Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Так само, як і з Оцука, зубним лікарем. Два роки тому я лікував у нього кутнього зуба, а Куміко не була там ні разу. Вона взагалі не зверталася до зубних лікарів — принаймні після того, як вийшла заміж за мене. Із своїм товаришем Онодою я не зустрічався ось уже кілька років. Після університету він улаштувався на роботу в банку, через рік його перевели у філію в Саппоро, й відтоді він постійно жив на Хоккайдо. Ми лишень обмінювалися новорічними вітаннями. Я навіть не міг пригадати, чи взагалі він коли-небудь бачився з Куміко.

Залишався хіба що мій батько. Однак я не міг собі уявити, що вона мала з ним якісь глибокі стосунки. Після смерті матері він удруге одружився, і відтоді я з ним не бачився, не листувався й не розмовляв по телефону. А Куміко взагалі з ним ні разу не зустрічалася.

Поки я перегортав сторінки телефонної книжки, мені знову спало на думку, яким обмеженим було наше з дружиною спілкування з іншими людьми. Якщо не брати до уваги потрібних для роботи зв'язків із колегами, упродовж шести років, що минули після одруження, ми майже ні з ким не підтримували стосунків і вели удвох замкнутий спосіб життя.

На обід я знову вирішив приготувати спагеті. І не тому, що зголоднів. Навіть навпаки — я майже не хотів їсти. Але ж я не міг сидіти незворушно на дивані й без кінця чекати, поки не задзвонить телефон. Треба було поставити собі хоч якусь мету й ворушитися. Я налив у каструлю води, запалив газ, і поки вона не закипіла, слухаючи радіо, готував томатний соус. Передавали без акомпанементу скрипкову сонату Баха. Виконання було надзвичайно майстерним, але щось у ньому мене дратувало. Хто в цьому був винен — скрипаль чи мій теперішній душевний стан, не знаю, але, в усякому разі, я вимкнув радіо і готував їжу далі в тиші. Підігрів маслинову олію й почав обсмажувати в ній часник і дрібно покришену цибулю. Коли цибуля трохи підгнітилася, додав заздалегідь нарізані помідори. Я із задоволенням різав і смажив, а мої зусилля давали відчутний результат — звуки, запахи.

Коли вода закипіла, я кинув у каструлю щіпку солі й жменю спагеті. Поставив таймер на десять хвилин і взявся мити посуд у раковині. Однак апетит у мене не з'явився навіть тоді, коли тарілка з вареними спагеті стояла перед очима. Я насилу з'їв половину, а решту викинув. Соус перелив у банку й поставив у холодильник. Нічого не вдієш — апетиту не було від самого початку.

Я пригадав, що десь колись давно читав про чоловіка, який не міг наїстися, коли чогось очікував. Довго напружував пам'ять і нарешті згадав, що про це йшлося у "Прощай, зброє!" Гемінґвея. Головний персонаж — забув, як його звати, — зумів з великими труднощами перебратися на човні через кордон Італії до Швейцарії і в тамтешньому маленькому містечку чекав, поки дружина народить дитину. Впродовж усього того часу він сидів у кав'ярні навпроти і все щось їв та пив. Я майже не пам'ятав сюжету, але мені з голови не виходило, що той чоловік у чужій країні чекав пологів дружини й ніяк не міг наїстися. Ця сцена наприкінці роману запала мені в голову тому, що видалася напрочуд правдоподібною. Мені здалося, що з літературного погляду людина має реалістичніший вигляд, якщо у хвилини занепокоєння не відчуває огиди до їжі, а навпаки — напихається їжею.

Однак у дійсності, на відміну від героя з "Прощай, зброє!", я не відчував жодного апетиту, коли сидів у тихому домі й, поглядаючи на годинник, очікував чогось несподіваного. І я раптом подумав, чи брак апетиту часом не викликаний тим, що я позбавлений літературної реальності? Я уявив себе персонажем невміло написаного твору. Мені почувся чийсь осудливий голос: "Ти — абсолютно нереальний персонаж!" Можливо, так воно й було насправді.

Десь близько другої задзвонив телефон. Я схопив слухавку.

— Це дім Окади-сана? — спитав незнайомий чоловік молодим, низьким і приємним голосом.

— Так, — відповів я трохи напружено.

— Окади-сана з будинку 26 у кварталі 2?

— Саме так.

— Вас турбують із винної крамниці Омури. Ми вдячні вам за те, що ви користуєтеся нашими послугами. Я подзвонив, щоб запитати, чи вам зручно, якщо я зараз заїду по гроші?

— По гроші?

— Ага, за дві коробки пива й одну — соку.

— Гаразд, приїжджайте. Поки я ще дома, — сказав я. На цьому наша розмова закінчилася.

Поклавши слухавку, я спробував здогадатися, чи ця розмова містить якусь інформацію про Куміко. Та ні, як не крути, це був короткий прозаїчний дзвінок з винної крамнички, що хотіла отримати свої гроші. Бо я справді замовляв у них пиво й сік, і вони все це мені постачили. Через півгодини прийшов продавець із крамнички, і я розплатився з ним.

Молодий продавець променився люб'язністю і з усмішкою на губах виписав квитанцію.

— Окада-сан, ви чули про нещасний випадок, який стався сьогодні вранці перед станцією?

— Нещасний випадок? — спитав я злякано. — З ким?

— Пікап придушив маленьку дівчину, коли давав задній хід… Кажуть, вона у важкому стані. Я проходив там відразу після того нещастя. Так прикро на душі, коли від самого ранку таке побачиш! Я страшно боюся дітвори. Коли даєш задній хід, у дзеркальці їх не побачиш. Ви знаєте хімчистку біля станції? Так-от, це сталося прямо перед нею. Там стоять велосипеди, валяються картонні коробки, а тому нічого не видно.

