити за весь гарнітур карбованців двадцять.

— Що? — крикнув інженер, багровіючи. — Двадцять карбованців? За прекрасний гарнітур для вітальні? Мусику! Ти чуєш? Це все-таки псих! Їй-богу, псих!

— Я не псих. А єдино, виконуючи волю пославшої м'я жони…

— О, ч-чорт, — сказав інженер, — знов повзати почав. Мусику! Він знову повзає!

— Визначте ж ціну, — стогнав панотець Федір, обачливо б'ючись головою об стовбур араукарії.

— Не псуйте дерева, дивак ви чоловік! Мусик, він, здається, не псих. Просто, як видно, прикро вражений хворобою дружини чоловік. Продати хіба йому стільці, га? Одчепиться, га? А то він лоба розіб'є!

— А ми на чому сидітимемо? — запитала Мусик.

— Купимо інші.

— За двадцять карбованців?

— За двадцять я, припустімо, не продам. Припустімо, не продам я і за двісті… А за двісті п'ятдесят продам.

У відповідь пролунав страшний удар головою об драцену.

— Ну, Мусику, це мені вже остогидло.

Інженер рішуче підійшов до панотця Федора і почав диктувати ультиматум:

— По-перше, одійдіть від пальми не менше як на три кроки; по-друге, негайно встаньте. По-третє, меблі я продам за двісті п'ятдесят карбованців, не менше.

— Не користі заради, — проспівав панотець Федір, — а токмо виконуючи волю хворої дружини.

— Ну, голубе, і моя дружина хвора. Правда, Мусику, у тебе не все гаразд з легенями? Але я не вимагаю на цій підставі, щоб ви… ну… продали мені, припустимо, ваш піджак за тридцять копійок.

— Візьміть дурно! — скрикнув панотець Федір.

Інженер роздратовано махнув рукою і холодно сказав:

— Ви ваші жарти киньте. Ніяких балачок. Стільці оцінив я в двісті п'ятдесят карбованців, і я не спущу ні копійки.

— П'ятдесят, — запропонував панотець Федір.

— Мусику! — сказав інженер. — Поклич Багратіона Нехай проводить громадянина!

— Не користі заради…

— Багратіон!

Панотець Федір, перелякавшись, утік, а інженер пішов до їдальні і сів за гусака. Улюблена птиця сприятливо вплинула на Брунса. Він почав заспокоюватись.

У той момент, коли інженер, обмотавши кісточку цигарковим папером, підніс гусячу лапку до рожевого рота, у вікні показалось благаюче обличчя панотця Федора.

— Не користі заради, — сказав лагідний голос, — п'ятдесят п'ять карбованців.

Інженер, не оглядаючись, заричав. Панотець Федір зник.

Цілий день потім постать панотця Федора миготіла в усіх кінцях дачі. То вибігала вона з тіні криптомерій, то виникала в мандариновому гайку, то перелітала через чорний двір, тріпочучи, мчала до ботанічного саду.

Інженер цілий день кликав Мусика, скаржився на психа і на головний біль. У пітьмі час од часу лунав голос панотця Федора.

— Сто тридцять вісім! — кричав він відкілясь із неба.

А за хвилину голос його долинав з боку дачі Думбасова.

— Сто сорок один, — пропонував панотець Федір, — не користі ради, пане Брунсе, а токмо…

Нарешті інженер не видержав, вийшов на середину веранди і, вдивляючись у пітьму, почав розмірено кричати:

— Чорт із вами! Двісті карбованців! Тільки одчепіться. Почувся шерех стривожених бамбуків, тихий стогін і відгомін кроків. Потім все змовкло.

У затоці борсалися зорі. Світляки доганяли панотця Федора, кружляли навкруг голови, обливаючи лице його зеленавим медичним світлом.

— Ну і гусики тепер пішли, — пробурмотів інженер, входячи в кімнати.

Тим часом панотець Федір мчав в останньому автобусі вздовж морського берега до Батума. Під самим боком, як шелест книжних сторінок, набігав легкий прибій, вітер бив у лице, і автомобільній сирені відповідало мавкання шакалів.

Того ж таки вечора панотець Федір надіслав у місто дружині своїй Катерині Олександрівні таку телеграму:

"Товар знайшов перекажи двісті тридцять телеграфом продай що хочеш Федя".

Два дні він захоплено тинявся біля Брунсової дачі, здалеку вклонявсь Мусику і навіть час од часу розтинав тропічні далі криками:

— Не користі заради, а токмо волею пославшої м'я жони!

Третього дня гроші одержано з розпачливою телеграмою:

"Продала все зосталась буквально без копійки цілую і жду Євстигнєєв досі обідає Катя".

Панотець Федір перелічив гроші, ревно перехрестився, найняв фургон і поїхав на Зелений Мис.

