Будденброки - Манн Томас
І цього це можна було пояснити самою тільки довгою розлукою. Та найдивовижніше було те, що він, хоч як не любив таких розмов, часто відводив убік сестру Тоні й примушував її докладно розказувати про всі події того страшного дня, коли помер батько: мадам Грюнліх була найкращою оповідачкою.
– То він був жовтий? – уп'яте допитувався Христіан. – Що саме крикнула служниця, як прибігла до вас?.. Отже, він був зовсім жовтий?.. І вже нічого не міг вимовити, поки й помер? А що казала служниця? Що йому лише стало сили видавити з себе: "У-а… уа"?
Христіан замовкав, надовго замовкав, тільки швидко й напружено водив маленькими, глибоко посадженими очима по кімнаті.
– Жахливо, – раптом казав він, підводячись, і видно було, що в нього аж мурашки пробігають по тілі.
Він починав ходити з кутка в куток, в очах його світився неспокій і задума, а Тоні дивувалася, що її брат, який з незбагненної причини ніби соромився, коли вона вголос оплакувала батька, в моторошному забутті міг гучно наслідували батьків передсмертний стогін, про який на превелику силу допитався в служниці Ліни.
Христіан за ці роки аж ніяк не став кращий на вроду. Він був сухорлявий і блідий. Шкіра туго напиналася на його черепі, між кістлявими щоками стирчав великий, горбуватий, гострий ніс, чуб на голові вже помітно порідщав. Шию він мав тонку й задовгу, а ноги худі й криві… Мабуть, найдужче на нього вплинуло перебування в Лондоні, а оскільки у Вальпарайсо він також спілкувався переважно з англійцями, то у всьому його зовнішньому вигляді був якийсь англійський дух, що навіть йому личив. Той дух відчувався у зручному крої та в міцному крамі його костюма, в солідній елегантності його широконосих черевиків і в тому, як понуро нависали над устами його густі рудуваті вуса. Навіть у руках, з бляклою, пористою шкірою, як у людей, що довго жили в гарячому кліматі, з круглими, коротко обрізаними чистими нігтями, було щось незбагненно англійське.
– Скажи-но мені, – запитав він зненацька Тоні, – чи ти знаєш таке відчуття… Його важко описати… ну, як ковтнеш твердий шматок, а тоді болить уся спина, згори аж донизу? – Його ніс знову весь зібрався в зморшки.
– Знаю, – відповіла Тоні, – це часто буває. Тоді треба ковтнути води…
– Так? – перепитав він невдоволено. – Ні, мабуть, ми маємо на увазі не те саме. – І по обличчю йому перебігла тінь неспокою і тривоги…
Христіан перший у домі почав дозволяти собі вільний настрій і забувати про жалобу. Він не розучився наслідувати покійного Марцелюса Штенгеля і часом перекривляв його цілими годинами. Якось він за столом спитав про, міський театр – чи є в ньому добра трупа, що саме там ставлять…
– Не знаю, – відповів Том з перебільшеною байдужістю, щоб приховати своє роздратування. – Мене тепер таке не цікавить.
Проте Христіан не звернув ніякої уваги на його тон і заходився розповідати про театр:
– Не можу вам навіть сказати, як я люблю театр! Уже саме це слово робить мене просто щасливим… Не знаю, чи комусь із вас відоме, таке почуття? Я міг би годинами сидіти й дивитися на спущену завісу… І так би тішився, як, бувало, в дитинстві, коли ми заходили до цієї кімнати по різдвяні подарунки… А чого варта вже та хвилина, коли в оркестрі починають настроювати інструменти! Я б навіть задля самого цього ходив до театру. Та найдужче мені подобаються любовні сцени… Декотрі коханки вміють так гарно тримати голову коханця обома руками… Взагалі, актори… У Лондоні, та й у Вальпарайсо, я часто бував в їхньому товаристві. Спершу я навіть пишався, що можу так по-простому розмовляти з ними. В театрі я стежу за кожним їхнім порухом… Це дуже цікаво! Людина каже своє останнє слово, спокійно обертається і повільно, впевнено йде зі сцени, нітрохи не бентежачись, хоч знає, що весь театр дивиться їй услід… Як вони так можуть! Раніше мені страх як хотілося попасти за лаштунки, а тепер я там, можна сказати, почуваюся наче вдома. Уявіть собі, якось в опереті – це було в Лондоні – підняли завісу, коли я ще стояв на сцені… Я розмовляв з міс Вотерклоз… з такою собі панною Вотерклоз… прегарною дівчиною! Одне слово, раптом переді мною відслонилася зала… Господи, не знаю, як я вже й зійшов з тієї сцени!
З усіх, хто сидів коло столу, тільки мадам Грюнліх засміялася; але Христіан водив очима по кімнаті і провадив далі. Він розповідав про англійських співачок з кав'ярень, про одну даму, що виступала в напудреній перуці і, стукаючи довгою палицею в підлогу, співала пісеньку "That's Maria!".
– Марія – це, бачите, найостанніша з усіх… Скажімо, вчинила якась жінка найбільший гріх: that's Maria! Марія – найгірша серед найгірших, розумієте… Втілення розпусти…
На цьому слові обличчя його гидливо скривилося, він підняв праву руку, судомно скорчивши пальці.
– Assez, Христіане! – мовила мати. – Нас це нітрохи не цікавить.
Але Христіан відсутнім поглядом дивився кудись повз неї. Він, мабуть, і без материної догани перестав би розповідати, бо хоч його маленькі, глибоко посаджені очі й далі ненастанно блукали по кімнаті, сам він, здавалося, впав у глибоку, тривожну задуму про Марію і про втілення розпусти.
