Будденброки - Манн Томас
Він зайшов із нею до салону. – Збирайся якнайшвидше і доглянь, щоб Еріка також була готова в дорогу… Ми їдемо до міста. Переночуємо в готелі, а завтра рушимо додому.
– Добре, тату, – сказала Тоні.
Обличчя в неї було червоне, розгублене і безпорадне. Вона без потреби, хапливо поправляла на собі сукню, не знаючи, з чого почати готування, все ще не здатна повірити в те, що сталось.
– Що мені брати з собою, тату? – схвильовано й несміливо запитала вона, – Все? Весь одяг? Одну чи дві валізи?… Грюнліх справді збанкрутував? О господи!.. Але мені можна забрати свої коштовності?.. Тату, служниць треба відпустити… а я не маю чим розрахуватися з ними… Грюнліх повинен був сьогодні або завтра дати мені грошей на господарство…
– Облиш, доню, все це владнається без тебе. Візьми тільки найнеобхідяіше… одну валізку… маленьку. Твої речі тобі потім пришлють. І мерщій, чуєш? Нам треба…
Ту мить завіси розсунулися, і до салону зайшов пан Грюнліх. Розпростерши руки й схиливши набік голову, з міною людини, що хоче сказати: "Ось я! Вбий мене, як хочеш!" – він швидкою ходою підступив до дружини й опустився навколішки біля самих її ніг. Весь його вигляд викликав співчуття. Золотаві баки були скуйовджені, сурдут зім'ятий, комір розстебнутий, краватка зсунулася вбік, а на лобі виступили крапельки поту.
– Антоніє! – вигукнув він. – Ось я біля твоїх ніг… Чи ти маєш у грудях серце, чутливе серце?.. То вислухай мене… Перед тобою людина, приречена на загибель, якщо… Так, я помру з горя", коли ти знехтуєш моє кохання! Я стою перед тобою навколішки… Чи в тебе стане відваги сказати: "Ти мені осоружний! Я покидаю тебе"?
Тоні заплакала. Це було те самісіньке, що тоді в кімнаті з краєвидами. Знову бачила вона спотворене з ляку обличчя й звернені на неї благальні очі. І знову вражено й схвильовано переконувалась, що той страх і те благання були щирі, невдавані.
– Устань, Грюнліху, – схлипуючи, мовила Тоні. – Прошу тебе, встань! – Вона спробувала підвести його за плечі. – Ти мені не осоружний! Як ти міг таке сказати!.. – 1, не знаючи, що їй робити далі, вона безпорадно обернулася до батька.
Консул схопив дочку за руку, вклонився зятеві і рушив з нею до дверей, що вели в коридор.
– Ти йдеш? – крикнув Грюнліх і схопився на ноги.
– Я вже сказав вам, – озвався консул, – що я не маю права ні за що прирікати свою дитину на бідування, а тепер додам іще, що й ви не маєте на це права. Ні, голубе, ви самі винні, що втратили мою дочку. І дякуйте господові, який зберіг її серце таким чистим і невинним, що вона розлучається з вами без відрази! Прощайте!
Але тепер уже пан Грюнліх остаточно втратив самовладання. Він міг би завести мову про тимчасове розлучення, про повернення й нове життя і, може, ще врятував би спадщину, та від його розважності, від його спритності й винахідливості нічого не лишилося. Він міг би схопити великий міцний бронзовий таріль, що стояв на піддзеркальнику, а він натомість схопив тонку, розмальовану квітками вазу і шпурнув нею об підлогу так, що вона розлетілася в друзки.
– Ха! Ну й добре! Чудово! – крикнув він. – Іди! Думаєш, я плакатиму за тобою, дурепо? О ні, помиляєтесь, шановна! Я одружився з тобою тільки задля грошей, а що їх виявилося дуже й дуже замало, то забирайся собі туди, звідки приїхала! Ти мені вже остогидла, чуєш, остогидла!..
Йоганн Будденброк мовчки вивів дочку з кімнати. Проте сам іще раз вернувся, підступив до пана Грюнліха, що, заклавши руки за спину, стояв коло вікна й тупо давився на дощ, лагідно торкнув його за плече й тихо, напутливо сказав:
– Візьміть себе в руки! Моліться!
Розділ десятий
Коли мадам Грюнліх зі своєю малою дочкою вернулася у великий будинок на Менгштрасе, там надовго запанував пригнічений настрій. Усі ходили принишклі, неохоче говорили "про те" – за винятком головної особи тих подій: Тоні, навпаки, з великим запалом заводила про них мову і почувала себе тоді в своїй стихії.
Вони з Ерікою поселились на третьому поверсі, в покоях, де раніше, за життя старих Будденброків, мешкали її батьки. Тоні була трохи розчарована, що татові й fia думку не спало взяти для неї окрему служницю, і на якихось півгодини задумалася, коли він лагідно пояснив, що їй тим часом личить жити якомога далі від світу, не бувати в товаристві, бо хоч чисто по-людському вона й не винна, що господь послав їй таке випробування, а все ж становище розлученої жінки найперше вимагає від неї великої скромності. Але Тоні мала чудовий хист швидко, радісно й натхненно пристосовуватись до нових обставин. Вона скоро вподобала роль невинної страдниці, одягалася в темні кольори, зачісувала гладенько, мов дівчина, свої гарні попелясті коси і винагороджувала себе за брак товариства тим, що невтомно виголошувала вдома свої погляди на подружжя, на пана Грюнліха і взагалі на життя та на людську долю, виголошувала надзвичайно врочисто, втішаючись поважністю і значущістю свого становища.
Проте но завжди їй траплялась така нагода. Цані Елізабет, хоч і була переконана, що її чоловік повівся так, як належало і як велів йому батьківський обов'язок, щоразу, коли Тоні починала говорити, ледь підносила свою Тарну білу руку й казала:
– Assez, доню моя. Я не люблю слухати про це.
