Дванадцять стільців - Ільф і Петров

Вони бігали під скелею і, судячи з їхніх жестів, паскудно лихословили, Через годину, лежачи на животі і спустивши голову вниз, панотець Федір побачив, що Бендер і Вороб'янінов ідуть у бік Хрестового перевалу.

Зайшла бистра ніч. У кромішній пітьмі і в пекельному гуркоті під самими хмарами тремтів і плакав панотець Федір. Йому вже не потрібні були земні скарби. Він хотів тільки одного: вниз, на землю. Вночі він ревів так, що часом заглушав Терек, а вранці підживився любительською ковбасою з хлібом і по-сатанинськи реготав над автомобілями, що пробігали внизу. Решту дня він провів, споглядаючи гори і небесне світило — сонце. А другої ночі він побачив царицю Тамару. Цариця прилетіла до нього з свого замку і кокетливо сказала:

— Сусідами будемо!

— Матінко! — з почуттям сказав панотець Федір. — Не користі заради…

— Знаю, знаю, — зауважила цариця, — а токмо волею пославшої м'я жони.

— Звідки ж ви знаєте? — здивувався панотець Федір.

— Та вже знаю. Зайшли би, сусідо. У шістдесят шість пограємо! Га?

Вона засміялась і полетіла, пускаючи в нічне небо вертушки.

Третього дня панотець Федір почав проповідувати птахам. Він чомусь схиляв їх до лютеранства.

— Птахи, — казав він їм звучним голосом, — покайтесь у своїх гріхах привселюдно!

Четвертого дня його показували вже знизу екскурсантам.

— Праворуч — замок Тамари, — казали досвідчені провідники, — а ліворуч жива людина стоїть, а чим живе і як туди потрапила, теж невідомо.

— І дикий же народ! — дивувались екскурсанти. — Діти гір!

Ішли хмари. Над панотцем Федором кружляли орли. Найсміливіший з них украв рештки любительської ковбаси і помахом крил скинув у киплячий Терек фунта півтора хліба.

Панотець Федір насварився на орла пальцем і, світосяйно усміхаючись, прошепотів:

Пташка божая не знає

Ні турботи, ні труда.

Клопітливо не звиває

Довговічного гнізда.

Орел глянув косим оком на панотця Федора, закричав "ку-ку-рі-ку" і полетів.

— Ах, орле мій, орле, велике ти стерво!

Через десять днів з Владикавказа прибула пожежна команда з належним обозом і приладдям і зняла панотця Федора.

Коли його знімали, він ляскав руками і співав позбавленим приємності голосом:

Ти будеш володіти світом,

Подруго ві-і-ічная моя!

І суворий Кавказ кілька разів повторив слова М. Ю. Лермонтова і музику А. Рубінштейна.

— Не користі заради, — сказав панотець Федір брандмейстерові, — а токмо…

Священика в спазмах реготу на пожежній драбині повезли до психіатричної лікарні.

Розділ XXXIX

Землетрус

— Як ви гадаєте, предводителю, — запитав Остап, коли концесіонери підходили до селища Сіоні, — чим можна заробити в цій убогій місцевості, що лежить на висоті двох верстов над рівнем моря?

Іполит Матвійович мовчав. Єдина праця, якою міг би він здобути собі життєві засоби, було жебрацтво, але тут, на гірських спіралях і карнизах, просити було ні в кого.

А втім, і тут було жебрацтво, але жебрацтво цілком особливе — альпійське: до кожного автобуса чи легкового автомобіля, що проходив повз селище, підбігали діти і виконували перед рухомою аудиторією кілька па наурської лезгинки; після того діти бігли за машиною з криком:

— Давай гроші! Гроші давай!

Пасажири жбурляли п'ятаки і підіймались до Хрестового перевалу.

— Святе діло, — сказав Остап, — капітальних витрат не потребує, прибутки не великі, але в нашому становищі цінні.

