Зимова казка - Шекспір Вільям

Вільям Шекспір

ЗИМОВА КАЗКА

Переклав Віктор Коптілов

ДІЙОВІ ОСОБИ

Леонт, король Сіцілії.
Мамілій, юний сіцілійський принц.
Камілло,
Антіґон,
Клеомен,
Діон, четверо сіцілійських вельмож.
Поліксен, король Богемії.
Флорізель, богемський принц.
Архідам, богемський вельможа.
Старий пастух, якого вважають батьком Утрати.
Блазень, його син.
Автолік, волоцюга.
Моряк.
Тюремний наглядач.
Герміона, дружина Леонта.
Утрата, дочка Леонта і Герміони.
Поліна, дружина Антіґона.
Емілія, фрейліна Герміони.
Мопса,
Доркас, пастушки.*
Інші вельможі, дворяни, дами, офіцери, слуги, пастухи й пасту-шки.
Час у ролі Хору.

Дія відбувається то на Сіцілії, то в Богемії.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Сіцілія. Вітальня в палаці Леонта.

Входять Камілло й Архідам.

Архідам

Якби вам трапилось, Камілло, коли-небудь побувати в Богемії, як оце тепер мені випала нагода завдяки своїй службі, то ви побачили б, як я вже вам казав, що наша Богемія зовсім відмінна від вашої Сі-цілії.

Камілло

Гадаю, цього літа король Сіцілії має відповісти богемському ко-ролю візитом, щоб не бути в нього боржником.

Архідам

Нам, певно, буде соромно за скромну зустріч, та ми надолужимо нашою щирою любов'ю. Бо й справді...

Камілло

Прошу вас...

Архідам

Ні, справді, я так кажу, бо добре знаю: в нас нема цієї пишноти... такої вишуканої... аж слів мені бракує. Доведеться дати гостям сно-дійних напоїв, щоб чуття, не спроможні похвалити господарів, стали нечутливими до наших вад і не змогли нас огудити.

Камілло

Ви платите страх як дорого за те, що вам дають задарма.

Архідам

Повірте, я просто мовлю те, що підказує мені розум і вкладає мені в уста чесність.

Камілло

Король сіцілійський, хоч би й хотів, не перевершить богемсько-го короля в любові. Наші володарі разом росли, їхня взаємна любов, закорінена в дитинстві, тепер дає нові пагони. А коли обов'язки зрі-лого віку й королівські турботи їх роз'єднали, вони і далі по-королівському обмінювалися дарунками, листами та дружніми посо-льствами. Завдяки цьому вони, хоч і розлучені, були ніби разом, не-наче тиснули один одному руки понад морями чи обіймалися крила-ми супротивних вітрів. Хай небеса продовжать навіки їхню любов!

Архідам

Я певен, ніщо у світі, ні підступи ворогів, ні примхи долі, не здатні знищити її. Яку несказанну втіху обіцяє вашій країні в майбут-ньому юний принц Мамілій: я ще не бачив нікого, рівного йому.

Камілло

Цілком згоден з вами. Цей незвичайний хлопець справді пробу-джує багато надій. Він ніби вселяє здоров'я в підданців, молодить старечі серця: ті, хто шкутильгав на милицях іще перед його наро-дженням, хочуть дожити до днів його зрілості.

Архідам

А якби не це, то вони залюбки повмирали б?

Камілло

Так — хіба що знайшли б якусь іншу зачіпку, щоб жити.

Архідам

Якби король не мав сина, вони воліли б жити й ходити на мили-цях, аж поки народиться принц.

Виходять.

Сцена 2

Парадна зала в палаці.

Входять Леонт, Поліксен, Герміона, Мамілій, Камілло та слуги.

Поліксен

Як спостеріг пастух, дев'ятикратно
Дворога зірка в небі відмінилась*
Від дня того, як трон лишили ми
І зменшили його вагу. Вже час
Додому нам із вдячністю вертатись,
Нам, вічним боржникам. Неначе нуль,
Що збільшує всі попередні числа,
Оце "Спасибі!", мовлене востаннє,
Безмежно множить попередні дяки.

Леонт

Побережіть ще трохи вашу вдячність:
Ви віддасте її у день від'їзду.

Поліксен

Цей день настане завтра, пане, й я
Запитую свій страх: а що там сталось
Без нас? Що доброго, що злого? Хай же
Не стріне буря нас, щоб не сказав я:
"Ох, так я й знав!" А ще величність вашу
Присутністю своєю я стомив.

