Без догмата - Сенкевич Генрик

Я так уважно спостерігав, що з тобою відбувається, і помічав найменшу тінь на твоєму обличчі.

— Сьогодні ти повинен був займатися гостями… Ти дуже добрий до мене, але запевняю тебе: в мене все гаразд.

— Сьогодні я, як і завжди, займався лише тобою, а щоб довести це, я, з твого дозволу, скажу тобі, про що ти думала цілий день.

І, не чекаючи дозволу, я вів далі:

— Ти думала, що я трохи схожий на Латишів; думала, що я обдурював тебе, говорячи про пустку, яка мене оточує; думала, врешті, що мені не треба було шукати твоєї дружби, бо я вже раніше знайшов її деінде. Хіба ж не так? Скажи мені відверто…

Анелька відповіла з помітним зусиллям:

— Якщо ти доконче хочеш, то… може… Але це мене тільки радує…

— Що тебе радує?

— Ваша дружба з Кларою.

— Може, я до неї дуже добре ставлюсь, але Клара, як усі інші жінки, мені байдужа. А знаєш чому?

Серце в мене закалатало, я зрозумів, що настала вирішальна хвилина; трохи зачекав, поки Анелька повторить моє запитання, і заговорив, намагаючись здаватися спокійним:

— Адже ти повинна бачити й розуміти, що весь я належу тобі, що тебе одну кохав і досі кохаю шалено!

Анелька стала як укопана. Обличчя в мене похололо, я відчув, що блідну, бо якщо в цієї бідолашної земля втікала з-під ніг, то йшлося ж і про мою душу. Але, знаючи, з якою жінкою маю справу, я мусив поспішати, щоб обеззброїти її раніше, ніж вона отямиться й відштовхне мене.

І я швидко заговорив:

— Не відповідай мені, я нічого не хочу, нічого не вимагаю — нічого, чуєш? Я хотів тільки сказати, що ти забрала моє життя, і воно твоє. Та ти й сама вже збагнула, що це так, тому байдуже, чи я про це говорю, чи ні. Я ще раз повторюю, що нічого не вимагаю й не сподіваюся. Ти не можеш мене відштовхнути, бо я сам відступаю… Я говорю про це з тобою тільки так, як я говорив би з подругою чи з сестрою. Я приходжу й скаржуся тобі, бо не маю нікого іншого; приходжу й розповідаю тобі, що мені тяжко, бо я кохаю жінку, яка належить іншому, і кохаю її, моя Анелько, безмежно!

Ми були вже біля воріт, але ще в глибокій темряві під деревами. На мить мені здалося, що вона зараз схилиться до мене, як надламана квітка, і я обійму її. Але я помилився. Опанувавши себе, Анелька раптом стала повторювати з якоюсь пристрасною енергією, якої я в ній навіть не підозрював:

— Я не хочу цього слухати, Леоне! Не хочу, не хочу, не хочу!

І вбігла в освітлене місяцем подвір'я. Просто втекла від мене, від моїх слів та освідчень. Через хвилину вона зникла на ганку, а я зостався сам, з тривогою, страхом, глибокою жалістю до неї і водночас торжествуючи, що нарешті було вимовлено ті слова, після яких для нас обох почнеться нове життя. Хоч насправді я ще не міг ні па що надіятись, проте зерно, з якого має щось вирости, було кинуто в землю.

Ввійшовши до будинку, я вже не побачив Анельки. Застав там лише тітку, вона ходила по кімнаті й бурмотіла молитви, а в перервах між молитвами щось говорила вголос сама до себе. Я побажав їй доброї ночі, щоб якнайскоріше піти до себе. Я думав, що коли почну записувати враження сьогоднішнього дня, це заспокоїть мене, впорядкує мої безладні думки. Однак ще більше стомився. вирішив узавтра (а, точніше, сьогодні, бо надворі вже був білий день) поїхати до Варшави. Хочу, щоб Анелька переконалася, що я нічого від неї не домагаюсь, а перш за все, щоб вона мала час заспокоїтись і освоїтися з тим, що я їй сказав. Якщо вже бути щирим, то я вирішив їхати ще й тому, що боюся ранішньої зустрічі з нею, — хочу цю зустріч віддалити. Іноді мені здається, ніби я зробив щось нечуване, внісши елемент своєї зіпсованості в цю душу, досі таку чисту. Хоча, власне, кажучи, хіба корінь зла не в тому, що вона стала дружиною чоловіка, якого не кохає й не може покохати? Що більш неморальне: моє кохання, яке є проявом великого закону природи, чи Анельчин шлюб з тим чоловіком, шлюб, який грубо зневажає цей закон? Найзаконніший зв'язок чоловіка й жінки стає ганебним, якщо він не скріплений коханням. І я дуже добре це розумію, але я такий слабовільний, що мене охоплює страх, коли доводиться зачепити цю віджилу мораль. Навіть якби я не був упевнений, чи маю слушність, то зовсім не сумніваюсь, що її не мають мої супротивники. Зрештою всі такі сумніви розсіює одне слово "кохаю!".

І якщо моє серце просто тане від думки, що, може, вона теж зараз не спить, може, плаче й бореться з собою, — це тільки ще один доказ, що я її кохаю. Отже, все, що відбувається і відбудеться, неминуче.

