Будденброки - Манн Томас
Треті двері збоку вели в коридор.
Круглий стіл, накритий білою як сніг адамашковою скатертиною, а поверх неї – зеленою гаптованою доріжкою, був заставлений порцеляною з золотими вінцями, такою прозорою, що подеколи вона мінилася, як перламутр. Гудів самовар. На пласкій хлібниці з тонкого срібла, що мала вигляд ледь згорнутого шпичастого листка, лежали цілі й нарізані на скибки булочки. Під одним кришталевим ковпаком купкою накладені були жолобковані грудочки масла, а під другим – різні гатунки сиру: жовтий, білий і помережаний жилками. Перед господарем дому стояла також пляшка червоного вина, бо пан Грюнліх їв гарячі сніданки.
Із старанно зачесаними баками, цієї ранкової години ще рожевіший, ніж звичайно, він сидів спиною до салону, цілком одягнений – у чорному сурдуті та в світлих штанях у велику кратку, – і, за англійським звичаєм, їв недосмажений биток. Його дружина вважала цю страву за дуже аристократичну, але сама так гидувала нею, що ніяк не могла зважитись замінити таким сніданком своє звичайне яйце з хлібом…
Тоні була в халаті. Вона страх як любила халати. Їй здавалося, що нема нічого аристократичнішого за елегантне негліже, а оскільки в батьківському домі Тоні не могла вдовольнити цієї пристрасті, то, одружившись, віддалася їй з тим більшим запалом. Вона мала три таких убори, ніжні, м'якенькі; щоб їх пошити, треба, було більше смаку, вигадливості й уяви, ніж на деяку бальну сукню. Сьогодні вона була в темно-червоному ранковому вбранні, достоту під колір шпалер над дерев'яними панелями, з м'якшого за вату краму у великих червоних квітках, густо перетканого дрібнесенькими намистинами такої самої барви. Від шиї аж до лиштви внизу збігав густий ряд темно-червоних оксамитових бантів.
Її буйні попелясті коси також були оздоблені темно-червоною оксамитовою стрічкою, а над чолом завиті в кучері. Хоч її врода – Тоні й сама це добре знала – досягла тепер найбільшого розквіту, ледь відкопилена верхня губа й досі надавала їй дитячого, наївного й зухвалого вигляду. Повіки її блакитно-сірих очей почервоніли від холодної води, а руки – білі, трохи короткуваті, але гарної форми, будденброківські руки, з ніжними зап'ястками, що виглядали з м'яких оксамитових манжет, – сьогодні з якоїсь причини орудували ножем, виделкою та чашкою рвучко й хапливо.
Біля неї на високому дитячому стільчику сиділа мала Еріка в бахматій смішній сукенці, сплетеній з ясно-блакитної вовни, опецькувата дівчинка з короткими русявими кучерями. Вона тримала обома ручками велику чашку, геть затуливши нею обличчя, й пила своє молоко, час від часу жалісно зітхаючи.
Мадам Грюнліх подзвонила, і служниця Тінка ввійшла до їдальні забрати Еріку й віднести нагору до дитячої кімнати..
– Можеш півгодини повозити її надворі, Тінко, – мовила Тоні. – Але не більше, і вбери її тепліше, чуєш? Там туман.
Тоні лишилася сама з чоловіком.
– Ти просто смішний, – мовила вона після короткої мовчанки, явно поновлюючи перервану розмову. – Ти маєш якісь заперечення? Ну, то кажи їх! Я ж не можу весь час панькатися з дитиною…
– Ти не любиш дітей, Антонів.
– Не люблю дітей? Я не маю часу! В мене повно хатньої роботи. Я встаю з думкою про двадцять різних справ, що їх треба за день зробити, а лягаю з думкою про сорок інших, яких ще й не почато…
– Ти маєш двох служниць. Така молода жінка…
– Маю, то й що з того? Тінка пере, чистить, прибирає, прислуговує коло столу. Кухарці також ніколи вгору глянути. Ти он уже з самого ранку їси битки… Сам зваж, Грюнліху, рано чи пізно, а Еріщі треба буде взяти якусь бонну, виховательку…
– Наші достатки не дозволяють уже відтепер брати для дитини виховательку.
