Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

В обідню пору відвідувачів було повно, однак Мальту я помітив відразу. Бо на світі мало хто сонячного літнього дня надіває червоний вініловий капелюшок. Напевне, це був той самий, в якому вона з'явилася на першу зустріч, якщо вона не колекціонує вінілових капелюшків однакової форми й кольору. Як і минулого разу, її одяг — полотняний жакет з короткими рукавами, бавовняна блузка з круглим вирізом — відзначався бездоганним смаком. І жакет, і блузка — білісінькі, без жодної складки. Ніяких прикрас і слідів гриму. І лише цей червоний капелюшок своїм фасоном і матеріалом зовсім не гармоніював з костюмом. Як тільки я підійшов до них, Мальта, ніби чекаючи мого приходу, зняла капелюшок і поклала на стіл. Поряд з ним лежала маленька сумочка із жовтої шкіри. Вона замовила якогось напою, схожого на тонік, але так його й не торкнулася, і він, залишений на самоті у великій склянці, даремно пускав маленькі бульбашки.

Нобору Ватая був у зелених сонячних окулярах. Коли я сів за стіл, він зняв їх, уважно оглянув скельця, а потім знову начепив на носа. Під його синьою спортивною курткою видніла новісінька біла теніска. Перед ним стояла склянка, наповнена чаєм з льодом, також майже не торкнута.

Я замовив кави й ковтнув холодної води.

Якийсь час ми мовчали. Здавалося, ніби Нобору Ватая навіть не помітив, що я прийшов. Щоб переконатися, що я не став прозорим, я поклав долоні на стіл і кілька разів поперевертав. Невдовзі підійшов офіціант, поставив переді мною чашку й налив кави. Коли він пішов, Мальта Кано тихенько, ніби перевіряючи мікрофон, кашлянула, однак нічого не сказала.

Першим розтулив рота Нобору Ватая:

— У мене обмаль часу, тож поговорімо якомога коротше й одвертіше.

Здавалось, ніби він звертається до цукорниці з нержавіючої сталі, що стояла посеред стола, а насправді, звісно, промовляв до мене. Просто цукорниця виявилася зручним предметом між нами, до якого він міг спрямувати свої слова.

— Про що говорити коротко й одверто? — спитав я напростець.

Нобору Ватая зняв нарешті окуляри й поклав на стіл, потім глянув мені в очі. Від нашої останньої зустрічі минуло понад три роки, але я не мав враження, що ми давно не бачилися. "Напевне, тому, що його обличчя іноді з'являлося в телевізорі й на сторінках часописів", — подумав я. Деякі види інформації залізають людям у голову й очі, як дим, незалежно від того, подобається вона їм чи ні.

Однак, опинившись перед ним так близько, я відразу помітив, як сильно змінилося його обличчя за цих три роки. Колишня болотна каламуть в його погляді відступила кудись углиб, а назовні вийшло щось завчене й штучне. Одним словом, Нобору Ватая надів на себе нову, майстерно зроблену маску, а можливо, й нову шкіру. Та незалежно від того, була це маска чи шкіра, мені — навіть мені — довелося визнати, що в цьому новому щось проглядала певна зваблива сила. "Таж я ніби дивлюся в телевізор!" — раптом подумав я. Він говорив і рухався так само, як це роблять люди на телевізійному екрані. Я завжди відчував, ніби між нами стояло скло: з одного боку перебував я, з іншого — він.

— Гадаю, ти розумієш, що розмова піде про Куміко, — сказав Нобору Ватая. — Про те, що тепер ви робитимете. Ти й Куміко.

— Що робитимемо? Можна конкретніше? — запитав я, взяв чашку й випив ковток.

Нобору Ватая витріщився на мене навдивовижу безвиразними очима.

— Якщо конкретніше, то річ у тому, що Куміко знайшла собі коханця, а тебе покинула. І я не думаю, що ти можеш вічно залишатися в теперішньому становищі. Через це всім погано.

