Будденброки - Манн Томас

Думаю, ти погодишся зі мною?

Хвилину Тоні мовчала, втираючи сльози. Перше ніж прикласти хустинку до очей, вона довго дмухала на неї, щоб не почервоніли повіки. Тоді раптом рішуче, хоч і не підвищуючи голосу, запитала:

– Тату, Грюнліх винен? Лихо сталося через його легковажність і нечесність?

– Душе можливо! – відповів консул. – Себто… Ні, я не знаю, доню. Я ж казав тобі, що маю ще перебалакати з ним і з його банкіром.

Тоні, здавалося, не чула його відповіді. Вона сиділа на своїх трьох шовкових подушечках, спершись ліктем на коліно, а підборіддям на руку, і, низько похиливши голову, задумливо дивилася поперед себе.

– Ох, тату, – мовила вона тихо, майже не ворухнувши губами, – хіба не краще було б тоді…

Консул не бачив її обличчя, але воно мало такий самий вираз, як, бувало, літніми вечорами в Травемюнде, коли Тоні схилялася на підвіконня в своїй маленькій кімнатці… Лікоть її другої руки лежав на батькових колінах, а кисть мляво звисала додолу. І навіть у цій руці прозирало безмежно сумне й покірне самозречення, солодка туга спогадів, що вабили Тоні кудись далеко звідси.

– Краще?.. – перепитав консул Будденброк. – Краще, якби всього цього не сталося, доню моя?

В душі він був уже готовий почути, що краще було б їй зовсім не виходити заміж за Грюнліха; але вона, зітхнувши, тільки сказала:

– Ох, нічого, тату!

Вона, мабуть, була така заполонена своїми думками, що майже забула про страшне слово "банкрут". Консул мусив сам сказати те, що волів би тільки ствердити.

– Я, певне, вгадав твої думки, люба Тоні, – мовив він, – і, з свого боку, також відверто признаюсь тобі, що вважаю за помилковий той крок, який чотири роки тому видався мені таким розумним і корисним… Я каюся, щиро каюся. Але думаю, що не прогнівив бога. Я гадав, що виконую свій обов'язок, коли дбав, щоб ти мала таке життя, яке тобі личить за походженням… Та господь захотів інакше… Ти ж, Тоні, не думаєш, що твій батько легковажно занапастив твоє щастя? Грюнліх зайшов зі мною в ділові стосунки, мавши найкращі рекомендації. Син священика, щирий християнин і з світськими манерами… Потім я перепитував про нього в ділових колах і дістав якнайкращі відгуки. Перевіряв також його фінансове становище… Темна справа, дуже темна справа і потребує ще з'ясування. Але ти не маєш на мене жалю, правда ж?..

– Ні, тату! Як ви можете казати таке! Не беріть цього так близько до серця, бідний татусю… Ви зблідли, може, я вбігаю нагору і принесу вам шлункових крапель? – Тоні обняла його за шию і поцілувала в обидві щоки.

– Дякую, – мовив консул, – ну годі, пусти мене, дякую. Останні дні в мене були дуже важкі… Стільки неприємностей… Та що вдієш! Господь посилає людям випробування. Але хоч воно й так, я однаково почуваюсь перед тобою винним, доню моя. Тепер усе залежить від питання, на яке ти мені так і не дала вичерпної відповіді. Скажи відверто, Тоні… чи за роки подружнього життя ти покохала свого чоловіка?

Тоні знову заплакала і, обома руками притискаючи до очей батистову хусточку, промурмотіла крізь сльози:

– Ох, нащо ви питаєте, тату!.. Я його ніколи не кохала… Він завжди був мені осоружний… Хіба ви не знаєте?..

Важко було б сказати, що відбилося на обличчі в Йоганна Будденброка. Він глянув на Дочку злякано й сумно, а проте стулив губи так, що між щоками й куточками вуст пролягли дві глибокі зморшки, – так він завжди робив, коли залагоджував якусь вигідну справу і був задоволений з того. Він тихо сказав:

– Чотири роки…

Сльози в Тоні раптом висохли. З мокрою хусточкою в руці вона випросталась на своїх подушечках і гнівно мовила:

– Чотири роки… Авжеж! І за ці чотири роки він пробув зі мною лише кілька вечорів, і то читав газету!