– Наші достатки? О господи, ти справді смішний! Хіба ми жебраки, що мусимо відмовляти собі в найнеобхіднішому? Наскільки мені відомо, я принесла тобі вісімдесят тисяч носату…
– Ох, ті твої вісімдесят тисяч!
– А що, ні? Ти так зневажливо кажеш про них… Тобі не йшлося про гроші… Ти одружився зі мною з кохання, нехай. Але чи ти кохаєш мене й досі? Ти не звертаєш уваги на мої звичайнісінькі бажання. Няньки дитині не треба. Карета нам необхідна, як хліб щоденний, а ти про неї взагалі вже не згадуєш… То чого ж нам мешкати за містом, коли наші достатки не дозволяють тримати карету, щоб можна було виїздити на люди, як кожна порядна родина? Чому ти такий невдоволений, коли я вибираюся до міста? Ти був би радий, щоб ми назавжди поховали себе в цьому закутку і я не могла більше побачити жодної живої душі. Ти нудний відлюдько!
Пан Грюнліх налив чарку вина, підняв кришталевий ковпак і взявся до сиру, не відповівши їй ні словом.
– Любиш ти мене ще чи ні? – знову запитала Тоні. – Твоя мовчанка така неввічлива, що я дозволю собі нагадати одну сцену в нашій кімнаті з краєвидами… Тоді ти поводився зовсім інакше! Ти з перших же днів бував зі мною тільки вечорами, та й то не підводив голови від газети. Спочатку ти хоч звертав увагу на мої бажання. Але й цього давно вже немає. Ти мене занедбуєш!
– А ти? Ти мене занапащаєш.
– Я? Я тебе занапащаю?
– Так. Ти мене занапащаєш своїми лінощами, своїм прагненням мати якнайбільше служниць, своїм марнотратством…
– О, не дорікай мені моїм гарним вихованням! У батьківському домі мені це доводилось ніколи навіть пальцем поворухнути. Тепер на мене лягли обов'язки господині, і я вже звикла до них, хоч як мені було важко, але ж маю я право вимагати, щоб ти не відмовляв мені, коли я прошу в тебе найнеобхіднішого. Мій батько багатий чоловік; він не сподівався, що мені колись бракуватиме слуг…
– То почекай із третьою служницею, поки й нам щось перепаде від того багатства.
– Ти що, бажаєш батькової смерті?! Я ще раз кажу: ми заможні люди, і я не прийшла до тебе з порожніми руками…
Пан Грюнліх усміхнувся, хоч саме жував; усміхнувся зверхньо й сумно, нічого не кажучи. Це збентежило Тоні.
– Грюнліху, – вже спокійніше почала вона, – ти всміхаєшся і так загадково говориш про наші достатки… Може, наше становище не таке, як я собі думала? Тобі в чомусь не повелося? Може, ти…
Тієї миті почувся короткий, гучний стук у двері, і на норові з'явився пан Кессельмайєр.
Розділ шостий
Скинувши капелюха й пальто в передпокої, пан Кессельмайєр як приятель дому без попередження зайшов до їдальні й спинився коло дверей. Його зовнішність цілком відповідала тому описові, що Тоні зробила колись у листі до матері. Одягнений він був у чорний, вже трохи заяложений сурдут, такі самі штани, короткі й вузькі, та в білу жилетку, на якій довгий, тоненький годинниковий ланцюжок перехрещувався з шнурками від двох чи трьох пенсне. На червоному обличчі їжачилися сиві стрижені баки, що цілком затуляли щоки, лишаючи відкритими лише губи й підборіддя. Рот у нього був маленький, рухливий, смішний; на всю спідню щелепу стирчало тільки два зуби, Поки пан Кессельмайєр, засунувши руки в кишені штанів, заклопотаний, неуважний і задуманий, стояв біля дверей, ті два гострі ікла впиралися йому у верхню губу. Чорно-білий пух у нього на голові тихо ворушився, хоч не було анінайменшого протягу.
