Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Розумієте? Придумана свідомість. І все-таки ми обоє переконані, що це між нами відбувалося.

— Навіщо все це здалося?

— Щоб знати, — відповіла Крита. — Знати більше й глибше.

Я зітхнув. Що й казати, безглузда розмова! Однак Крита Кано описала мій сон цілком точно. Проводячи пальцем по губах, я невідривно дивився на її браслети.

— Може, в мене не все гаразд з головою, але я так і не зрозумів, що ти сказала, — промовив я сухо.

— У вашому другому сні, Окада-сан, під час любовної гри замість мене з'явилася незнайома жінка, правда? Хто вона — я не знаю. Може, для вас це якийсь натяк. От що я хотіла сказати.

Я мовчав.

— Вам не треба почуватися винним через те, що мали зв'язок зі мною, — сказала дівчина. — Ви ж знаєте, Окада-сан, я — повія. Раніше торгувала тілом, тепер — свідомістю. Усе проходить через мене.

Після цих слів Крита Кано піднялася з дивана, стала навколішки біля мене і взяла мої руки у свої, м'які, теплі і маленькі.

— Окада-сан, обійміть мене, будь ласка, — сказала вона.

Обійнявши її, я, чесно кажучи, зовсім не знав, як поводитися, хоча не вважав, що зробив щось неправильно. Чому так вважав — пояснити не можу, просто так мені здалося. Я обхопив руками її струнку фігуру, ніби збирався танцювати. Крита була набагато нижчою від мене, тому її голова сягала до мого підборіддя, а груди притулилися до живота. Вона пригорнулася щокою до моїх грудей і беззвучно плакала. Мою теніску зволожували її теплі сльози. Старанно укладене волосся дівчини злегка хилиталося. Здавалось, усе це мені сниться. Та це не був сон.

Ми досить довго сиділи в такій позі, та раптом Крита Кано, ніби щось згадавши, відхилилася від мене.

— Окада-сан, дякую. Мені пора йти. — Хоча вона щойно гірко плакала, її грим майже не розплився. Дивовижне відчуття реальності пропало.

— Ти ще прийдеш коли-небудь до мене уві сні? — запитав я.

— Не знаю, — відповіла вона, ледь хитнувши головою. — Не знаю, але, будь ласка, довіряйте мені. Що б не сталося, не бійтесь і не остерігайтеся мене. Добре?

Я кивнув.

І Крита Кано пішла.

Нічна пітьма стала ще густішою. Теніска на грудях промокла наскрізь. Я не міг заснути до самого досвітку. Сон не брав, а крім того, я боявся заснути. Здавалось, як заплющу очі, то мене відразу поглине сипучий пісок і затягне в інший світ, з якого не буде вороття. Я просидів на дивані до ранку, попиваючи бренді й роздумуючи над розповіддю Крити Кано. Навіть коли розвидніло, її дух і запах туалетної води фірми "Christian Dior" витали в домі, немов ув'язнені тіні.

5

Краєвиди далеких міст

Вічний півмісяць

Закріплена драбина

Майже тієї миті, коли я заснув, задзвонив телефон. Спочатку я спробував знехтувати дзвінком й далі спати, але він, ніби вгадавши мій намір, не переставав уперто, безперестанно дзеленчати разів десять-двадцять. Я неквапливо розплющив одне око й глянув на годинник біля мого узголів'я. Минула шоста ранку. За вікном уже зовсім розвидніло. А що, як це Куміко телефонувала? Я встав з ліжка, пішов у вітальню і взяв слухавку.

— Алло! — сказав я. Однак відповіді не почув. Я здогадався, що на тому кінці лінії хтось був, але розтуляти рота не збирався. Я також мовчав. Приклавши слухавку до вуха, я почув чиєсь тихе дихання.

— Хто це?

Знову жодної відповіді.

— Якщо ви та сама, що мені завжди дзвонить, то, будь ласка, подзвоніть трохи пізніше, — сказав я. — Поки не поснідаю, про секс говорити не маю охоти.

