Без догмата - Сенкевич Генрик

Стайню стережуть ще пильніше. Тренер Уеб як справжній англієць зберігає спокій, а нещасний Джек Гуз, який родом з Бужан і ім'я якого утворилося з дослівного перекладу з польського: Куба Гусак, зовсім втрачає голову, бо тітка весь час лає його і ще двох конюхів, що теж приїхали з Бужан, щоб наглядати за кіньми. Вона весь час проводить біля Нотибоя, тому я майже не бачив її, тільки перед від'їздом сповістила добру новину: пані Целіні знову трошки покращало, і вона вирішила, що Анельці обов'язково треба побувати в четвер на скачках. Думаю, пані Целіна здогадалася, що це буде тітці приємно; а вона один день цілком може побути під наглядом служниць і лікаря. Анелька сидить у Плошові, мов замурована, звичайно їй треба якось розважитись. А для мене це велика радість. Сама думка, що вона буде під моїм дахом, робить мене щасливим. У цьому домі я покохав її, а може, і її серце вперше забилося сильніше для мене теж тут, після того балу, який тітка влаштувала тоді для неї. Все тут нагадуватиме їй ті хвилини.

2 червня

Добре, що я ще не звелів переобладнати зал під музей. Я надумав запросити після скачок на обід кількох гостей, яким симпатизує Анелька. Завдяки цьому я затримаю її на кілька годин у себе вдома, і, крім того, вона зрозуміє, що цей обід на її честь.

3 червня

Я накупив море квітів; звелів прикрасити ними сходи й зали. Анельчина кімната залишилася точнісінько такою, як тоді, коли вона її займала. Мабуть, дами приїдуть вранці, й Анелька захоче перевдягтися перед скачками. Отож я звелів поставити в її кімнату велике дзеркало і все, що необхідно для дамського туалету. Анелька всюди бачитиме докази мого піклування, любові, побачить, що я все пам'ятаю. Тільки зараз, пишучи про це, я зрозумів, наскільки мені краще, коли я чим-небудь займаюсь, коли необхідність що-небудь робити вириває мене з зачарованого кола рефлексії і роздумів про самого себе. Думаю, що забивати в стіну цвяхи, на яких висітимуть картини в майбутньому музеї, значно корисніше, аніж безперервно намотувати одну думку на іншу. Чому я вже не можу стати простою людиною! Якби я вмів свого часу бути нею, то тепер був би одним з найщасливіших людей у світі.

4 череня

Сьогодні їздив запрошувати в гості Снятинських і ще кількох знайомих. Снятинський, як я й хотів, уже сповістив, кому тільки міг, що я перевожу батькові колекції до Варшави й відкриваю доступний для всіх музей. Я став героєм дня. Всі газети пишуть про це і, користуючись нагодою, картають інших заможних людей, які, мовляв, марнують час та гроші за кордоном тощо. Я добре знаю стиль газетярів і заздалегідь передбачав, що вони напишуть, починаючи із змісту статей і закінчуючи такими фразами, як "noblesse oblige"[48] тощо. Але все це мені на руку. Я зібрав цілу купу газет, щоб показати їх тітці й Анельці.

5 червня

Скачки призначено на день раніше у зв'язку з тим, що завтра свято. Анелька й тітка приїхали сьогодні вранці в супроводі покоївки, зі стосом коробок з туалетами. Гляувши на Анельку, я стривожився. Вона дуже змарніла; щоки в неї зблідли, обличчя втратило свої колишні теплі тони й було наче затуманене, воно нагадало мені живопис Пюві де Шавана[49]. Тітка й Анельчина мати нічого не помічають, бо вони весь час разом, але я кілька днів не був у Плошові, і ця зміна впала мені в око. Мене охопили каяття і жалість. Очевидно, причиною цього всього — її розгубленість і таємна боротьба в її душі. Якби вона перестала боротися з собою, якби захотіла послухати голосу серця, — а це серце моє, стократ моє і говорить за мене, — скінчилися б її тривоги й почалося б щастя.

Я все глибше поринаю в мої сипучі піски. Адже мені здається, що я знаю кожну подробицю, кожну найменшу рису Анельчиного обличчя і, коли її не бачу, уявляю її собі так, ніби вона стоїть переді мною, та однак щоразу, побачивши її через кілька днів розлуки, відкриваю в ній якусь нову чарівність і кохаю її ще більше. Я не вмію навіть висловити, наскільки вона задовольняє мене естетично, як глибоко я відчуваю, що це мій тип, мій ідеал краси й жінки. Це відчуття пробуджує в мені якусь напівмістичну й водночас близьку до природознавчої гіпотези віру, що природа призначила її для мене. Коли, почувши стукіт коляски на подвір'ї, я збіг по сходах назустріч тітці й Анельці, я знову відчув себе в полоні її чарівності; знову дійсність видалась мені прекраснішою від того образу, який я носив у душі.

Анелька була в легкому дорожньому плащику з шовку-сирцю; в капелюшку з довгою сірою вуаллю, зав'язаною à l'anglaise[50] під підборіддям, і з цієї сірої рамки всміхалося миле, дороге мені обличчя, скоріше схоже на обличчя дівчинки, аніж заміжньої жінки. Вона привіталася зі мною на диво весело й сердечно: напевно, від ранкової поїздки й очікування майбутньої розваги в неї став гарний настрій; а я зрадів, подумавши, що вона задоволена, тому що побачила мене, і Плошів без мене здається їй порожнім і нудним. Як гостинний господар, я подав одну руку тітці, другу Анельці, добре, що по широких сходах можна було йти вряд утрьох, і повів моїх гостей нагору. Побачивши чудово прикрашені квітами сходи, вони дуже здивувались, а я сказав:

— Це мій сюрприз для вас…

І в цю мить притиснув до себе Анельчину руку, але так легенько, що мій жест міг видатись випадковим і мимовільним. Потім звернувся до тітки:

— Я влаштовую званий обід, щоб вшанувати перемогу родини Плошовських.