Погода стояла похмура. З турецького кордона вітер гнав хмари. Порох курився. Голубий прошарок у небі дедалі меншав. Шторм доходив семи балів. Було заборонено купатись і виходити в море човнами. Гук і грім стояли над Батумом. Шторм потрясав береги.

Діставшись до дачі інженера Брунса, панотець Федір звелів візникові-аджарцеві в башлику заждати і попрямував по меблі.

— Приніс гроші я, — сказав панотець Федір, — спустили б трошки.

— Мусику, — застогнав інженер, — я не можу більше.

— Та ні, я гроші приніс, — заспішив панотець Федір, — двісті карбованців, як ви казали.

— Мусику! Візьми у нього гроші. Дай йому стільці! І нехай зробить все це якомога скоріше. У мене мігрень.

Мета цілого життя досягнута. Свічковий завод у Самарі сам ліз до рук. Діаманти сипались у кишені, наче насіння. Дванадцять стільців один по одному були навантажені у фургон. Вони вельми схожі на вороб'яніновські, з тою лише відміною, що оббивка їхня не ситцева, в квіточках, а репсова синя, в рожеву смужечку.

Нетерпіння опановувало панотця Федора. Під полою в нього за кручений шнурок була застромлена сокирка. Панотець Федір сів поруч візника і, щохвилини оглядаючись на стільці, виїхав до Батума. Жваві коні одвезли панотця Федора і його скарби вниз, на шосейну дорогу, мимо ресторанчика "Фінал", по бамбукових столиках і альтанках якого гуляв вітер, мимо тунелю, що ковтав останні цистерни нафтового маршруту, мимо фотографа, позбавленого в цей похмурий день звичайної своєї клієнтури, мимо вивіски "Батумський ботанічний сад" і потягли не дуже швидко над самою лінією прибою. У тому місці, де дорога межувала з масивами, панотця Федора обливало солоними бризками. Одбиті масивами від берега, хвилі обертались на гейзери, піднімались до неба і повільно спадали.

Поштовхи і вибухи прибою гарячили збентежений дух панотця Федора. Коні, борючись з вітром, повільно наближались до Махінджаурі. Куди сягало око, скрізь свистіли й здималися каламутні зелені води. До самого Батума тріпалась біла піна прибою, наче подолок нижньої спідниці, що вибилася з-під плаття неохайної дамочки.

— Стій! — закричав раптом панотець Федір візникові. — Стій, мусульманине!

І він, тремтячи і спотикаючись, почав вивантажувати стільці на пустельний берег. Байдужий аджарець дістав своїх п'ять карбованців, стьобнув по конях і поїхав. А панотець Федір, переконавшись, що навколо нікого нема, стяг стільці з урвища на невеликий, сухий іще кусок пляжу і витяг сокирку.

З хвилину його мучив сумнів — він не знав, з якого стільця почати. Потім, наче сновида, підійшов до третього стільця і люто ударив сокирою по спинці. Стілець перекинувся, не зазнавши ніякої шкоди.

— Ага! — крикнув панотець Федір. — Я т-тобі дам!

І він кинувся на стілець, як на живу тварину. Вмить стілець був посічений на капусту. Панотець Федір не чув ударів сокири об дерево, об репс і об пружини. У могутньому реві шторму глухли, немов у повсті, всі сторонні звуки.

— Ага! Ага! Ага! — примовляв панотець Федір, рубаючи з плеча.

Стільці, виходили з ладу один по одному. Звіряча лють панотця Федора дедалі зростала. Зростав і шторм. Деякі хвилі добирались до самісіньких ніг панотця Федора.

Від Батума до Сінопа стояв великий шум. Море скаженіло і зривало свій шал на кожному суденці. Пароплав "Ленін", курячись двома своїми трубами і важко осідаючи на корму, підходив до Новоросійська. Шторм крутився в Чорному морі, викидаючи тисячотонні вали на береги Трапезунда, Ялти, Одеси і Констанци. За тишею Босфору і Дарданелл гриміло Середземне море. За Гібралтарською протокою бився об Європу Атлантичний океан. Сердита вода оперізувала земну кулю.

А на батумському березі стояв панотець Федір і, обливаючись потом, рубав останній стілець. За хвилину все було скінчено. Розпач огорнув панотця Федора. Кинувши остовпілий погляд на накидану ним гору ніжок, спинок і пружин, він одступив. Вода схопила його за ноги. Він рвонувся наперед і, змоклий, кинувся на шосе. Велика хвиля гримнулася в те місце, де тільки-но стояв панотець Федір і, ринувши назад, потягла з собою весь покалічений гарнітур генеральші Попової. Панотець Федір уже не бачив цього. Він брів по шосе, зігнувшись і притискаючи до грудей мокрий кулак.

Він увійшов у Батум засліплий, нічого навколо не бачачи.