– Бог послав вам дитину, – схвильовано сказав консул.

– Так, тату, і я дуже люблю Еріку, хоч Грюнліх запевняє, що я взагалі не люблю дітей. Я нізащо б з нею не розлучилася. Але Грюнліха… Ні!… Грюнліха ні! А тепер він ще й збанкрутував!.. О тату, якщо ви згодні взяти мене з Ерікою додому… я залюбки! Тепер ви все знаєте.

Консул знову стулив губи; він був дуже вдоволений. Ще, правда, лишилося сказати головне, але, після Тониної рішучої заяви, можна вже було не боятися.

– І все ж таки, – мовив він, – ти, мабуть, зовсім забула, доню моя, що лихові можна й зарадити… Я можу зарадити. Я вже сказав, що почуваю себе винним перед тобою, і в тому випадку… ну, в тому випадку, якщо ти на мене сподіваєшся… чекаєш… я втручусь, не допущу до банкрутства, так чи сяк посплачую борги твого чоловіка і втримаю його підприємство.

Консул напружено приглядався до Тоні, і вираз її обличчя вдовольнив його. На ньому проступило розчарування.

– А про яку, власне, суму йдеться? – запитала вона.

– Хіба в цім річ, доню моя… Йдеться про велику, дуже велику суму! – Консул Будденброк похитав головою, ніби сама думка про ту суму своїм тягарем хилила йому голову то в один бік, то в другий. – Але, звичайно, – повів він далі, – я не маю права приховувати від тебе, що наша фірма вже й так зазнала великих збитків і виплата цієї суми ослабила б її, так ослабила б, що їй було б важко… дуже важко знову стати на ноги. Я кажу це не на те, щоб…

Консул не докінчив. Тоні схопилася з місця, навіть відступила на кілька кроків і, все ще тримаючи мокру хусточку в руці, вигукнула:

– Годі! Не буде цього! Ніколи!

Вигляд у неї був майже героїчний. Слово "фірма" вирішило все. Мабуть, воно заважило навіть більше, ніж її відраза до Грюнліха.

– Ви цього не зробите, тату! – схвильовано повела вона далі. – Хочете самі збанкрутувати? Годі! Ніколи!

Ту мить тихо відчинилися двері з коридора, і на порозі з'явився пан Грюнліх.

Йоганн Будденброк рішуче підвівся і тим порухом ніби виніс зятеві присуд: кінець.

Розділ восьмий

Обличчя пана Грюнліха було все в червоних плямах, але вбрався він якнайстаранніше. На ньому був такий самий чорний, збористий, солідний сурдут і такі самі горохові штани, як тоді, коли він уперше завітав на Менгштрасе. Він спинився похнюплений і, спустивши очі додолу, кволо сказав своїм оксамитовим голосом:

– Тату!

Консул холодно вклонився і енергійним жестом поправив краватку.

– Дякую, що ви приїхали, – додав пан Грюнліх.

– Це мій обов'язок, голубе, – відповів консул, – тільки – боюся, що нічим більше я не стану вам у пригоді.

Зять швидко зиркнув на нього і ще дужче похнюпився.

– Я чув, – повів далі консул, – що ваш банкір, пан Кессельмайєр, уже чекає на нас… Де ми будемо розмовляти? Я до ваших послуг.

– Прошу ласкаво за мною, – промимрив пан Грюнліх.

Консул Будденброк поцілував дочку в чоло й сказав:

– Іди нагору до дитини, Антонів.

Потім він разом з паном Грюнліхом, який то йшов позад нього, то забігав наперед, щоб розсунути завіси, подався через їдальню до вітальні.

Коли пан Кессельмайєр, що дивився у вікно, повернувся, чорно-білий пух у нього на голові піднявся і знову легенько опав на тім'я.

