Без догмата - Сенкевич Генрик

Це буде Анельчиною заслугою і першою корисною справою, яку я здійсню під впливом нашого кохання. Передбачаю, що італійський уряд перешкоджатиме мені,— в Італії діє закон, який забороняє вивозити з країни пам'ятки старовини й коштовні мистецькі твори. Але це залагодить мій адвокат. Ах, я пригадую собі, що там є й Мадонна Сассоферрата, яку батько заповідав своїй майбутній невістці. Звелю, щоб її негайно вислали сюди, вона мені тут згодиться.

22 травня

Які люди злі! Цей Кроміцький, який десь у далеких степах із шкури лізе, щоб нажити мільйони, в той час як тут нашіптують його дружині слова кохання, здається мені просто смішним; я радий, що така сама думка повинна з'явитись і в Анельки, а якщо вона не з'явиться сама по собі, то я спробую підказати її Анельці, нічого не пом'якшуючи й не прикрашаючи. Кроміцького найкраще характеризує те, що, продавши Глухів, він залишив обох тих жінок без даху над головою… Він, напевно, думав, що вони оселяться в Одесі або в Києві, але хвороба пані Целіни змусила Анельку приїхати до Плошова.

Та все ж він знав, яке кволе здоров'я в пані Целіни, й повинен був передбачити, що вона може тяжко захворіти, тоді на Анельку ляже весь тягар нещастя й клопотів. Може, справи вимагають, щоб він жив на Далекому Сході,— то навіщо він у такому разі одружувався?

Завтра я повертаюсь до Плошова. Дуже вже тут тоскно, крім того, хочеться подивитися в очі Анельці, бо часом у мене таке відчуття, ніби я втік од відповідальності. Після освідчення треба було виїхати, а тепер слід повернутись. Хто знає, може, в мене більше щастя, ніж я думаю? Може, й вона сумує за мною?…

Сьогодні я був у Снятинських, у Клари, якої не застав, і в знаменитої тутешньої красуні, пані Корицької. Вона носить своє історичне прізвище, як жокейську шапочку, а своєю дотепністю, наче нагайкою, шмагає всіх по обличчю. Проте я вийшов від неї без жодної подряпини, — навпаки, вона навіть кокетувала зі мною. Потім я зробив більше десятка візитів, залишаючи знайомим свої візитні картки. Хочу, щоб вони думали, ніби я постійно живу у Варшаві.

Оскільки перевезення батькових колекцій не займає всього мого вільного часу, бо для цього потрібні тільки мої згода й гроші, я став міркувати, що міг би ще робити, крім цього. Люди мого кола здебільшого займаються у нас тим, що управляють своїми маєтками, до речі, роблять це, за незначними винятками, погано, значно гірше від мене. Лише кілька з-поміж нас відіграють якусь роль у громадському житті. Я вже раніше казав, що в Польщі люди ще бавляться в аристократію і демократію, між ними є такі, котрі поставили собі за мету боротися з демократичним рухом і захищати суспільну ієрархію. Я вважаю це лише спортом, не кращим і не гіршим, ніж будь-який інший, а оскільки я не спортсмен, то мене ця гра не цікавить. Якби навіть це була не просто гра, якби в цьому крився якийсь практичний сенс, — однаково я надто скептично ставлюсь до обох таборів, щоб приєднатись до одного з них. Мої нерви не терплять демократів, тобто не людей простого походження, а тих, що вважають себе патентованими демократами. Про аристократію я думаю, що коли справді її існування виправдовується історичними заслугами її предків, то в нас більшість тих заслуг такі, що спадкоємці повинні надягти на себе волосяницю й посипати собі голову попелом. Насправді ж представники тих обох таборів, за винятком небагатьох найбільш тупоголових, самі в себе не вірять. Вони з корисливою метою прикидаються щирими, я ж ніколи ніяким не прикидаюсь, отже участь у цій боротьбі — не для мене.

