Будденброки - Манн Томас

Але Тоні так рішуче закинула голову й притиснула підборіддя до грудей, що він утримався від будь-яких зауважень.

– Отже, тебе рано ще називати паном консулом? – запитав Юстус Крегер. – Нідерланди марно сподівалися, що ти станеш їхнім представником, га, друже?

– Атож, дядьку Юстусе, мені здається, що так буде краще… Я, звичайно, міг би зразу взяти на себе обов'язки консула, та й багато інших, але, по-перше, я ще трохи замолодий, а по-друге, я вже розмовляв з дядьком Готгольдом: він дуже втішився і дав свою згоду.

– Дуже розважно, синку. І цілком gentlemalike[50]. З тебе добрий політик…

– Пане Маркусе, – почала пані Елізабет, – любий пане Маркусе! – І вона простягла повірникові через стіл руку, долонею вгору. Той повільно, вдячно потиснув її, задумливо дивлячись убік. – Я попросила вас піднятися сюди… Ви знаєте, про що йтиметься, і я певна, що не будете заперечувати. Мій покійний чоловік у своєму заповіті висловив бажання, щоб після його скону ви вкладали свою вірну, випробувану працю у фірму вже не як стороння особа, а як компаньйон…

– Авжеж, безумовно, пані Будденброк, – сказав пан Маркус. – Уклінно прошу повірити мені, що я вмію оцінити, яку велику честь мені виявлено, бо кошти, які я можу вкласти у підприємство, надто мізерні. Але я не бачу іншої ради перед богом і людьми, як з глибокою вдячністю прийняти пропозицію вашу і вашого сина.

– Так, Маркусе, я теж дякую вам від щирого серця, що ви ладні взяти на себе частину великої відповідальності, яка, мабуть, для мене самого була б занадто важка. – Томас промовив це швидко й наче між іншим, подаючи через стіл руку своєму компаньйонові, бо обидва вони вже давно дійшли згоди, і тепер це була проста формальність.

– Спілка як погана жінка… та сподіваюсь, що ви обидва спростуєте це немудре прислів'я! – сказав консул Крегер. – А тепер, друзі мої, погляньмо, що ми маємо. Мене цікавить тільки Кларин посаг, до решти я байдужий. Ти маєш копію заповіту, Бетсі? А в тебе, Томе, є приблизні обрахунки?

– Я знаю їх напам'ять, – мовив Томас; він відхилився на спинку крісла, спрямував погляд крізь відчинені двері до кімнати з краєвидами і, водячи олівцем по столі, почав називати цифри…

Виявилося, що консул залишив більший маєток, аніж хтось міг би сподіватися. Щоправда, посаг старшої дочки пропав, і втрати, яких фірма зазнала у зв'язку з бременським банкрутством п'ятдесят першого року, були для неї тяжким ударом. Знову ж таки, сорок восьмий рік і теперішній, п'ятдесят п'ятий, позначені заворушеннями і війнами, також принесли збитки. Але будденброківська пайка в крегерівському спадку, що дорівнював чотирьомстам тисячам марок, нараховувала цілих триста тисяч, бо Юстус багато своїх грошей забрав наперед, і хоч Йоганн Будденброк, за купецьким звичаєм, весь час нарікав на невдачі, але зрівняв свої втрати тим, що протягом п'ятнадцяти років мав десь по тридцять тисяч марок прибутку. Отже, майно" фірми, крім нерухомого, сягало приблизно сімсот п'ятдесят тисяч марок.

Навіть Томові, що добре знав стан фірми, батько ніколи не називав цієї суми, і коли мати сприйняла її спокійно і скромно, коли Тоні, нічого не розуміючи, позирала на всіх з чарівною гідністю, хоч і не могла прогнати з обличчя зляканої міни, німого питання: "Чи це багато? Дуже багато?", коли пан Маркус повільно й начебто неуважно потирав руки, а консул Крегер вочевидь нудився, самого його ця цифра сповнила нервовою гордістю, жадобою дії, що прозвучала майже як невдоволення.

– Ми давно вже повинні були досягти мільйона! – сказав він здавленим з хвилювання голосом, і руки в нього затремтіли. – Дідусь у найкращі свої часи мав уже під рукою дев'ятсот тисяч… А скільки відтоді затрачено зусиль, які ми мали успіхи і які подеколи добрі прибутки! Та ще й мамин посаг! І мамин спадок! Але те безнастанне роздрібнення… Господи, звичайно, так воно й має бути… Перепрошую, що цієї хвилини я маю на оці лише користь фірми, а не користь родини… Оті посаги, ті відрахунки дядькові Готгольдові і до Франкфурта, ті сотні тисяч, що їх довелося вилучити з обороту… А тоді ж у шефа фірми був тільки один брат і одна сестра… Словом, нам вистачить роботи, пане Маркусе!

В очах його на мить спалахнула жадоба дії, перемоги, влади, бажання вибороти щастя. Йому здавалося, що на нього звернені погляди цілого світу: чи зможе він додати слави фірмі і їхньому давньому родові або хоча б не осоромити їх? На біржі на нього вже позирали старі, досвідчені купці, весело, скептично і трохи глузливо, немов питалися: "Чи впораєшся, синку?" – "Впораюся!" – думав Том.

Фрідріх-Вільгельм Маркус задумливо потирав руки, а Юстус Крегер сказав:

– Ну, ну, спокійно, Томе! Коли твій дід постачав товар прусській армії, часи були інакші.

Тепер почалося докладне обговорення важливіших і другорядних пунктів заповіту. В цій розмові вже брали участь усі, а консул Крегер навіть додав їй гумористичної нотки, називаючи Томаса не інакше, як "його вельможність князь-володар".

– Земля, де стоять комори, згідно традиції, лишається за короною, – казав він.

