Зимова казка - Шекспір Вільям

Емілію, наприклад.

Тюремник

Гаразд, лише супутників своїх
Ви відішліть, і я вам приведу
Емілію.

Поліна

Благаю, приведіть!
Ви можете піти.

Вельможа й слуги виходять.

Тюремник

Та я повинен
Присутнім бути при розмові вашій.

Поліна

Гаразд, хай буде так.

Тюремник виходить.

Вони тут справді хочуть сніжну білість
Перетворити в чорноту таку,
Якої і на світі не буває.

Входить тюремник з Емілією.

О благородна дамо, як же тут
Ведеться нашій милостивій пані?

Емілія

І добре, бо не втратила вона
Незламності душі, і все ж погано
Від лиха та печалі, бо ніколи
Таке не спостигало ніжну жінку:
Вона дитя дочасно народила.

Поліна

Це хлопчик?

Емілія

Ні, дівчатко, ще й гарненьке,
Міцне та жваве. Королеву нашу
Воно так тішить. Каже королева:
"Не винна я так само, як і ти,
Моє дитя, мій бідний в'язню".

Поліна

Я
У тім готова присягтись. Прокляття
Химерам небезпечним короля!
Його про це звістити слід. Найліпше
Пасує жінці справа ця — візьму
Її на себе. Як медоточивий
Язик мій буде, то нехай напухне
Й не стане сурмачем мого прокляття
Багряного. Еміліє, скажіть
Її величності, що я їй вірна.
Якщо вона мені дитя довірить,
Я покажу дитину королю,
Найголоснішим адвокатом стану
Володарки. А може, як побачить
Дитину, то відійде в нього й серце:
Мовчання невиннятка часом важить
Багато більше за гучні слова.

Емілія

Достойна пані, ваша чесність, добрість
Усім відомі, і тому ваш задум
Повинен вдатись. Цю велику справу
Нікому не владнати — тільки вам.
Хай ваша милість зайде у кімнату,
А я негайно королеві нашій
Скажу про благородний задум ваш.
Вона сама хотіла ще сьогодні
До короля послати, лиш боялась
Поважних дам просити буть послами,
Щоб не почуть від них відмови слово.

Поліна

Скажи їй: досі мій язик служив
Мені прекрасно. Як поплине з нього
Вже стільки глузду, скільки є відваги
В моєму серці, — перемога наша!
Емілія Благословенні будьте ви. Я зараз
Піду до королеви.
(Тюремникові)
Вас прошу
Наблизитись.

Тюремник

Якщо її величність
Захоче відіслати доньку, я
Не знаю, як уникнути нагінки
Мені за те, бо ж дозволу не маю.

Поліна

Вам нічого боятися, мій пане.
Дитя було ув'язнене у лоні,
Та хід, подій великої Природи
Його з полону визволив, і це
Не може прогнівити короля,
Бо тут нема провини королеви.

Тюремник

Мене переконали ви.

Поліна

Не бійтесь,
Своєю честю присягаюсь вам:
Між небезпекою і вами стану.

Виходять.

Сцена 3

Зала в палаці Леонта.

Входить Леонт.

Леонт

Нема ні вдень спокою, ні вночі.
Це слабкість — так переживати суд!
Якби не розбирання — половина
Лиш розбирання! — бо ж король розпусний
Утік далеко. (Навіть у думках
Він недосяжний, де вже там карати
Його). Вона ж у мене на гачку.
Тож уявімо: страчено її, —
Згоріла у вогні. Тоді, можливо,
До мене спокій хоч наполовину
Повернеться. Гей, хто там є!

1-й слуга

Чого
Бажаєте, мій пане?

Леонт

Як мій син?
Чи добре спав?

1-й слуга

Так, добре відпочив він. Є надія,
Що й видужає.

Леонт

Благородний хлопчик!
Коли він зрозумів, яка безчесна
У нього мати, в'янути почав.
Той сором близько він узяв до серця,
Його поклав на себе, втратив дух
Веселий, з ним і сон, і апетит,
Так мучився! Тепер мене залиш,
Іди до нього.

1-й слуга виходить.

Клятий Поліксен!
Не думати про нього! По мені
Б'є прагнення моє до помсти: надто
Могутній він, ще й має дуже сильних
Союзників. Облишимо його
До часу слушного. Їй помстимося.
Камілло й Поліксен сміються з мене,
Знущаються з біди моєї. Втім,
Якби я зміг завдати їм удару,
Вони б замовкли. Як вона замовкне,
Бо я над нею маю владу.

Входить Поліна з немовлям, за нею — Антіґон, вельможі та слуга, що намагається її не пустити.

