Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Я попросив Кано-сан піти зі мною. Бо подумав, що краще вести розмову при сторонній особі. Хто коханець Куміко і де вона зараз — не знаю. Вона доросла і може робити все, що їй до вподоби. Та якби я навіть знав, де вона перебуває, все одно не сказав би. А Куміко не дзвонить тобі, бо не хоче з тобою розмовляти.

— А про що вона з вами говорила? Наскільки я знаю, між вами немає особливої близькості.

— Ну, а якщо ж ти з Куміко був настільки близький, то чому вона спала з іншим?

Мальта Кано тихо кашлянула.

— Куміко сказала, що підтримує стосунки з іншим чоловіком і хоче почати життя з чистого аркуша. Я порадив їй розлучитися з тобою. І вона обіцяла подумати, — повідомив Нобору Ватая.

— І це все? — спитав я.

— А що ще може бути?

— Нічого не розумію, — сказав я. — Чесно кажучи, не думаю, що Куміко приходила до вас з такою важливою справою. Вибачте за відвертість, але навряд чи вона з вами радилася б. Сама б усе вирішила або ж поговорила безпосередньо зі мною. Можливо, йшлося про щось інше? І з цією метою вам обом довелось поговорити віч-на-віч?

На губах Нобору Ватая блимнула усмішка — слабка й холодна, як молодий місяць на досвітньому небі.

— От що означає "самому вибовкати правду", — сказав він тихо, але зрозуміло.

— Самому вибовкати правду… — повторив я, ніби випробовуючи ці слова.

— Саме так. Дружина наставила тобі роги й, на додачу, пішла з дому, а ти хочеш звалити вину на інших. Нечувана дурість! Знаєш, я прийшов сюди не для власної розваги, а з необхідності. Для мене це даремна трата часу.

Він замовк, і за нашим столом запала глибока тиша.

— Ви чули історію про мавп з паскудного острова? — запитав я Нобору Ватая. Той байдуже хитнув головою. — Десь, надзвичайно далеко звідси, лежить паскудний острів. Острів без назви. Бо він її не вартий. Паскудний острів надзвичайно паскудної форми. На ньому ростуть кокосові пальми паскудного вигляду, що родять кокоси з паскудним запахом. Там живуть паскудні мавпи, яким подобається їсти кокоси з паскудним запахом. Їхні паскудні кізяки падають на землю і перетворюються у паскудний ґрунт, з якого виростають ще паскудніші кокосові пальми. Виходить ось такий кругообіг.

Я допив каву й вів далі:

— Дивлячись на вас, я раптом згадав історію про цей паскудний острів. І ось що я хочу сказати: деякі види паскудства, болотної каламуті і мороку самі по собі швидко розмножуються за власним циклом, і на певному етапі ніхто вже не може їх зупинити. Навіть якщо цього хочуть зацікавлені особи.

Обличчя Нобору Ватая нічого не виражало. Усмішка зникла, але я не помітив і тіні роздратування. І тільки між бровами залягла маленька зморшка, однак я не міг пригадати, була вона там раніше чи ні.

— Так-от, — вів я далі, — мені добре відомо, яка насправді ви людина. Кажете, що я — сміття. Думаєте, що мене легко розчавите, якщо захочете. Однак не все так просто. Можливо, з вашого погляду я — сміття. Та я не такий дурний, як ви вважаєте. Я добре знаю, що у вас під маскою, приготовленою для лискучого телевізійного екрана. Знаю вашу таємницю. І Куміко знає. Як захочу — зможу розкрити. Щоб люди знали. Зумію, хоча, напевне, це забере багато часу. Можливо, я — нікчемна людина, але, принаймні, не мішок з піском. Я — жива людина. І якщо мене хтось ударить — дам здачі. Раджу це запам'ятати.

Нічого не кажучи, Нобору Ватая не відвертав від мене своїх очей на безвиразному обличчі, що нагадувало кам'яну брилу, повислу в повітрі. Майже все, що я сказав, було блефом. Жодної його таємниці я не знав. Я здогадувався, що ця людина має якийсь великий ґандж, але чогось конкретного дізнатися не міг. Однак мої слова, видно, щось у ньому зачепили. Я виразно прочитав це на його обличчі. На відміну від того, що завжди робив з опонентами під час телевізійних дебатів, він не насміхався з моїх тверджень, не прискіпувався до слів, не намагався захопити зненацька, а сидів мовчки, майже не ворушачись.

Та невдовзі з обличчям Нобору Ватая почало відбуватися щось дивне. Воно поволі червоніло, набираючи неприродного кольору. То тут, то там на блідому тлі проступали яскраво-червоні й тьмяно-червоні плями, викликаючи в моїй уяві образ осіннього лісу, розфарбованого мазками безладно перемішаних листяних і вічнозелених дерев.

Так і не сказавши ні слова, Нобору Ватая встав, добув з кишені сонячні окуляри і начепив на носа. Незвична строкатість не сходила з його обличчя і, здавалось, прилипла до нього назавжди. Мальта Кано мовчки застигла на своєму стільці. Я вдав, що мені все це байдуже. Нобору Ватая хотів щось сказати, але врешті-решт, видно, передумав, відступив від стола й вийшов з кав'ярні.

Коли він пішов, ми з Мальтою Кано якийсь час мовчали. Я почувався страшно втомленим. Підійшов офіціант і запитав, чи не хочу я ще кави. Я відповів, що ні. Мальта взяла зі стола свій червоний капелюшок і хвилини дві-три його уважно розглядала, а потім переклала на сусідній стілець.

У роті відчувалася якась гіркота. Щоб усунути її, я випив води, але гіркота не пропала.