19 травня

Весь перший день по приїзді до Варшави я проспав мертвим сном. У Плошові вдень мені шкода втратити кожну хвилину, яку я можу провести з Анелькою, а ночами я пишу. Це страшенно стомило мене. Я й досі якийсь в'ялий, але хоч уже здатний думати. Мені трохи соромно, що я втік з Плошова, залишивши Анельку саму переживати моє освідчення. Та коли у взаєминах з коханою жінкою виявляєш трошки боягузтва, це не дуже страшно. Я, мабуть, не втік би, коли б це не було потрібно для мого кохання. Тому що ці кілька днів Анелька, прокинувшись уранці, молячись, прогулюючись у парку, доглядаючи хвору матір, буде мимоволі повторювати собі: "Він мене кохає", — і поступово ця думка здаватиметься їй все менше неможливою, все менше страшною. Людська натура звикає до всього, а жінка тим більше швидко звикається з думкою, що її кохають, особливо, коли вона сама кохає. Запитання, чи кохає вона мене, я поставив собі в першу ж хвилину, коли зрозумів, що я її кохаю; з того часу я обмізковую його з усіх боків, намагаюся зважити всі обставини так, наче йдеться не про мене, а про когось іншого, і доходжу висновку, що таки справді кохає. Виходячи заміж, вона кохала мене, а не Кроміцького; вийти за нього погодилася тільки з відчаю. Якби вона вийшла за чоловіка непересічного, який приваблював би її своєю славою чи ідеями, якби в нього була якась виняткова вдача, може, тоді Анелька й забула б мене. Але ж Кроміцький не міг захопити її своєю жадобою до збагачення. До того ж він незабаром після весілля виїхав, та ще й продав Глухів, який для Анельки і її матері був метою їхнього життя. Судячи про Кроміцького найоб'єктивніше, можна сказати, що це чоловік нікчемний, в ньому немає нічого, чим він міг би привабити до себе цю жінку з її ідеальними поривами й почуттями. А в цей час приїхав я, кохання до мене в ній ще, мабуть, не згасло, і я одразу ж почав хвилювати її серце спогадами, кожним своїм словом, поглядом; я приваблював її до себе не тільки з допомогою свого життєвого досвіду, а насамперед тієї магнетичної сили, яку породжувало справжнє кохання. Коли додати до цього й те, що Анелька дізналась від Снятинського, якого я присилав до неї, скільки я вистраждав через її рішення, що вона, напевно, жаліла мене, і та жалість досі в неї не пройшла, — я кажу собі: ставлю на карту своє життя, але умови гри такі, що я не можу програти.

Я маю слушність, як мав би слушність кожен, хто захищає своє життя.

Кажу це не в якомусь запалі, а спокійно все зваживши. Немає в мене жодних переконань, вірувань чи принципів, жодного ґрунту під ногами, бо все це, що може бути точкою опори, виїли в мені рефлексія і критика. В мене є тільки вроджені життєві сили, які, не знаходячи собі застосування, зосередилися на коханні до цієї жінки. От я й хапаюсь за це кохання, як потопаючий хапається за соломинку. Якщо в мене не буде тієї соломинки, я, мабуть, потону. Коли здоровий розум запитує, чому я просто не одружився з Анелькою, я відповідаю те, що вже казав раніше: не одружився "просто", бо я сам не простий, а покручений. Таким виняньчили мене дві мої няньки: рефлексія і критика. Чому саме ця жінка, а не інша стала для мене рятівною соломинкою — не знаю. Можливо, саме тому, що це вона, а не інша. Від мене це не залежало.

Якби вона сьогодні стала вільною, я взяв би її без вагання, але якби вона зовсім не виходила заміж, то хтозна… мені соромно признатись, але, може, я менше бажав би її.

І це зовсім не через романтику, не через те, що я вважаю шлюб буденною життєвою прозою. Мені смішні такі застарілі погляди. Спираючись на факти з мого минулого, я гадаю, що почав би без кінця аналізувати свої почуття й Анельчині,— аж поки хтось відібрав би її в мене.

Волію не думати про це, бо мені хочеться все проклинати.

20 травня

Сьогодні я замислився над тим, що буде, коли мені пощастить домогтись Анельчиного кохання, а точніше, її признання? Бачу перед собою щастя, але не знаю, як діяти. Мені здається, що якби я вимовив у Плошові перед тими трьома жінками слово "розлучення", то будинок провалився б у землю. Про це не може бути й мови, бо в тітки й пані Целіни такі погляди, що вони обидві не пережили б такого удару. Я не обманюю себе і щодо Анельки. В неї такі самі поняття, як і в тих двох літніх жінок. Та все ж у ту хвилину, коли вона признається, що кохає мене, — я вимовлю це слово, і їй доведеться змиритися з думкою про розлучення. Іншого виходу немає, однак треба буде чекати, поки помруть тітка й пані Целіна. Нічого іншого не залишається. Кроміцький або згодиться на це добровільно, або не згодиться. Якщо ні, я заберу Анельку й вивезу її хоча б і в Індію; справу про розлучення чи про анулювання шлюбу вестиму проти його волі. На щастя, грошей у мене вистачає. Що стосується мене, то я готовий на все, і це глибоке внутрішнє переконання цілком виправдовує мене в моїх очах. Цього разу це не банальний роман, а почуття, в яке я вклав усю душу. Щирість і сила цього почуття виправдовують також і моє поводження з Анелькою. Я знаю, що обманюю її, запевняючи, що мені йдеться тільки про її сестринську дружбу; обманюю, кажучи, що нічого не домагаюсь, — але все це було б огидною брехнею лише тоді, коли б саме кохання було обманом. А коли кохання справжнє, то все це тільки тактика, дипломатія кохання. Все це заради кохання. Адже відомо, що навіть наречені застосовують різні хитрощі, щоб домогтися признань. А якщо говорити про мене — я щирий навіть тоді, коли вигадую.

21 травня

Я сказав Анельці, що хочу чимось зайнятись, і таки справді хочу знайти якесь діло для себе, хоча б тому, що говорив їй про це. Вирішив перш за все перевезти батькові колекції до Варшави й заснувати тут музей Плошовських.