1-й вельможа

Сюди не вільно.

Поліна

Ні, мої панове,
Ви маєте мені допомогти.
Невже ви так злякалися безумства
Цього тирана, що не боїтеся
За королеви вашої життя?
Її невинну душу не забруднять
Усі ці ревнощі.

Антіґон

Замовкни, досить!

2-й слуга

О пані, він цю ніч не спав ні хвильки.
І наказав йому не заважати.

Поліна

Не гарячкуй, добродію, — йому
Я сон несу. А ви навколо нього
Все сновигаєте, неначе тіні,
Зітхаєте, як щось йому верзеться,
Ви відкриваєте канал безсоння.
А я прийшла сюди з цілющим словом,
Правдивим, чемним, щоб його звільнити
Від тягаря отих важких думок,
Що відганяють сон.

Леонт

Що там за галас?

Поліна

Не галас, пане, а важлива зустріч:
Дитя батьків хрещених потребує.

Леонт

Женіть негайно звідси цю нахабу!
Чи не казав тобі я, Антіґоне,
Не допускать її до мене, — знав-бо,
Що прийде.

Антіґон

Я сказав, що їй не можна
Із вами бачитися, гнів-бо ваш
На неї і на мене вдарить,

Леонт

Ти
Над жінкою не владний?

Поліна

Владний, звісно,
Бо совісті не має. Тільки знайте:
Він владу втратить, як лиш ув'язнить
Мене за те, що сповнила я чесно
Обов'язок.

Антіґон

Чи чули ви таке?
Вона закушує вудила, я ж
Їх попускаю, та вона — ні з місця.

Поліна

Володарю мій добрий, я прийшла
До вас, щоб вислухали ви мене,
Служницю вашу, лікарку старанну,
Ще й радницю почтиву, а проте —
Зухвалу, бо наважилась вона,
Вас утішаючи в нещасті вашім,
Почтивість меншу виявлять, ніж ті,
Хто тільки лестить вам... Отож прийшла
Від королеви доброї моєї...

Леонт

Від доброї?

Поліна

Так, доброї, мій пане.
Сказала "доброї" і повторю,
Якби я і останнім чоловіком
Була між тих, що обступили вас,
Собою захистила б я її.

Леонт

Женіть її!

Поліна

Кому очей не шкода,
Хай перший зважиться! Сама піду я,
Та лиш коли закінчу справу. Отже,
Предобра королева, — бо вона
Таки предобра, — народила вам
Цю донечку і дуже просить вас
Її благословити.
(Кладе немовля додолу)

Леонт

Геть іди!
Геть, відьмо, звідси! Викиньте за двері
Цю звідницю підступну!

Поліна

Це брехня!
За вас ще ліпше розуміюсь я
На тих ділах. Так само чесна я,
Як ви безумні, і цього вже досить,
Аби мене усі у цьому світі
Вважали чесною.

Леонт

Продажні душі,
Женіть її. Байстрючку їй віддайте.
(До Антіґона)
Ти, дурню, ти, бабію, дозволяєш
Цій квочці верховодити тобою?
Візьми байстрючку, я тобі сказав.
Віддай її своїй вівці беззубій.

Поліна

Якщо ти доторкнешся до принцеси,
Що ница тільки по його намові,
Твої навіки руки проклену!

Леонт

Боїться він своєї жінки.

Поліна

Так,
І вам би слід боятися своєї.
Тоді б не відмовлялися від власних
Дітей, як ви.

Леонт

О, зрадників кубло!

Антіґон

Клянуся світлом дня, я не належу
До них.

Поліна

Я й поготів. Але один
Тут зрадник є: це той, хто віддає
Священну честь свою, і королеви,
І сина дорогого, і дочки
Оббріхуванням чорним на поталу,
Що мають жала, від мечів гостріші.
Та він, хоча не змушує ніщо
Безвинну жінку проклинать, — не хоче
Підозри корінь вирвати гнилий,
А не такий міцний, як дуб чи камінь.

Леонт

Лайливице з нестримним язиком!
Свойого чоловіка відшмагала,
А зараз б'єш мене. Це не моя
Дитина, це поріддя Поліксена.
Візьміть її і киньте хоч в огонь
Із матінкою.

Поліна

Ця дитина — ваша.
І, уживаючи прислів'я давнє,
Сказати можна: викапаний батько.
Панове, гляньте: хоч малий відбиток,
Але як точно тата повторив!
І ніс, і очка, й ротик, навіть брови,
Чоло, і підборіддя, і на щічках
Ці ямочки, і усмішка, і ручки,
І пальчики, і нігті, — все неначе
Підглянуте з цього зразка; а ти,
Природо лагідна, яка дитя
Таким на батька схожим сотворила,
Коли так само твориш ти і душі,
Їй жовтизни ревнивої не дай,
Аби вона не стала сумніватись,
Що чоловік її є справді батьком
Її дітей.