Незабаром Мальта розтулила рот:

— Іноді почуттям треба давати вихід. Бо інакше внутрішня течія застоїться. От ви щойно висловили те, що хотіли, й, напевне, вам полегшало, правда?

— Трохи, — відповів я. — Та все одно нічого так і не вирішено. І нічого не закінчено.

— Ви не любите Ватая-сана?

— Щоразу, коли я з ним розмовляю, відчуваю страшну душевну порожнечу. Усі навколишні предмети втрачають свою суть, усе здається беззмістовним. Чому так стається — точно пояснити не можу. І через це я іноді кажу і роблю таке, що мені не властиве. А після того почуваюся гидко. Як я радів би, коли б його більше не побачив!

Мальта Кано кілька разів похитала головою.

— На жаль, вам ще не раз доведеться з ним зустрічатися. Уникнути цього неможливо.

"Напевне, вона має рацію, — подумав я. — Мабуть, з таким чоловіком не так просто порвати зв'язок".

Я взяв зі столу склянку й випив ще ковток води. "Звідки цей неприємний присмак?" — подумав я.

— До речі, я хотів би вас запитати тільки одну річ. Ви стоїте на моєму боці чи Нобору Ватая?

Мальта Кано сперлася ліктями на стіл і піднесла до обличчя долоні.

— Ні на чиєму, — відповіла вона. — Бо в цій справі немає боків. Вони просто не існують. Тут немає ні верху, ні низу, правого й лівого боку, лиця і звороту.

— Така відповідь ніби взята з діалогів дзен-буддійських монахів. Як система мислення, звичайно, цікава, але по суті нічого не пояснює.

Вона кивнула і розтулила сантиметрів на п'ять долоні перед обличчям так, що я їх побачив. Вони були маленькі, гарної форми.

— Я розумію, що мої слова не мають особливого змісту. І я не ображаюсь, що ви сердитеся. Та навіть якби я вас у чомусь наставляла, це не принесло б користі, а навпаки — обернулося б шкодою. Ви мусите досягти свого власними силами.

— Як у серіалі "Wild Kingdom",[35] — сказав я, усміхаючись. — Тебе вдарили — давай здачі.

— Саме так, — відповіла Мальта Кано.

Після того вона обережно, ніби забирала речі небіжчика, узяла сумку і наділа на голову свій червоний вініловий капелюшок. І тоді мене охопило дивне, але виразне відчуття, немовби час добіг кінця.

Коли Мальта Кано пішла, я довго сидів на самоті, ні про що не думаючи. Не знав, куди йти і що робити, якщо встану з-за стола. Але ж я не міг вічно стовбичити в кав'ярні. Хвилин через двадцять я розплатився за трьох і вийшов надвір.

4

Втрачена небесна благодать

Повія в думках

Повернувшись додому, я знайшов у поштовій скриньці товстий конверт з листом від лейтенанта Мамії, на якому знайомим гарним почерком чорною тушшю було написане моє прізвище й адреса. Переодягнувшись і вмившись, я пішов на кухню і випив дві склянки води. Після того, передихнувши, розірвав конверт.

Він містив аркушів десять тонкого поштового паперу, дрібно списаних авторучкою. Я перегорнув їх і знову вклав у конверт. Почувався надто втомленим і не міг зосередитися, щоб прочитати такого довгого листа. Коли я пробігав очима по рядах ієрогліфів, вони здалися мені роєм дивовижних синіх комах. А в голові все ще ледь-ледь відлунював голос Нобору Ватая.

Я розлігся на дивані й, ні про що не думаючи, заплющив очі. Зробити це в моєму тодішньому стані було зовсім неважко. Щоб ні про що не думати, треба зупиняти свою увагу коротко на різних дрібних речах. Коротко задуматись над якоюсь дрібницею — й відразу викинути її з голови.

Була майже п'ята година вечора, коли я нарешті зважився прочитати лист лейтенанта Мамії. Вмостився на веранді, спершись спиною об стовп, і добув з конверта аркуші паперу.

Першу сторінку заповнювали багатослівні побажання гарної погоди, подяка за недавню гостинність та вибачення за втому від його тривалого візиту й нецікавої розповіді. Лейтенант Мамія був великим знавцем етикету — реліктом епохи, коли правила пристойності вважалися важливим елементом повсякденного життя. Перебігши очима першу сторінку, я перейшов до наступної.

"Вибачте за надто довгу передмову, — писав лейтенант Мамія. — Я наважився потурбувати Вас цим листом з однією метою — хочу Вас запевнити: все, що я розповів Вам кілька днів тому, не вигадка, не безладні старечі спогади, а чиста сувора правда, до останнього слова. Як Ви знаєте, відколи скінчилася війна, минуло багато часу, а разом з ним, природно, змінилась і людська пам'ять. Пам'ять і думки старіють так само, як люди. Однак є думки, які ніколи не старіють, і є спогади, які не блякнуть.

Досі я нікому, крім Вас, не розповідав цієї історії. Можливо, переважній більшості людей вона здаватиметься нісенітницею. Усе, що виходить за межі їхнього розуміння, вони вважають абсурдом, не вартим жодної уваги. Я часто думаю: от було б добре, якби моя історія виявилася несосвітенною вигадкою! Усі ці роки я жив слабкою надією, що я помилився, що ця історія — марення або сон. Я неодноразово намагався себе переконати, що такого насправді не було. Та хоч як я старався загнати свої спогади в темряву, вони вперто поверталися назад і ставали щораз чіткішими. Немов ракові клітини, вони пустили коріння в моїй свідомості й угризлися в тіло.

Навіть зараз я можу до найменших подробиць згадати все, що тоді сталося, начебто це було вчора. Я стискаю руками пісок і траву, відчуваю їхній запах. Пам'ятаю обриси хмар, що пливли по небу.