О другій годині другого дня мандрівки Іполит Матвійович під наглядом великого комбінатора виконав перед летючими пасажирами свій перший танок. Танок цей був подібний до мазурки, але пасажири, пересичені дикими красотами Кавказу, визнали його за лезгинку і винагородили трьома п'ятаками. Перед черговою машиною, — це, як виявилось, був автобус, що йшов з Тифліса до Владикавказа, — танцював і стрибав сам технічний директор.

— Давай гроші! Гроші давай! — закричав він сердито.

Пасажири зі сміхом щедро винагородили його стрибки. Остап зібрав у дорожному пилу тридцять копійок. Але тут сіонські діти обсипали конкурентів камінним градом. Рятуючись від обстрілу, мандрівники швидким кроком попрямували до найближчого аулу, де витратили зароблені гроші на сир та чуреки.

У такій праці концесіонери проводили свої дні. Ночували вони в гірських саклях. Четвертого дня вони спустилися зигзагами шосе в Кайшаурську долину. Тут було гаряче сонце, і кості компаньйонів, добре перемерзлі на Хрестовому перевалі, швидко одігрілися.

Дар'яльські скелі, темряву і холод перевалу змінила зелень і домовитість найглибшої долини. Мандрівники йшли над Арагвою, спускались у долину, населену людьми й багату на свійську худобу та харч. Тут можна було випросити дещо, дещо заробити або просто вкрасти. Це було Закавказзя.

У Пассанаурі, в жаркому багатому селищі з двома готелями і кількома духанами, друзі випросили чурек і залягли в кущах проти готелю "Франція" з садом та двома ведмежатами на ланцюгу. Вони тішились теплом, смачним хлібом і заслуженим відпочинком.

А втім, відпочинок їхній незабаром порушили виск автомобільних сирен, шерех нових покришок по крем'яному шосе і радісні вигуки. Друзі виглянули. До "Франції" підкотили цугом три однотипні новенькі автомобілі. Автомобілі безшумно зупинилися. З першої машини вистрибнув Персицький. За ним вийшов "Суд і побут", розгладжуючи запорошене волосся. Потім з усіх машин сипнули члени автомобільного клубу газети "Верстат".

— Привал! — закричав Персицький. — Хазяїне! П'ятнадцять шашликів!

У "Франції" засновигали сонні постаті і залунали крики барана, якого тягли за ноги на кухню.

— Ви не пізнаєте цього молодика? — запитав Остап. — Це репортер зі "Скрябіна", один із критиків нашого транспаранта. З яким, однак, шиком вони приїхали. Що це означає?

Остап наблизився до пожирачів шашлика і найелегантнішим способом привітався з Персицьким.

— Бонжур! — сказав репортер. — Де це я вас бачив, дорогий товаришу? А-а-а! Пригадую. Художник зі "Скрябіна"! Чи ж не так?

Остап притис руку до серця і ґречно вклонився.

— Дозвольте, дозвольте, — вів далі Персицький, володар чіпкої пам'яті репортера. — Чи не на вас це в Москві, на Свердловськім майдані, налетів кінь візника?

— Аякже, аякже! І ще, як би дотепно тоді висловились, я начебто відбувся легким переляком.

— А ви тут як, у царині художній орудуєте?

— Ні, я з екскурсійною метою.

— Пішки?

— Пішки. Спеціалісти твердять, що подорож по Воєнно-Грузинській дорозі автомобілем — просто безглуздя.

— Не завжди безглуздя, дорогий мій, не завжди! От ми, приміром, їдемо не так уже й безглуздо. Машинки, як бачите, свої, підкреслюю — свої, колективні. Пряме сполучення Москва — Тифліс. Бензину йде на копійку. Зручність і швидкість пересування. М'які ресори. Європа!

— Звідки у вас все це? — заздро запитав Остап. — Сто тисяч виграли?

— Сто не сто, а п'ятдесят виграли.

— У дев'ятку?

— На облігацію, що належала автомобільному клубу.

— Так, — сказав Остап, — і на ці гроші ви купили автомобілі?

— Як бачите!

— Так-с. Може, вам потрібен старший? Я знаю одного молодика. Непитущий.

— Який старший?

— Ну, такий… загальне керівництво, ділові поради, наочне навчання за комплексним методом… Га?