Тітку дуже зворушив мій намір. Ох, якби вона знала, як мало мене обходив зараз Нотибой і всі перемоги, що їх можуть здобути коні родини Плошовських на іподромах усієї Європи! Анелька, напевно, здогадувалась, чим викликаний мій намір, але сьогодні вона була в такому піднесеному настрої, що, тільки мигцем глянувши на мене, усміхаючись, прикусила губу. А я мало не втратив голови. Мені здавалося, що сьогодні Анелька поводиться зі мною з якимсь відтінком веселого кокетства, якого в неї не було раніше. "Не може бути, — подумав я, — щоб вона зовсім не мала самолюбства і щоб їй зовсім не лестило те, що все я роблю тільки для неї і заради неї".

Тим часом тітка зняла пальто й пішла поглянути на Нотибоя й Аврору, а я подав Анельці список запрошених на обід і сказав:

— Я намагався підібрати приємних тобі людей, але, якщо ти звелиш ще когось запросити, я одразу ж пошлю запрошення або сам з'їжджу.

— Покажи цей список тітоньці,— сказала Анелька. — Нехай вона вибирає.

— Ні, тітка сидітиме на чільному місці, ми всі будемо звертатись до неї з поздоровленнями чи висловлюваннями співчуття, а роль господині в цьому домі я призначив тобі.

Анелька злегка зашарілась і, бажаючи змінити розмову, сказала:

— Леоне, як ти гадаєш, чи Нотибой виграє, бо тітонька так на це розраховує, їй так цього хочеться.

— Я вже виграв, бо маю таку гостю, як ти, що ось сидить переді мною.

— Ти жартуєш, а я справді хвилююсь.

— Бачиш, — сказав я серйозно, — навіть якщо тітка програє, вона незабаром втішиться. Через кілька тижнів мої колекції будуть уже в Варшаві, а про це вона мріяла багато років. Ще батька вмовляла перевезти їх на батьківщину. Вже всі газети пишуть про це, і ти можеш собі уявити, як вони вихваляють мене.

Її славне личко вмить проясніло.

— Покажи мені, прочитай! — попросила вона.

Мені хотілося цілувати в неї руки за цей порив радості. Для мене це був ще один доказ. Адже, коли б я був їй зовсім байдужим, її так не радували б похвали на мою адресу.

— Ні,— заперечив я, — прочитаю, коли повернеться тітка, або попрошу, щоб вона сама прочитала, а я в цей час заховаюсь за твою спину, бо не хочу, щоб насамперед ти бачила, який буде в мене дурний вираз обличчя.

— Чому це в тебе буде дурний вираз?

— Тому, що все це не моя заслуга, а твоя. І хвалити треба тебе. Якби ти знала, як мені хотілося б сказати папам журналістам: якщо ви вважаєте це такою важливою справою, то їдьте всі гуртом до Плошова й там станьте навколішки перед однією жінкою…

— Леоне! Леоне! — зупинила мене Анелька.

— Тихо, мала пустунко, бо зараз і я стану навколішки й не підведусь, доки ти не визнаєш, що це твій вплив.

Анелька не знала, що їй відповісти. Мої слова справді були словами закоханого до безтями чоловіка, але невимушений, жартівливий і веселий тон, яким вони були вимовлені, заважав серйозно поставитись до того, що я говорив.

А я радів, що знайшов такий новий спосіб і тепер зможу багато що їй висловити й багато в чому признатись.

Однак, щоб не переборщити, я одразу почав говорити серйозно про те, що збираюся переробити в своєму будинку.

— Весь другий поверх призначу для колекцій, за винятком однієї кімнати, в якій ти мешкала позаторішньої зими. Вона залишиться такою, як є. Я тільки дозволив собі сьогодні трохи прикрасити її до твого приїзду.

Кажучи так, я підвів Анельку до дверей. Вона зупинилась на порозі й не могла стримати вигуку:

— Ой, які квіти!

— Ти сама квітка, найкраща в світі…— промовив я тихо, потім додав: — Повір мені, Анелько, в цій кімнаті я хочу колись померти.

Ох, скільки щирості було в тому, що я сказав! Анельчине обличчя ніби затуманилось; радість її згасла. Я бачив, що мої слова її глибоко схвилювали, як хвилює кожний щирий крик душі. Зненацька вона затремтіла, і наче якась сила штовхнула її до мене. Але вона й цього разу переборола себе. Якусь мить стояла переді мною, опустивши повіки, потім сказала сумно і строго:

— Я хочу почувати себе вільно з тобою. Не засмучуй мене.

— Гаразд, Анелько, — озвався я, — договір укладено, ось тобі моя рука!

І я простягнув їй руку. Анелька стиснула її так міцно, ніби цим потиском хотіла висловити все, що заборонила казати устам. І він замінив мені тисячу слів, так сп'янив мене, що я ледве втримався на ногах. Уперше після мого приїзду я виразно відчув, що ця жінка належить мені душею і тілом. Це було таке безмежне щастя, що до нього домішувався навіть якийсь страх. Переді мною відкривався новий, незнаний світ. З цієї хвилини я був певен, що Анелька недовго опиратиметься, все залежатиме від моєї сміливості.

Тітка повернулася зі стайні в чудесному настрої; вона впевнилася, що ніхто не замірявся на дорогоцінне здоров'я Нотибоя. Тренер Уеб на всі тітчині запитання відповідав тільки: "All right"[51]. Джек Гуз був сповнений ентузіазму.