Нарешті він вийняв руки з кишень, вклонився і, відкопиливши спідню губу, на превелику силу виплутав один шнурок із клубка на грудях. Тоді одним порухом начепив пенсне на носа; скорчив чудернацьку гримасу, глянув на Грюнліха і сказав:
– Ага.
Це було улюблене Кессельмайєрове слово, і треба зазначити, що проказував він його найрізноманітнішими й дуже химерними способами: то, бувало, закине назад голову, зморщить носа, широко розтулить рота і, вимахуючи руками, тягне своє "ага" носовим голосом з металевим відтінком, що нагадує звук китайського гонга, а то, знехтувавши всіма відтінками, промимрить його коротко й ласкаво, наче мимохідь, що, мабуть, виходило ще смішніше, бо "а" він вимовляв дуже невиразно, гугняво. Сьогодні він сказав те "ага" швидко й весело, рвучко кивнувши головою, – збоку здавалося, що в нього хтозна-як радісно на серці. А все ж тому враженню не можна було довіряти, бо всі знали, що чим веселішого вдає з себе банкір Кессельмайєр, то гірший у нього настрій. Коли він, наприклад, ходив підстрибом, без кінця "агакав", то надягаючи пенсне, то знову впускаючи його, вимахував руками, не вмовкав ні на хвилину і взагалі блазнював понад усяку міру і, здавалось, не міг спинитися, можна було напевне сказати, що в серці його кипить лють.
Пан Грюнліх, примруживши очі, дивився на гостя з видимою підозрою.
– Так рано? – запитав він.
– Ага, – відповів пан Кессельмайєр і потряс червоною, зморщеною ручкою, ніби хотів сказати: "Стривай-но, зараз я тебе приголомшу!" – Мені треба з вами побалакати. І то негайно, голубе мій!
Говорив він дуже кумедно, валкував на язиці кожне слово, потім виштовхував його, над усяку потребу натужуючи рухливого беззубого рота. Звук "р" викочувався так, немов піднебіння в нього було змащене смальцем.
Пан Грюнліх дивився на нього дедалі підозріливіше.
– Прошу, заходьте, пане Кессельмайєре, – мовила Тоні. – Сідайте. Добре, що ви прийшли… Послухайте і розсудіть нас. Ми з Грюнліхом якраз оце сперечалися… Ну скажіть: потрібна трирічній дитині нянька чи ні? Га?
Та пан Кессельмайєр ніби не чув її. Він сів, роззявив якомога ширше свого малесенького рота, наморщив носа, почухав вказівним пальцем стрижені баки з таким звуком, наче шкрябав по нервах, і, сяючи невимовною втіхою, оглянув поверх пенсне елегантно накритий стіл, срібну хлібницю і етикетку на пляшці з вином.
– Грюнліх каже, – вела далі Тоні, – що я його занапащаю!
Тепер пан Кессельмайєр глянув на неї, тоді перевів очі на Грюнліха й голосно зареготав.
– Ви його занапащаєте? Ви… Його?.. О господи! Отак і сказав? Боже милий! Оце втяв! Смішно! Хтозна-як смішно! – вигукнув він, після цього пішла ціла хвиля найрізноманітніших "ага".
Пан Грюнліх совався на стільці і явно нервував. Він то закладав довгий вказівний палець за комірець, то хапливо пригладжував свої золотаві баки.
– Отямтеся, Кессельмайєре! – мовив він. – Ви що, збожеволіли? Годі вам реготати! Хочете вина? Або сигару? І чого ви, власне, регочете?
– Чого я регочу?.. Авжеж, дайте мені чарочку вина і сигару також. Чого я регочу? Отже, ви вважаєте, що ваша дружина занапащає вас?
– Вона занадто любить розкоші, – сердито відповів пан Грюнліх.
Тоні й не думала цього заперечувати.