Є ще синтетики на зразок Снятинського, вони перебувають поза обома таборами й намагаються з'єднати обидва табори в один. Здебільшого це розумні люди, та хоча б я навіть поділяв їхню точку зору, однак мусив би ще щось крім того робити, бо самі переконання — це ще не робота, їх треба в чомусь виявляти. От Снятинський пише п'єси… Справді, якщо придивитися ближче до існуючого становища, то я перебуваю ніби поза думками й не знаю, як потрапити в них. Хай би там що казали, та все ж дивно, коли людина заможна, освічена, маючи певні здібності й силу волі, не знає до чого руки прикласти. Мені знову хочеться лаятись, — я бачу ясно, що й тут винна надмірна витонченість моєї психіки. На мені можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мене типового характеру. Тому, хто скептично ставиться до віри, до науки, консерватизму й прогресу тощо, справді трудно щось зробити.

А до того ж мої прагнення значно більші, ніж можливості їх задовольнити. Скрізь життя тримається на праці, працюють люди і в Польщі. Цього не можна заперечити. Але це праця ломовиків, які, надриваючись, возять снопи до стодоли. Я хоч би й захотів, не потраплю цього зробити. Я — рисак, міг би везти якусь карету, але звичайний віз піщаною дорогою будь-яка шкапа везтиме рівніше й спокійніше, ніж я. На будівництві будинку я нізащо не зміг би носити цеглу; може, згодився б для орнаментування; але, на щастя, там, де зводять просту будівлю й роблять звичайний дах над головою, таких майстрів не потрібно.

Проте, якби я відчував внутрішню потребу працювати чи прагнув щось робити в ім'я догматів Снятинського, — може, й змусив би себе взятися за чорну роботу. Та, по суті, мені потрібна лише видимість. Я хочу працювати для того, щоб сподобатись коханій жінці. Анелька з цього погляду дуже екзальтована, і їй, безперечно, це припало б до душі. Але саме тому самолюбство і розрахунок спонукають мене зайняти визначне становище, яке могло б піднести мене в її очах. Побачимо, як воно буде, мені треба ще добре все обміркувати. А поки що нехай працює мій гаманець. Перевезу сюди батькові колекції, буду підтримувати різні установи й даватиму гроші куди прийдеться.

Який дивний вплив робить така жінка, як Анелька! Отож зустрівся з нею такий типовий "геній без портфеля", такий ні до чого не здатний чоловік, як я, — і тільки-но зіткнувся з нею, як без ніякого менторства з її боку вже відчуває, що він зобов'язаний здійснити багато такого, про що раніше й не думав. Хай йому біс, таж мені ніколи й на думку не спадало спокусити парижанку чи віденку тим, що я перевезу мої колекції до Парижа чи Відня!

Знову повертаюсь до Плошова, бо мені хочеться якнайшвидше побачити мого доброго генія.

23 травня

Я виїздив на деякий час із Плошова ще й тому, щоб дати Анельці час щось вирішити. У Варшаві й дорогою до Плошова я намагався відгадати, що саме вона вирішить. Я розумів, що вона не могла прямо написати чоловікові: "Приїзди й забери мене, бо Плошовський переслідує своїм коханням". Вона не зробила б цього навіть тоді, якби мене ненавиділа. Для цього вона надто делікатна. Крім того, що це неминуче викликало б якусь сутичку між мною і Кроміцьким, Анельці довелося б тоді покинути хвору матір, бо здоров'я пані Целіни таке, що її не можна вивезти з Плошова.