Леонт

О відьма безсоромна!
(Д о Антіґона)
Тебе повісити я накажу,
Як язика її не спиниш ти!

Антіґон

Як ви усіх чоловіків, не здатних
На подвиг цей, повісите, у вас
Підданців не залишиться.

Леонт

Геть, відьмо!

Поліна

Володар той, що зовсім звироднів,
Не перевершить вас.

Леонт

Спаліть її!

Поліна

Я не боюсь: тут єретик не той,
Хто гине у вогні, а хто вогонь
Розпалює.* Не хочу називати
Тираном вас, але до королеви
Жорстокість ваша виправдань не має —
Крім недоладних виплодів уяви,
І все це має присмак тиранії,
І все це робить вас для всього світу
І посміховищем, і страховидлом.

Леонт

Якщо мені ви віддані, женіть
Її звідціль! Якби я був тираном,
Вона б і не насмілилась це слово
Мені сказати: я б її убив.

Вельможі відтісняють Поліну до дверей.

Поліна

Прошу вас не штовхать мене: я йду.
А ви, мій пане, доглядайте доню.
Вона ж бо ваша. Хай Юпітер дасть
Їй душу— провідницю до добра.*
Геть руки! Ви, що так дбайливо тут
Плекаєте усі його безумства,
Добра йому не зробите й на гріш!
Що ж, на добраніч. Я вже йду.
(Виходить)

Леонт

Ти, зраднику, підбив дружину сам
На всі ці неподобства! Що, моя
Дитина це? Візьми її. Так, ти,
Що дивишся на неї так ласкаво,
Візьми її і кинь в огонь! Ти сам!
І за годину повернись сюди,
Аби доповісти, що все зробив,
Ще й доказ принеси. А то й життя,
І все добро я в тебе відберу.
Коли відмовишся, коли ти схочеш
Із гніву посміятися мого,
Я задушу байстрючку тут на місці
Руками власними. Піди ж і кинь
Її у полум'я, бо ти намовив
Прийти сюди дружину.

Антіґон

Ні, королю,
Не винен я, і друзі благородні
Підтвердять це.

Вельможі

Посвідчуємо: він
Не знав, що жінка хоче йти сюди.

Леонт

Ви брехуни усі!

1-й вельможа

Прошу величність вашу довіряти
Своїм незмінно вірним служникам.
Судіть нас на підставі наших вчинків.
За всі заслуги наші — і минулі,
І ті, що будуть, — всі ми на колінах
Благаємо змінити присуд ваш.
Нечувана, страшна його жорстокість
Жахливі наслідки зродити має.

Леон

Я наче та пір'їнка на вітрах!
Чи варто жити, щоб оце байстря
Мене колись ще й батьком називало?
То краще вже його спалити зараз,
Ніж потім проклинати! Що ж, нехай
Живе. Але не житиме вона.
(До Антіґона)
Ти, хто зусилля ніжні докладав
Із квочкою, що прийняла дитину,
Аби життя байстрючці врятувати, —
Вона ж бо є байстрючка, — це все правда,
Як правда те, що сиві маєш вуса!
Скажи, що ще придумаєш для того,
Щоб врятувати погань цю від смерті?

Антіґон

Усе, мій пане, що лиш благородство
Мені накаже. А принаймні — ось що.
Віддам я кров усю, яку ще маю,
Щоб врятувати це дитя невинне.
Для цього все зроблю, що тільки зможу.

Леонт

Ти зможеш. Присягнися ж на мечі
Наказ мій виконати.

Антіґон

(поклавши руку на руків'я меча)
Присягаюсь.

Леонт

То начувайся ж. Бо коли ти схибиш
В якійсь дрібниці — не лише тебе
На горло покараю, а й твою
Зухвалу жінку, прощену тим часом.
Як сюзерен васалу, я тобі
Наказую байстря мерзенне взяти
І завезти в якесь пустельне місце,
Віддалене від нашої держави.
Безжально там покинеш ти його,
Без огляду на холод чи на спеку.
Воно прийшло до нас так випадково,
Що хай тепер випадок порятує
Або уб'є маля в краю далекім.
Ти все це зробиш, а коли не зробиш,
Занапастиш свою навіки душу,
А плоть твою тортурам піддамо!
Візьми ж байстря!

Антіґон

Клянусь зробити це,
Хоч нагла смерть була б напевно краща
Для нього.