— Я вас розумію. Ні, не потрібен.

— Не потрібен?

— Ні. На жаль. І художник теж не потрібен.

— У такому разі дайте десять карбованців.

— Авдотьїн, — сказав Персицький. — Будь ласка, видай цьому громадянинові за мій рахунок три карбованці. Розписки не треба. Ця особа не підзвітна.

— Цього занадто мало, — зауважив Остап, — але я беру. Я розумію: скрутний ваш стан. Звичайно, коли б ви виграли сто тисяч, то, напевно, позичили б мені цілих п'ять карбованців. Але ж ви виграли тільки п'ятдесят тисяч нуль нуль копійок! У всякому разі — велика подяка!

Бендер ґречно зняв капелюха. Персицький ґречно зняв капелюха. Бендер найприхильніше вклонився. Персицький відповів найприхильнішим уклоном. Бендер привітально помахав рукою. Персицький, сидячи біля руля, зробив ручкою. Але Персицький поїхав прекрасним автомобілем в осіянну далечінь, у товаристві веселих друзів, а великий комбінатор залишився на курній дорозі з дурнем-компаньйоном.

— Бачили цей шик? — запитав Остап Іполита Матвійовича.

— Закавтопромторг або приватне товариство "Мотор"? — діловито запитав Вороб'янінов, який за кілька днів мандрівки чудово ознайомився з усіма гатунками автотранспорту на дорозі. — Я хотів був підійти до них потанцювати.

— Ви скоро зовсім отупієте, мій бідний друже. Який же це Закавтопромторг? Ці люди, чуєте, Кисо, ви-и-грали п'ятдесят тисяч карбованців! Ви самі бачите, Кисуню, які вони веселі і яку силу накупили всілякого механічного мотлоху! Коли ми дістанем наші гроші, ми витратимо їх раціональніше. Чи ж не так?

І друзі, мріючи про те, що вони куплять, ставши багатіями, вийшли з Пассанауру. Іполит Матвійович мальовничо уявляв собі купівлю нових шкарпеток і від'їзд за кордон. Мрії Остапові були величніші. Його проекти були грандіозні: чи то гребля через Голубий Ніл, чи то відкриття грального особняка, в Ризі з філіалами по всіх лімітрофах.

Третього дня перед обідом, поминувши нудні і курні місця: Ананур, Душет і Цілкани, мандрівники підійшли до Мцхета — стародавньої столиці Грузії. Тут Кура повертала до Тифліса.

Увечері мандрівники поминули ЗАГЕС — Земо-Авчальську гідроелектростанцію. Скло, вода і електрика сяяли різнобарвними вогнями. Все це відбивалось і тремтіло в швидкоплинній Курі.

Тут концесіонери зав'язали дружбу з селянином, який привіз їх гарбою до Тифліса на одинадцяту годину вечора, на ту саму пору, коли вечірня прохолода викликає на вулицю знеможених після задушного дня мешканців грузинської столиці.

— Містечко не погане, — сказав Остап, вийшовши на проспект Шота Руставелі, — ви знаєте, Кисо…

Раптом Остап, не договоривши, кинувся за якимось громадянином, кроків за десять наздогнав його і почав жваво з ним розмовляти. Потім швидко повернув і ткнув Іполита Матвійовича пальцем у бік.

— Знаєте, хто це? — шепнув він швидко. — Це одеська бублична артіль — "Московські баранки", громадянин Кислярський. Ходімте до нього. Зараз ви знову, хоч як це парадоксально, гігант мислі і батько російської демократії. Не забувайте надувати щоки і ворушити вусами. Вони, до речі, вже добре відросли. Ах, хай йому грець! Який випадок! Фортуна! Коли я його зараз не розшию на п'ятсот карбованців, плюньте мені межи очі! Ходімте! Ходімте!

Справді, на деякій відстані від концесіонерів стояв молочно-голубий від страху Кислярський, в чесучевому костюмі і канотьє.

— Ви, здається, знайомі, — сказав Остап пошепки, — от особа, близька до імператора, гігант мислі і батько російської демократії.