Леонт

Такі ми витривалі, брате любий,
Що вам нас не стомити.

Поліксен

Ні, вже час.

Леонт

Іще хоч тиждень.

Поліксен

Завтра — наш від'їзд.

Леонт

То поділімо навпіл тиждень. Я
Не згоджуюсь на менше.

Поліксен

Ні, прошу,
Не силуйте мене. Ніяка мова
Не переконує так переможно,
Як ваша, тож могли б ви ще й сьогодні
Затримати мене, а ця затримка
Мені на шкоду буде. Бо важливі
Державні справи тягнуть нас додому,
І кожен зайвий день — тягар подвійний,
Що ляже і на мене, і на вас.
Тому прощайте, брате!

Леонт

Королево,
Ви мовчите? Скажіть хоч слово.

Герміона

Пане,
Мовчала я, вам даючи нагоду
Переконати гостя. Тільки ж ви
Занадто холодно його вмовляли.
Скажіть йому: ви знаєте напевно,
Що все в Богемії гаразд, що вчора
Прийшла ця звістка — й ви перемогли,
Зламавши опір.

Леонт

Добре, Герміоно.

Герміона

Коли він скаже, що не бачив сина
Так довго, то причина буде справжня.
Хай скаже — й вільно йде. Хай поклянеться —
І ми зуміємо його прогнати,
Побивши веретенами.

Леонт відходить убік.

Проте —
Насмілююсь у вас просити,
Щоб ви ще тиждень з нами побули.
Коли в Богемію поїде мій
Володар, то дозволю я йому
Затриматись у вас на зайвий місяць.
Хоча сама я так його люблю,
Що не спізнилась би ні на один
Удар годинника — нізащо в світі.
То як, лишаєтесь?

Поліксен

Ні, королево.

Герміона

Лишаєтесь, я знаю.

Поліксен

Неможливо,
І справді неможливо.

Герміона

Чи ж бо справді?
Слабенькі ваші клятви та відмовки.
Хоч би ви зорі зрушили з орбіт
Тим присяганням, я б сказала вам:
"Невільно їхати!" Насправді ви
Зостаєтесь! Адже "насправді" жінки
Вартніше чоловікового втричі.
Ще хочете ви їхати? Тоді
Ви з гостя перетворитесь на. в'язня,
Прощаючись, заплатите за харч,
Подяки ж заощадите. То як?
Ви в'язень мій? Чи гість? Страшне "насправді"
Одним із двох вас робить.

Поліксен

Я ваш гість.
Як в'язень, мав би я завдать образи,
А це було б мені вчинити важче,
Ніж вам мене скарати.

Герміона

Отже, я
Не страх тюремний ваш, а господиня.
І нині я спитати хочу вас
Про пустощі, які ви вдвох чинили
В дитинстві,— ви ж були тоді, напевно,
Гарненькі королевичі?

Поліксен

Були ми,
Прекрасна королево, хлопчаками,
Не думали про завтра чи позавтра,
А вірили в дитинство на віки.

Герміона

І мій король був неслухом найбільшим?

Поліксен

Були ми наче близнюки-ягнята,
Які вибрикували на траві
Та мекали в невинності своїй,
Не відаючи зла й того, що хтось
Пізнав його вже на своїм віку.
Якби оте життя могло тривати,
Якби гаряча кров не розігріла
Нам душі, небу ми б відповіли:
"Ми вільні від спадкового гріха,
Ми безневинні!"

Герміона

Отже, з тих часів
Змінились ви?

Поліксен

Ласкава королево,
Спокуси випробовували нас,
В ті давні дні дівчатком ще була
Моя дружина, як і ви самі
Ще не схрестили погляд ваш ясний
Із поглядом Леонтовим.

Герміона

О боже!
Спиніться, бо ще скажете за мить,
Що ми — і я, і ваша королева, —
Дві демониці! Та скажіть іще щось.
Жінки, відповімо ми за гріхи,
В які ввели вас, — тільки за умови,
Що ви уперше з нами согрішили
І тільки з нами досі грішите,
Не ваблячися на спокуси інші.

Леонт

Він здався?

Герміона

Він лишається, владарю.

Леонт

Відмовою мені він відповів.
А ти ніколи, люба Герміоно,
До ладу так іще не говорила.

Герміона

Ніколи?

Леонт

Крім одного тільки разу.