Раптом він сказав:
– Дивно… часом я не можу ковтати! Нема чого сміятися, це страшна річ. Мені спадає на думку, що я не ковтну, і тоді я справді не ковтну. Шматок уже пройшов, але тут усе – шия, м'язи – просто відмовляються служити… Не скоряються моїй волі, розумієте? Річ у тім, що я навіть боюся як слід захотіти.
Тоні обурено вигукнула:
– Христіане, що за дурниці! О господи! Боїшся захотіти ковтнути?.. Не виставляй себе на сміх! Ну хіба можна таке верзти?
Томас мовчав, але мати сказала:
– Це все нерви, Христіане. Тобі треба було давно вернутися додому; в тому кліматі ти міг зовсім занапастити себе.
По обіді Христіан сів до невеличкої фісгармонії, що стояла в їдальні, й почав наслідувати музиканта-віртуоза. Він удавав, що відкидає назад чуба, потирав руки й позирав спідлоба по кімнаті, тоді незгучно, не торкаючись педалей, бо він зовсім не вмів грати і взагалі був немузикальний, як більшість Будденброків, низько схилившись над клавіатурою, брався до басів, виконував божевільні пасажі, відхилявся назад, захоплено зводив очі вгору і обома руками міцно, переможно вдаряв по клавішах… Навіть Клара не витримала й засміялася. Гра його була чудовою ілюзією, сповнена запалу, шарлатанства й надзвичайного комізму, що мав характер ексцентричного англо-американського бурлеску і ні на мить не викликав відрази, оскільки сам виконавець почував себе в своїй стихії.
– Я завжди ретельно відвідував концерти, – сказав Христіан, – бо дуже люблю дивитися, як люди ставляться до своїх інструментів!.. Авжеж, справді чудово бути артистом!
І він знову почав "грати". Тоді раптом перестав і зробився на диво поважний, так несподівано, що здавалося, ніби з лиця йому спала маска; він підвівся, пригладив рукою свій рідкий чуб, пересів на інше місце і там уже й лишився, мовчазний, похмурий, з неспокійним поглядом і з такою міною, ніби дослухався до якогось неприємного шурхоту.
– Часом Христіан здається мені трохи дивним, – сказала одного вечора мадам Грюнліх Томасові, коли вони були самі. – Як він говорить? Вдається в такі химерні подробиці, що… як його сказати… Ну, бачить речі не з того боку, що всі, правда ж?
– Так, – погодився Том, – я дуже добре розумію, що ти маєш на думці, Тоні. Христіан не має внутрішньої делікатності… це дуже важко віддати словами. Йому бракує того, що можна б назвати рівновагою, душевною рівновагою. З одного боку, він не здатен спокійно стерпіти нетактовну наївність інших людей… Він ще не доріс до цього, не вміє згладити її, зразу втрачає самовладання. А з другого боку, він часто втрачає самовладання в зовсім інший спосіб: стає прикро балакучий, вивертає перед нами свою душу. Інколи його просто неприємно слухати. Наче хворий у гарячці… Так само не знає стриму, ні на кого не зважає… А все через те, що він забагато уваги приділяє своїй особі, занадто прислухається до своїх переживань. Часом на нього нападає справжня манія витягати на люди, вибовкувати найпотаємніші з тих почуттів… такі, про які розумна людина й не згадує, навіть знати про них не хоче, з тієї простої причини, що про них незручно говорити. В цій його щирості дуже багато безсоромності, Тоні! Бачиш, хтось інший теж міг би признатися, що любить театр, але сказав би це не таким тоном, побіжно, одне слово – скромніше. А Христіан наголошує на цьому, ніби питає: "Правда ж, моя любов до сцени – щось виняткове?" І так добирає слова, ніби має виповісти щось особливо вишукане, потаємне й оригінальне.
– Одне тобі скажу, – повів далі Томас, помовчавши і викинувши недокурок крізь залізні гратки в камін. – Я сам не раз думав про це боязке, марнославне, хтиве длубання у власній душі, бо також мав колись до нього схильність. Але я помітив, що воно розслаблює людину, робить її ледачою, невитриманою… А витримка і рівновага для мене найважливіше. На світі є і будуть люди, що мають право цікавитися самі собою, пильно приглядатися до своїх почувань, – наприклад, поети, які вміють гарно і впевнено відтворити свій внутрішній світ і тим самим збагатити почуття інших людей. Але ми, люба моя, тільки звичайні купці, і наше самоспоглядання нічого не варте. Ми щонайбільше спроможемось заявити, що настроювання інструментів в оркестрі справляє нам дивовижну приємність або що ми часом боїмося захотіти проковтнути шматок їжі… Ох, чи не краще, в біса, нам закасати рукави й сісти до роботи, щоб чогось домогтися в житті, як домагалися наші батьки й діди…
– Авжеж, Томе, я цілком згодна з тобою. Як подумаю, що ті Гагенштреми чимраз вище гнуть кирпу… Ото вже сміття, прости господи! Мама не хоче чути цього слова, але воно їм найдужче личить. Мабуть, вони думають, що, крім них, у місті немає вже порядних родин! Бачили таке? Сміх, та й годі!
Розділ третій
Коли Христіан повернувся додому, шеф фірми "Йоганн Будденброк" зміряв його довгим, прискіпливим поглядом; перші дні він непомітно, між іншим, стежив за братом, а тоді – хоч на його спокійному, незворушному обличчі не можна було вичитати жодного присуду, – певне, вдовольнив свою цікавість і дійшов остаточного висновку. В родинному колі він розмовляв з ним байдужим тоном про байдужі речі і сміявся разом з усіма, коли Христіан давав свої "вистави".
Десь через тиждень він сказав йому:
– Отже, будемо працювати разом, Христіане?..