— А хто це вам завжди дзвонить? — раптом почувся голос Мей Касахари. — З ким це ви ведете розмови про секс?

— Та ні з ким.

— З жінкою, яку обіймали вчора ввечері на веранді? Ви з нею по телефону про секс розмовляєте?

— Та ні. Це зовсім інша.

— Заводний Птаху, скільки жінок навколо вас крутиться? Крім дружини, га?

— Довго пояснювати, — відповів я. — А ти знаєш, уже шоста ранку, а вночі я погано спав. А хіба ти приходила сюди вчора ввечері?

— І бачила, як ви з тією жінкою обіймалися.

— Насправді це нічого не означає. Як би це сказати… Невеличка церемонія…

— Не треба переді мною виправдовуватися, Заводний Птаху! — холодно сказала Мей. — Бо я не ваша дружина. Та скажу вам відверто: ви маєте якусь проблему.

— Можливо, — сказав я.

— Я не знаю, в яку халепу ви вскочили — напевне, таки неприємну, — та мені здається, ви самі її накликали. Ви маєте якусь головну проблему, і вона, немов магніт, притягує до себе різноманітні клопоти. А тому будь-яка хоч трохи кмітлива жінка дала б від вас драла.

— Можливо, що так.

Мей Касахара трохи помовчала. Потім, прокашлявшись, вела далі:

— Здається, ви приходили вчора на доріжку? І довго стояли навпроти нашого задвір'я. Наче злодій-невдаха. Я все це добре бачила.

— І не вийшла?

— Іноді буває і так, що дівчата не хочуть виходити, — сказала Мей. — На них нападає така впертість. Мовляв, якщо хтось хоче ждати, то нехай жде.

— Угу.

— Однак потім я відчула докори сумління і подалася до вас. Як дурепа.

— І побачила, що я обіймаюся.

— Послухайте, а вона сповна розуму? — поцікавилася Мей. — Тепер уже ніхто так не одягається і не гримується. Якщо вона не прилетіла з інших часів, то їй варто було б піти до лікаря і голову перевірити.

— Не турбуйся. Голова в неї нормальна. Просто у людей різні смаки.

— Це правда, що кожен може мати свій смак. Але нормальна людина до такого не доходить. Вона з голови до ніг… як би це сказати… наче взята з фотографії старого ілюстрованого журналу.

Я мовчав.

— Заводний Птаху, ви з нею спали?

— Не спав, — завагавшись, відповів я.

— Справді?

— Справді. Ніяких фізичних стосунків з нею не мав.

— То чого ж ви обіймалися?

— Просто жінкам іноді хочеться, щоб їх обіймали.

— Можливо, але, як на мене, така думка небезпечна.

— Напевне, — погодився я.

— А як її звати?

— Крита Кано.

Мей Касахара знову на хвилю замовкла.

— Ви що, жартуєте?

— Зовсім ні, — відповів я. — А її старша сестра — Мальта Кано.

— Але ж це не справжнє ім'я.

— Не справжнє. Робочий псевдонім.

— Вони що, комічний дует? А може, якось пов'язані із Середземним морем?

— Так, вони справді мають якийсь стосунок до Середземного моря.

— А її старша сестра нормально одягається?

— Загалом нормально. Принаймні, набагато нормальніше, ніж Крита. Тільки от завжди носить червоний вініловий капелюшок.

— Мені здається, що й вона схибнута. І чому ви навмисне з такими водитеся?

— Надто довго розповідати, — відповів я. — Коли все вляжеться, я, можливо, тобі розкажу. А от зараз не можу. У мене в голові нечуваний розгардіяш, не збагну, що зі мною відбувається.

— Зрозуміло, — сказала Мей недовірливо. — А дружина все ще не повернулася?

— Ще ні, — відповів я.

— Послухайте, Заводний Птаху! Ви ж доросла людина, то чому б вам не думати головою? Що було б, якби ваша дружина передумала й, повернувшись учора ввечері додому, побачила, як ви притискаєте до себе цю жіночку?