Герміона

Як? Тільки двічі так я говорила?
Коли ж був перший раз? Скажи, благаю.
Годуйте нас ласкавістю своєю,
Так, як худобину господар мудрий.
Бо добре діло, вмерши у мовчанні,
Спричинює загибель тисяч дій,
Що йдуть за ним. Бо ваші похвали —
То нам платня: цілунок ваш гарячий
Спонукує нас бігти сотню миль,
Але канчук не змусить нас пройти
Й ста кроків. Мій останній добрий вчинок
Зостатись змусив короля. А перший?
Останньому він старшим братом був.
Чи справді звався Милосердям він?
Коли це трапилось? Скажи-но швидше!

Леонт

Гаразд. Було це в день, коли померли
Три нескінченні місяці гіркі,
І я узяв твою біленьку ручку,
І поспіхом освідчився в коханні,
І ти сказала: "Я навіки ваша!"

Герміона

Було то милосердя! Отже, я
Зуміла двічі мовити доречно:
Уперше здобула навіки мужа,
А вдруге — друга на короткий час.
(Подає руку Поліксенові, і вони відходять)

Леонт

(убік)
Як палко! Змішувати стільки дружби, —
Однаково, що змішувати кров.
Як серце затремтіло: мов танцює,
Та не від радощів. Якби ж то їй
Лише гостинна, щедра й щира вдача
Слова ці диктувала... Може, й так?
Але чому вони стискають руки
І гладять пальці, чом усмішки їхні
Такі, неначе завчені завчасно,
Чому вони, — моя жона і друг мій, —
Мов олені, зацьковані хортами,
Зітхають і тремтять? Але мій розум
І серце не погоджуються з цим.
Мамілію, чи справді ти мій син?

Мамілій

Так, мій владарю добрий.

Леонт

Справді? Так?
От молодець! О, ти замурзав носа?
А він же, кажуть, викапаний мій!
Та й ти усім на мене дуже схожий,
Якби лише худіший трохи був.
Ні, вибач, не худіший, а... стрункіший.
Бо ж то лише бика, теля й телицю
Худобою всі звуть, хоча й не завжди
Вони худі. А той собі все грає
На клавішах її руки! Ходімо,
Теля брикуче. Ти ж моє теля?

Мамілій

Так, ваше, пане.

Леонт

Мав би ти чоло
Моє похмуре, з гулями,* то й зовсім
На мене був би схожий. Мов дві краплі
Води, з тобою схожі ми: так кажуть
Жінки, вони ж сказати можуть будь-що.
Та хай вони брехливі будуть, наче
Перефарбована жалоба, чи
Вітри, вода, чи шулер, що мішає
У грі з моїми картами свої, —
Однаково на мене схожий хлопець...
Ходімо, паже! Лазуровим зором
Поглянь на мене, парубче прегарний!
Моєї плоті шмат! Невже можливо,
Що матінка твоя... Жаго! Ти б'єш
У ціль, ти неймовірне робиш дійсним,
Ти мрію в спільниці береш собі,
Із тим, чого нема, вступаєш в змову,
І те ніщо поєднуєш із чимось,
Забувши всякий глузд, а потім я
Це помічаю, й мозок мій палає,
А лоб свербить, немов ростуть там роги.

Поліксен

Про що замислився король?

Герміона

Здається,
Збентежений він чимось.

Поліксен

Що, королю,
Вам сталося? Що вас турбує, брате?

Герміона

Ваш вигляд свідчить: щось вас непокоїть.
Скажіть же, що?

Леонт

Та ні, усе гаразд.
Як іноді природа виявляє
Своє шаленство й ніжність для розваги
Твердих сердець! Вдивляючись у риси
Мамілія, я наче відступив
Назад на двадцять три — не кроки! — роки.
Побачив я себе в штанцях куценьких,
В зеленім оксамиті і з кинджалом
У піхві, — щоб поранитись не міг
Прикрасою, яка таїть загрозу,
Як всі прикраси. Схожий був тоді я
На цього хлопця, зернятко, стручечок.
Мій друже, як підсунуть блискітки
Неждано замість злота, візьмеш їх?*

Мамілій

Ні, не візьму — я битимусь, владарю.

Леонт

Хай випаде тобі щаслива доля!
Чи любите, мій брате, ви, як я,
Свого малого принца?

Поліксен

Вдома я
Коли буваю, владцю, все для мене:
І радість, і турбота, й відпочинок,
Найближчий друг — а часом ворог мій,
Нахлібник, і солдат, і муж державний.
Липневий день коротший за грудневий
Із ним; його ясна дитинність — ліки
На дум тягар, що труїть кров мені.

Леонт

Так само і оцей паничик мій
Мені життя скрашає.