Взагалі ж заповіт мав на меті зберегти майно якомога нероздрібненим; пані Елізабет Будденброк була в принципі головною спадкоємицею і весь капітал залишався у фірмі.

Тут пан Маркус заявив, що як компаньйон він зміцнить його ще й своїми сто двадцятьма тисячами марок. Томасові поки що визначено п'ятдесят тисяч особистого капіталу і таку саму суму Христіанові, на той випадок, якщо б він захотів відокремитись. Юстус Крегер знову пожвавішав, коли був зачитаний пункт: "Визначення суми посагу моїй коханій Кларі, наймолодшій дочці, якщо вона виходитиме заміж, полишаю своїй любій дружині…"

– Скажімо, сто тисяч марок! – запропонував він і, відхилившись на спинку стільця, заклав ногу за ногу й обома руками підкрутив короткі сиві вуса. Він був сама щедрість. Проте, за традицією, визначено суму в вісімдесят тисяч марок. "На випадок другого заміжжя моєї коханої Антонії, старшої дочки, – стояло далі в заповіті, – оскільки їй уже виділено під час першого шлюбу вісімдесят тисяч марок, посаг не повинен перевищувати сімнадцять тисяч талярів…"

Пані Антонів схвильовано, але граціозно простягла руки вперед, заразом трохи підсунувши рукави, звела очі на стелю й вигукнула:

– Грюнліх, ага!

Ці слова прозвучали як бойовий клич, як голос сурми.

– Чи вам відомо, пане Маркусе, як усе вийшло з тим пролазою? – запитала вона. – Сидимо ми собі одного чудового надвечір'я в садку, перед альтанкою… ви ж знаєте, пане Маркусе, нашу альтанку? Гаразд! І хто там раптом з'являється? Якийсь тип із позолоченими баками! Ото пройдисвіт!..

– Де все так, – мовив Томас. – Але, може, ми потім поговоримо про пана Грюиліха?

– Добре, добре! Та з одним мусиш погодитись, Томе, ти ж бо в нас розумний: я переконалася, хоч недавно була ще зовсім наївна, що в житті не все робиться чесно й справедливо…

– Авжеж… – погодився Том.

І вони знову вернулися до заповіту: почали зачитувати, кому призначено родинну біблію, діамантові ґудзики покійного консула та інші речі… Юстус Крегер і пан Маркус залишились вечеряти.

Розділ другий

На початку 1856 року, після восьмирічної відсутності, Христіан Будденброк повернувся до рідного міста. Він приїхав із Гамбурга поштовою каретою, вбраний у жовтий картатий костюм, в якому безперечно було щось тропічне, привіз із собою носа меч-риби, велику цукрову тростину і з напівзбентеженим, напівповажним виглядом прийняв материні обійми.

Такий самий вигляд був у нього й другого дня, коли перед обідом уся родина вирушила на кладовище коло міської брами, щоб покласти вінок на консулову могилу. Вони стояли один біля одного на засніженій стежці перед великою плитою, де імена тих, хто під нею спочивав, кільцем оточували вирізьблений на камені родинний герб, перед рівним мармуровим хрестом, поставленим край невеличкого гаю, по-зимовому голого, – всі, крім Клотільди, що поїхала в "Непривітне" доглядати хворого батька.

Тоні поклала вінок на те місце, де свіжими золотими літерами було викарбуване ім'я її батька, і, не зважаючи на сніг, стала навколішки біля могили й почала тихо молитися; її чорний серпанок майорів на вітрі, а широка сукня мальовничими згортками спадала довкола ніг. Бог його святий знає, скільки в її позі було горя й побожності, а скільки кокетства гарної жінки. Томас не мав настрою міркувати про це. Зате Христіан позирав на сестру із змішаним виразом іронії і занепокоєння, ніби хотів запитати: "Невже ти викрутишся? Невже тобі, не соромно буде, як ти підведешся? Неприємне становище!"

Тоні перехопила його погляд, коли підводилася, але нітрохи не збентежилась. Вона закинула голову, поправила серпанок та сукню і, сповнена гідності, впевнено рушила до виходу, що дало Христіалові видиму полегкість.

Якщо покійний консул з своєю мрійливою любов'ю до бога й спасителя був перший у роду, що пізнав і плекав у собі такі небуденні, неміщанські, витончені почуття, то його сини, мабуть, були перші з Будденброків, що соромилися і навіть боялися відвертого й наївного вияву цих почуттів. Томас, напевне, болючіше й тяжче сприйняв смерть свого батька, ніж, скажімо, його дід прадідів скін. І все-таки він не опускався навколішки біля могили, не заходився плачем, як дитина, похилившись головою на стіл, що часто траплялося з його сестрою Тоні, і він не знав, де датися, коли мадам Грюнліх, пускаючи сльозу, між печенею і десертом починала гучними словами вихваляти вдачу покійного батька. Такий гвалтовний вибух почуттів він зустрічав поважною, тактовною мовчанкою і тільки стримано кивав головою… А якраз тоді, коли ніхто не згадував і не думав про небіжчика, Томасові очі поволі наповнювалися слізьми, хоч вираз обличчя в нього не мінявся.

Інакше поводився Христіан. Коли сестра починала наївно, по-дитячому звіряти свої жалі, він не міг спокійно всидіти: то нахилявся над тарілкою, то відвертався, ніби хотів десь сховатися, то перебивав її тихим страдницьким: "Боже мій… Тоні!", – і його довгий ніс збирався в безліч зморщок.

Так, він ставав неспокійний і ніяковів, коли заходила мова про небіжчика, ніби уникав і боявся не тільки неделікатного вияву глибоких, священних почуттів, а й самих тих почуттів.

Ніхто не бачив, щоб він пролив бодай одну сльозу за батьком.