Дванадцятирічна Клара ще нічого не тямила в таких справах, а кузина Тільда була занадто дурна. Вона лише спромоглася протягло, здивовано вигукнути:
– Ох, Тоні, яке це все сумне!
Натомість молода жінка знайшла уважну слухачку в мамзель Юнгман, яка мала вже тридцять п'ять років і могла похвалитися тим, що посивіла на службі Будденброкам.
– Не бійся, серденько моє, – втішала вона Тоні, – ти ще молода і знову вийдеш заміж.
Крім того, вона віддано й щиро заопікувалася малою Ерікою, оповідала їй ті самі спогади й казки, які п'ятнадцять років тому слухали консулові діти: найбільше про дядька з Марієнвердера, що помер від гикавки, бо "надвередив собі серце".
Та найохочіше і найдовше розмовляла Тоні з своїм батьком після обіду або вранці за першим сніданком. Їхні стосунки якось раптово зробилися набагато теплішими, ніж були раніше. Досі його впливове становище в місті, його пильна, солідна, сувора і богочестива діяльність викликали в Тоні не стільки ніжність, як несміливу повагу: але від тієї розмови в її салоні він став їй по-людському ближчий, вона була горда й зворушена, що він її довірливо вшанував такою важливою розмовою про всі ті справи, що дав їй змогу самій вирішувати свою долю. І, хоч який був бездоганний, а майже принижено визнав, що почував себе перед нею винним. Самій Тоні таке, напевне, ніколи не спало б на думку, та оскільки батько сам сказав це, вони повірила, і через те її почуття до нього стало ще глибше й ніжніше. Що ж до консула, то він і далі усвідомлював свою провину і вважав, що повинен ще більшою любов'ю винагороджувати Тоні за її важку долю.
Йоганн Будденброк сам не вживав ніяких заходів проти свого облудного зятя. Хоч Тоні та її мати з деяких розмов довідалися, до яких нечесних засобів удався пан Грюнліх, щоб прибрати до рук вісімдесят тисяч марок, проте консул остерігався виносити це на люди, а тим паче віддавати справу до суду. Він був боляче вражений у своїй купецькій гідності і волів мовчки переживати сором, що дав себе так брутально пошити в дурні.
В кожному разі, як тільки відбулася ліквідація підприємства "Б. Грюнліх", що, між іншим, не одній гамбурзькій фірмі завдала чималих збитків, консул почав рішуче клопотатися про розлучення… Свідомість, що вона виявилася головною особою справжнього судового процесу, сповнювала Тоні невимовним почуттям власної гідності.
– Батьку, – питала вона, бо в таких розмовах ніколи не називала консула "татом", – як посуваються наші справи? Ви певні, що все буде гаразд? Параграф цілком ясний; я його докладно вивчила! "Неспроможність чоловіка прогодувати свою родину…" Панове судді повинні врахувати це. Якби в мене був син, то він лишився б у Грюнліха…
А іншим разом казала:
– Я багато думала, батьку, про ті роки, що прожила в заміжжі. То он чому Грюнліх ні за що не погоджувався мешкати в місті, чого я так хотіла. Он чому він не любив, щоб я взагалі їздила до міста і ходила в гості! Там я куди швидше, ніж в Еймсбютелі, могла б довідатися про його становище! Ото пройда!
– Не нам його судити, доню моя, – відповідав консул.
А як уже була ухвалена постанова про розлучення, Тоні з поважною міною спитала:
– Ви вже записали це в родинний зошит, батьку? Ні? О, то, може, я сама запишу… Будь ласка, дайте мені ключа від секретера.
І під рядками, що їх вона чотири роки тому власноручно написала проти свого імені, старанно, гордо вивела: "Цей шлюб скасовано судом у лютому 1850 року".
Потім відклала перо і на хвилину задумалася.
– Батьку, – мовила вона, – я добре знаю, що ця подія лишила пляму в історії нашої родини. Атож, я вже багато про це думала. Ніби хтось ляпнув чорнилом на цей зошит, Та не хвилюйтеся, я вже подбаю, щоб цю пляму стерти! Я ще молода… І досить гарна… вам не здається? Хоч мадам Штут, побачивши мене, й сказала: "О господи, мадам Грюнліх, як ви постарілися!" Не можна ж цілий вік бути такою дурною, як я була чотири роки тому… Життя, звичайно, кожного чогось навчить… Одне слово, я вдруге вийду заміж. Ось побачите, нова вигідна партія ще все направить! Правда ж?
– Усе в божих руках, доню моя. Але тепер аж ніяк не годиться заводити про це мову.
На ту пору від Тоні дуже часто можна було почути вислів: "Як то буває в житті…" – на слові "житті" вона поважно й вимовно зводила вгору свої гарні очі, показуючи цим, що їй довелося глибоко заглянути в таємниці життя і людської долі.
У серпні того року товариство за столом у їдальні ще збільшилося, і Тоні дістала нову нагоду виговоритися – з По вернувся Томас. Тоні дуже любила й шанувала старшого брата, який ще тоді, дорогою з Травемюнде, визнав і зрозумів її горе: а крім того, в ньому вона бачила майбутнього голову фірми й цілої родини.
– Так, так, – мовив Томас, – ми обоє вже багато дечого пережили, Тоні…
Тоді звів одну брову, пересунув цигарку в другий кутик уст і, мабуть, згадав маленьку квіткарку малайської вроди, що недавно вийшла заміж за сина своєї господині і тепер самостійно торгувала квітками на Рибальській.
Томас Будденброк, хоч і досі ще трохи блідий, був надзвичайно елегантний.