– Банкір пан Кессельмайєр… Оптовий торговець консул Йоганн Будденброк, мій тесть… – скромно і статечно відрекомендував їх один одному пан Грюнліх.

Консулове обличчя було незворушне. Пан Кессельмайєр, звісивши руки і вперши свої жовті ікла у верхню губу, вклонився і сказав:

– До ваших послуг, пане консулі Дуже потішений, що маю приємність познайомитися з вами.

– Вибачте ласкаво, що я примусив вас чекати, Кессельмайере, – сказав пан Грюнліх. Він був сама ввічливість з обома гостями.

– Перейдемо до справи? – запитав консул і озирнувся навколо, немов шукаючи чогрсь.

Господар поспішив відповісти:

– Прошу, панове…

Поки вони переходили до кімнати для курців, пан Кессельмайєр жваво запитав:

– Добре вам їхалося, пане консул? Ага, дощ? Так, тепер погана пора, багно невилазне! От якби морозець, сніжок!.. Та де там! Дощ! Болото! Гидота, просто гидота… "Що за дивак", – подумав консул.

Посеред невеличкої кімнати, оббитої темними квітчастими шпалерами, стояв досить великий чотирикутний стіл, накритий зеленим сукном. Дощ надворі припустився ще дужче. Було так темно, що пан Грюнліх відразу засвітив три свічки, які стояли на столі в срібному свічнику. На зеленому сукні були розкладені ділові листи в синюватих конвертах з печатками різних фірм і замацані, подекуди навіть понаддирані папери з прізвищами й датами. Крім того, там лежав товстий гросбух і стояло металеве письмове приладдя: чорнильниця й пісочниця з купкою тонко заструганих гусячих пер та олівців.

Кожен порух у пана Грюнліха був виважений, тактовний, стриманий, як на похороні.

– Прошу вас, любий тату, сідайте в крісло, – шанобливо мовив він. – Пане Кессельмайєре, може, ви будете такі ласкаві сісти тут?..

Нарешті всі розмістилися. Банкір навпроти господаря, а консул у кріслі з ширшого боку столу. Спинка крісла майже впиралася в двері до коридора.

Пан Кессельмайєр нахилився, відкопилив спідню губу, виплутав з клубка на жилетці одне своє пенсне й надів його, кумедно зморщивши носа і роззявивши рота. Потім з таким звуком, наче шкрябав по нервах, почухав свої стрижені баки, склав руки на колінах, кивнув у бік паперів і весело зауважив:

– Ага! Весь мотлох тут!

– Тепер дозвольте мені трохи докладніше ознайомитися з станом речей, – мовив консул і простягнув руку по гросбух.

Та раптом пан Грюнліх, ніби захищаючи книгу, простяг над нею свої довгі, помережані набряклими синіми жилами руки, що помітно тремтіли, і схвильовано вигукнув:

– Хвилинку! Одну хвилинку, тату! О, дозвольте мені спершу сказати вам кілька слів! Так, ви з усім ознайомитесь, ніщо не сховається від вашого ока… Та повірте мені: вам відкриється становище нещасної, але невинної людини! Перед вами бідолаха, що невтомно змагався з долею і все одно лишився переможений! В цьому розумінні…

– Побачимо, голубе, побачимо! – нетерпляче мовив консул, і пан Грюнліх прибрав руки, здаючись на ласку долі.

Спливали довгі хвилини тяжкої мовчанки. Троє чоловіків сиділи в тремтливому світлі свічок один біля одного, замкнуті в чотирьох темних стінах. Серед німої тиші чути було тільки шелестіння сторінок, які гортав консул. Та ще надворі шурхотів дощ.

Пан Кессельмайєр, заклавши великі пальці за вирізи жилетки, рештою тарабанив по плечах і з невимовною втіхою позирав то на одного, то на другого. Пан Грюнліх сидів рівно, не спираючись на спинку стільця поклавши руки на стіл; він понуро дивився поперед себе і тільки час від часу боязко скидав оком на свого тестя.