Коли продавець пішов, я вже не міг більше залишатися дома. Раптом стало душно, темно й тісно. Я взувся і вийшов надвір. Дверей не замкнув, вікон не зачинив і світла в кухні не вимкнув. Посмоктуючи лимонну карамельку, без жодної мети блукав околицею. І поки відтворював у пам'яті розмову з продавцем з крамнички, то згадав, що забув забрати з хімчистки перед станцією блузку й спідничку Куміко. Квитанція залишилася дома, але я вирішив, що якось обійдеться і без неї.

Місто навколо мало трохи інший вигляд, ніж завжди. Зустрічні перехожі здавалися неприродними й штучними. Вдивляючись у їхні обличчя, я намагався вгадати, що вони за люди. В яких будинках мешкають? Які родини мають? Як живуть? Чи зраджують одне одного? Чи вони щасливі? Чи здогадуються, що здаються неприродними й штучними?

Перед хімчисткою ще залишалися сліди ранкової пригоди. На асфальті видніли лінії, прокреслені поліцією. Кілька чоловік, що вийшли робити покупки, із серйозним виразом обличчя обговорювали те, що сталося. Однак усередині хімчистки все було, як завжди. Знайома чорна магнітола грала музику під настрій, у глибині завивав старий кондиціонер, а з-під праски піднімалися до самої стелі клуби густої пари. Роберт Максвел виконував на арфі "Ebb Tide".[33] "От було б чудово поїхати на море!" — подумав я. Я уявив собі запах піску, шурхіт хвиль, що розбиваються об берег, чайки, банки холодного пива.

Власнику хімчистки я сказав, що забув квитанцію.

— Здається, минулої п'ятниці чи суботи я здав вам блузку і спідничку.

— Окада… Окада… — проказав він, перегортаючи зошит. — Так-так, знайшов. Блузка й спідничка. Але ж, Окада-сан, ваша дружина їх уже забрала.

— Невже? — здивувався я.

— Забрала вчора вранці. Я добре пам'ятаю, бо сам їй видавав. Мені здалося, що вона заглянула сюди по дорозі на роботу. І мала при собі квитанцію.

Мені відібрало мову, і я мовчки дивився на власника хімчистки.

— Спитайте потім у дружини. Я не помилився, — сказав він. Потім добув сигарету з пачки, що лежала на журналі для запису клієнтів, і закурив від запальнички.

— Учора вранці? — запитав я. — А не ввечері?

— Таки вранці. Годині о восьмій. Ваша дружина прийшла раніше за інших, а тому я добре її запам'ятав. Адже приємно, коли першим клієнтом зранку виявляється молода жінка.

Я навіть не зміг силувано всміхнутися, а власний голос здався мені чужим.

— Ну гаразд. Я просто не знав, що вона вже приходила.

Кивнувши й зиркнувши на мене, власник хімчистки погасив сигарету, якою затягнувся лише кілька разів, і знову взявся до праски. Здавалось, я його зацікавив, і він збирався щось сказати, але передумав. Я також хотів його про дещо запитати. Який вигляд мала Куміко, коли забирала свої речі? Що тримала в руках? Але я був розгублений і відчував сильну спрагу. Хотів десь присісти й випити чогось холодного. Бо, здавалось, інакше не зможу думати.

Після хімчистки я зайшов до сусідньої кав'ярні й замовив чаю з льодом. В її прохолодному приміщенні не було ні душі. З маленьких динаміків на стіні лилася мелодія "Eight Days а Week"[34] "Бітлз", аранжована для оркестру. Я знову подумав про море. Уявив собі, як іду босими ногами по піщаному пляжу до лінії прибою. Гарячий, мов жарини, пісок, вітер, наскрізь просяклий запахом морської води. Я глибоко, на всі груди, дихаю і дивлюся на небо. Піднімаю догори обидві руки й відчуваю ними тепло літнього сонця. Потім холодна вода обмиває мої ноги.

Як не крути, усе-таки дивно, що Куміко забрала свої речі з хімчистки по дорозі на роботу. Бо ж їй довелося б сідати в переповнену електричку з випрасуваним одягом і так само повертатися додому. Її речі, старанно випрасувані в хімчистці, геть-чисто зім'ялися б. Мені в голову не вкладалося, що Куміко, яку дратувала будь-яка складка або плямка, могла зробити такий беззмістовний вчинок. Адже було б набагато розумніше зайти до хімчистки по дорозі з роботи. Або мене попросити, якщо затримувалася. Залишався тільки один можливий висновок: цього разу Куміко не мала наміру повертатися додому. Забрала блузку та спідничку й кудись поїхала. Переміну одягу взяла із собою, а решту могла десь купити. У неї своя кредитна картка й рахунок у банку. Могла їхати куди заманеться.

І крім того, може, вона не сама, а з якимсь чоловіком. Бо інакше навіщо їй іти з дому?

Очевидно, справа була серйозною. Куміко зникла, залишивши увесь свій одяг та взуття. Вона любила добирати свій гардероб і завжди його берегла. Кинути все це й піти без нічого — для цього була потрібна рішучість. І все-таки Куміко без вагань, як мені здавалося, пішла з дому з однією блузкою та спідничкою. Можливо, про одяг вона тоді й не думала.

Відхилившись на спинку стільця у кав'ярні, я мимоволі слухав нестерпно стерильну приглушену музику й уявляв собі, як у переповненій електричці Куміко тримає в руках целофановий чохол з одягом на дротяних плічках. Згадав колір її сукні, запах туалетної води за вухами, її гладку бездоганну спину.