— Справді, таке могло статися.

— А якби не я вам зараз подзвонила, а дружина? І якби ви заговорили про секс по телефону, то що тоді вона подумала б?

— Твоя правда.

— Отож я й кажу, що маєте велику проблему, — зітхнувши, сказала Мей.

— Здається, маю, — визнав я.

— Не треба так просто з усім погоджуватися. Бо не думайте, що геть усе розв'яжеться, якщо чесно визнаєте свою помилку й попросите вибачення. Визнаєте чи ні, а помилка залишиться помилкою.

— Це правда, — сказав я. Вона мала цілковиту рацію.

— Ну, досить! — роздратовано сказала Мей. — А що вас приводило до мене вчора ввечері? Щось було потрібне?

— Тепер уже це не має значення.

— Не має значення?

— Ага. Коротко кажучи, не має.

— Хочете сказати, що пообіймалися з нею, і до мене не маєте ніякого діла?

— Та ні! Я тоді лише подумав…

Мей Касахара обірвала розмову. "От тобі й на!" — подумав я. Мей, Мальта Кано, Крита Кано, жінка з телефону й Куміко… Здається, правильно сказала Мей, що останнім часом навколо мене крутиться забагато жінок. І в кожної свої незрозумілі проблеми.

Однак більше думати я не міг — страшно хотів спати. А як прокинуся — доведеться зробити одну справу.

Я вернувся на ліжко й заснув.

Прокинувшись, я вийняв із шафи рюкзак, в якому на випадок евакуації містилися баклага, сухарі, кишеньковий ліхтар і запальничка. Коли ми переселилися в цей дім, увесь цей набір десь купила Куміко, яка боялася великого землетрусу. Однак баклага виявилася без води, сухарі відсиріли й розм'якли, а батарейка в ліхтарику сіла. Я налив води, сухарі викинув, вставив у ліхтарик нову батарейку. Потім подався до найближчої крамниці господарчих товарів і купив мотузяну драбину, використовувану в разі пожежі. Подумав, що ще знадобиться, але, крім лимонних карамельок, нічого не згадав. Обійшовши зсередини дім, зачинив вікна, вимкнув світло. Замкнув на ключ вхідні двері, але потім передумав: а що, як хтось прийде? Може, Куміко повернеться. А крім того, у нашому домі не було нічого, що б злодій захотів украсти. На столі в кухні я залишив записку:

"Вийшов на короткий час. Скоро повернуся. Т.".

Я уявив собі, як Куміко, повернувшись додому, побачить мою записку. Що вона подумає, коли її прочитає? Я порвав її і написав нову:

"Вийшов ненадовго у важливій справі. Незабаром повернуся. Будь ласка, почекай. Т.".

У легких бавовняних штанах і тенісці з короткими рукавами, закинувши на спину рюкзака, я спустився з веранди в сад. Я оглянувся — навколо було справжнє літо. Сонячне сяйво, запах вітру, колір неба, обриси хмар, сюрчання цикад — усе це сповіщало про настання прекрасної літньої пори. З рюкзаком на спині я перебрався через стіну й спустився на доріжку.

Одного разу в дитинстві такого ж погідного літнього ранку я втік із дому. Чому — не пригадую, мабуть, розсердився за щось на батьків. У всякому разі, пішов з рюкзаком на спині, прихопивши гроші зі своєї скарбнички. Матір попросив приготувати бенто,[36] збрехавши, що зібрався в похід з товаришами. Недалеко від нашого дому були гори, придатні для туристичних походів, куди навіть дітям дозволялось підніматися без нагляду дорослих. Вийшовши з дому, я сів на заздалегідь вибраний автобус і доїхав до його кінцевої зупинки. Для мене це було "далеке незнайоме місто". Після того я пересів на інший автобус й добрався до іншого "далекого незнайомого міста". Я зійшов у цьому невідомому місті й безцільно прогулювався його вулицями. Воно виявилося нічим непримітним.