Становище в Анельки справді складне, і я зважив на це, перш ніж освідчився їй у коханні. Але, повертаючись до Плошова, злякався, чи не надумається вона зачинитися в материній кімнаті і будь-що уникати мене. Однак скоро я заспокоївся. На селі й під одним дахом це зовсім неможливо, у всякому разі, це було б надто помітно і впало б у вічі тітці й пані Целіні, викликало б якісь підозри в них, могло б погано вплинути на здоров'я лані Целіни. Відверто кажучи, я безсовісно користуюся становищем, що склалось, але хто не робить так, коли кохає? Я здогадувався, що Анелька, хоч як би глибоко лона мене кохала, не дозволить мені більше говорити їй про моє кохання що вона опиратиметься значно сильніше, ніж звичайно опираються заміжні жінки, тому що при її моральних поглядах, при її скромності найменша поступка видаватиметься їй нечуваним злочином. Але ж яким чином вона може заборонити мені говорити про моє кохання? В неї є тільки єдиний засіб: домогтися на це моєї добровільної згоди; я гадав, що вона захоче рішуче поговорити зі мною, — і не помилився.

Приїхавши до Плошова, я помітив, що Анелька змарніла, однак дивилася па мене досить сміливо. Напевно, бідолашненька вже мала заготовлені аргументи й вірила в їхню силу; вірила, що коли вона їх висловить, то мені не залишиться нічого іншого, як змиритися й замовкнути раз назавжди. Хибне уявлення ангельської душі, що в лише одна правда на світі! Люба Анелько, ніколи не вдавайся зі мною в жодні міркування, бо якщо я й вірю в якусь правду і в якісь аргументи, то тільки в правду й права любові, до того ж я досить хитрий, щоб кожний твій аргумент вивернути, мов рукавичку, зробити його зброєю проти тебе. Не врятують тебе ані твої міркування, ані моя жалість до тебе, бо чим чистішою й прекраснішою ти виявишся, тим більше зворушиш мене, тим сильніше я тебе кохатиму, тим жаданішою станеш для мене. Ти можеш чекати від мене тільки крокодилячих сліз, які ще більше загострять мої хижацькі інстинкти. Таке зачароване коло кохання.

Тільки-но побачивши Анельку, я відчув себе в цьому зачарованому колі. В день мого приїзду, пополудні, коли пані Целіна міцно заснула на веранді, Анелька зробила мені знак, щоб я пішов за нею в глибину саду. З виразу, її обличчя, що вразив мене своєю надзвичайною серйозністю, я зрозумів, що саме зараз вона хоче зі мною поговорити, і квапливо пішов слідом за нею. Та чим далі! ми відходили від веранди, тим більше Анелька втрачала свою мужність. Вона помітно зблідла і явно злякалася своєї рішучості, але відступати вже не могла, тому почала говорити тремтячим голосом.

— Якби ти знав, якою я була нещасною ці кілька днів…

— А ти думаєш, що мені легко живеться? — озвався я.

— Ні, не думаю і тому маю до тебе велике прохання… Я знаю, що ти все розумієш, що ти великодушний, добрий, отже не відмовиш мені; я в цьому впевнена, бо знаю тебе.

— Скажи мені, що ти хочеш?

— Леоне, треба, щоб ти виїхав за кордон і не повертався доти, ноки мама не буде спроможна виїхати з Плошова.

Я знав, що вона саме цього вимагатиме, але з хвилину, мовчав, наче шукав відповідь.

— Ти можеш розпоряджатися мною, як хочеш, — промовив я, — але хоч скажи мені, за що ти мене прирікаєш на вигнання?

— Я тебе не прирікаю на вигнання, але ти сам знаєш, чому…

— Знаю, — відповів я зі щирим смутком і покірністю, — тому, що я готовий віддати за тебе всю кров до останньої краплі; тому, що якби зараз блискавка мала вдарити в когось із нас, я затулив би тебе і підставив би їй свою голову; тому, що я взяв би на себе всі нещастя, які можуть тебе спіткати; тому, що я люблю тебе більше від життя — звісно, все це тяжкі гріхи…

— Ні,— рішуче перервала мене Анелька, — тому, що я дружина іншого чоловіка, якого кохаю й поважаю, — і я не хочу більше слухати такі слова!

Гнів і обурення раптом струснули мною, мов електрична іскра.