— Знайшла коханця? — перепитав я.

— Почекайте-почекайте! — втрутилася Мальта Кано. — Ватая-сан, Окада-сан, дотримуйтесь порядку в розмові, будь ласка.

— Нічого не розумію. Нема тут жодного порядку, — млявим голосом сказав Нобору Ватая. — Який порядок може бути в цій розмові?

— Нехай він першим висловиться, — звернувся я до Мальти. — А чергу потім установимо. Якщо таке можливе.

Злегка стиснувши губи, Мальта якийсь час дивилася на мене, а потім кивнула.

— Гаразд. Ватая-сан, вам слово.

— Крім тебе, у Куміко є ще один чоловік. Вона пішла з ним. Це факт. А коли так, то ваше подальше подружнє життя втратило всякий сенс. На щастя, дітей у вас немає, а тому, враховуючи всі ці обставини, не доведеться вести переговори про компенсацію. Отже, справу вдасться залагодити швидко. Куміко досить виписатися з посімейного реєстру. Ти підпишеш документ, який підготовить адвокат, поставиш печатку — і на цьому кінець. Заздалегідь запевняю, що мої слова — це остаточне рішення всієї нашої родини.

Склавши руки на грудях, я трохи подумав над його словами й сказав:

— У мене є кілька запитань. По-перше, звідки ви знаєте, що Куміко має коханця?

— Безпосередньо від неї, — відповів Нобору Ватая.

Не знаючи, що сказати, я поклав руки на стіл і мовчав. Трохи не вірилось, що Куміко відкрила свою особисту таємницю Нобору Ватая.

— Куміко подзвонила мені тиждень тому й сказала, що хоче поговорити, — вів далі Нобору Ватая. — Отож ми побачились і мали розмову. І тоді вона призналася, що зустрічається з одним чоловіком…

Уперше за останні дні мені захотілося закурити. Сигарет, звісно, я не мав, а тому натомість ковтнув кави і зі стуком поставив чашку на тарілочку.

— І пішла від тебе.

— Зрозуміло, — сказав я. — Можливо, все так і є, як ви кажете. Отже, у Куміко є коханець, і вона звернулася до вас за порадою. Не дуже віриться, але я не думаю, що ви навмисне брешете.

— Звичайно, не брешу, — сказав Нобору Ватая, і в кутиках його рота навіть зблиснула усмішка.

— І це все, що ви мені хотіли сказати? Куміко втекла з іншим, а тому я маю погодитися на розлучення з нею?

Ніби заощаджуючи сили, Нобору Ватая злегка кивнув.

— Гадаю, ти знаєш, що я був проти того, щоб Куміко виходила заміж за тебе. Однак я вважав, що це не моя справа, й тому відкрито не заперечував, але тепер шкодую, що не втрутився. — Він ковтнув води, обережно поставив склянку на стіл і вів далі: — Від першої нашої зустрічі я не мав жодної надії на те, що ти чогось у житті досягнеш. Я не побачив у тобі ніяких нахилів, що допомогли б тобі стати гідною людиною. Жодної іскри, жодного вогника. І я подумав: усе, до чого ти візьмешся, до кінця не доведеш. Так воно й сталося. Минуло шість років, як ви одружилися. І що ти робив увесь той час? Нічого. Звільнився з роботи і тільки ще більше ускладнив життя Куміко. Тепер ти без роботи, без планів на майбутнє, а в голові — якщо казати відверто — саме сміття.

Я досі ніяк не збагну, чому Куміко зійшлася з тобою. Можливо, її зацікавило те сміття у твоїй голові. Та врешті-решт, сміття — це сміття. Одним словом, вона від самого початку помилилася. Звісно, і вона не безгрішна. Ще в дитинстві у неї траплялися всякі заскоки. Напевне, через це вона й захопилася тобою на певний час. Однак зараз цьому настав кінець. В усякому разі, треба якнайшвидше ставити крапку в цій справі. Про Куміко потурбуюсь я з батьками. А ти більше не втручайся. І не шукай її. Це тебе не стосується. Бо інакше наживеш зайвих клопотів. Почни нове життя десь-інде. Так буде краще для всіх.

Щоб показати, що висловився до кінця, Нобору Ватая допив рештки води у склянці, покликав офіціанта й попросив його принести ще.

— Може, ще щось хочете сказати? — запитав я.

Нобору Ватая ледь-ледь хитнув головою.

— Так що? — звернувся я до Мальти Кано. — В якому порядку піде ця розмова?

Добувши із сумочки маленький білий носовичок, Мальта витерла кутики губ. Потім підняла зі столу червоний вініловий капелюшок і накрила ним сумочку.

— Можливо, це приголомшить вас, Окада-сан, — сказала вона. — Але, гадаю, ви зрозумієте, наскільки нам прикро казати про такі речі віч-на-віч.

Нобору Ватая зиркнув на годинника, ніби для того, щоб переконатися, що Земля все ще крутиться, а його дорогоцінний час марно витрачається.

— Ну гаразд, — вела далі Мальта. — Говоритиму відверто й коротко. Передусім скажу, що ваша дружина приходила до мене за порадою.

— За моїм посередництвом, — втрутився в розмову Нобору Ватая. — Куміко прийшла до мене поговорити про кота, і я обох познайомив.

— Це було до нашої зустрічі чи після? — запитав я у Мальти.

— До, — відповіла вона.

— Отже, якщо розставити все по порядку, то от що виходить, — сказав я, звертаючись до неї. — Куміко дізналася про вас через Ватая-сана й прийшла порадитися щодо зниклого кота. Потім, приховавши з невідомої причини, що бачилася з вами, влаштувала нам зустріч у цьому самому місці. Так усе проходило?

— Приблизно так, — неохоче підтвердила Мальта Кано. — Спершу ми з вашою дружиною говорили тільки про розшуки кота. Але я відчувала, що в цьому приховується щось набагато глибше. А тому мені захотілось зустрітися з вами. Зустрітись і поговорити віч-на-віч. Після того виникла потреба ще раз побачитися з нею, щоб з'ясувати деякі чисто особисті обставини.

— І тоді вона вам розповіла, що має коханця?

— Загалом, так. Однак моє становище не дозволяє вдаватися в подробиці.

Я зітхнув. Користі від мого зітхання не було, але не зітхати я не міг.

— Значить, Куміко вже давно знається з цим чоловіком?

— Думаю, місяців два з половиною.

— Два з половиною місяці… — повторив я. — Чого ж це я за такий час нічого не помітив?

— Це тому, що ви, Окада-сан, зовсім не сумнівалися у своїй дружині.

Я кивнув:

— Саме так. Ні разу не сумнівався. Я навіть не думав, що Куміко мене обманює. І зараз не можу повірити.

— І все-таки здатність повністю вірити комусь — одна з прекрасних людських рис, — відзначила Мальта.

— Досить рідкісна здатність, — додав Нобору Ватая.

Підійшов офіціант і наповнив мою чашку кавою. За сусіднім столом голосно сміялася дівчина.

— Так, власне, про що наша розмова? — запитав я у Нобору Ватая. — Для чого ми втрьох тут зібралися? Щоб я погодився на розлучення з Куміко? Чи з якоюсь іншою, глибшою метою? У ваших словах начебто є логіка, але найважливіше залишається в тумані. Ви сказали, що Куміко пішла з іншим чоловіком. Але куди? Куди пішла і що робить? Сама чи з ним? Чому зі мною не зв'яжеться? Якщо в неї хтось є, то нічого не вдієш. Однак я ні в що не повірю, якщо не почую цього від Куміко. Адже це стосується лише нас обох. Ми самі повинні поговорити одне з одним і вирішити. А вам нема чого втручатися.

Нобору Ватая відсунув убік свій чай з льодом, якого так і не торкнувся.

— Ми прийшли сюди з повідомленням.