Зимова казка - Шекспір Вільям

Любий пане,
Ми підемо удвох з ним прогулятись,
А ви свої найважчі кроки зважте.
Ти ж, Герміоно, доведи мені
Свою любов, ушанувавши гостя.
Не дорожися з тим, що ми тут маєм
За найдорожче. Знай, що після тебе
І після юного цього пірата
Найближчий він для серця мойого.

Герміона

Як забажаєте побачить нас,
Ми будемо в саду на вас чекати.
Ви прийдете?

Леонт

Годіть своїм бажанням,
А я знайду вас скрізь.
(Убік)
Уже гачка
Закинув я, та вам його не видно.
Ану ж бо, ну ж!
Як дзьоб вона до нього підіймає,
Узброює себе у безсоромність,
Бо все те дозволяє чоловік!

Поліксен, Герміона і слуги виходять.

Уже пішли! Спочатку — на мізинець,
А потім — до колін, і з головою,
І вже — рогач! Піди, малий, пограйся!
І мати грається твоя, я ж граю
Ганебну роль, а, як розв'язка гряне, —
Помру, освистаний. Виття зневаги
Мені подзвінням буде. Грайся, хлопче!
Уже були в минулому рогаті,
На одного їх стало більше нині.
Ось він бере дружиноньку за руку,
Не думаючи, що сусід — пан Сміх, —
Як він поїде з дому, знайде спосіб
Відкрити заставки й ловити рибку
В його ставочку. Втішся трохи тим,
Що й іншим хтось вночі ламає двері,
Так само, як твої. Якби у відчай
Запали всі рогаті, то десята б
Частина людства вже полізла в зашморг.
Нема від цього ліків, це блудна
Зоря, зійшовши, б'є — разить із півдня,
Із півночі, і з заходу, і з сходу.
Отож нема для лона загорожі,
І ворог йде озброєний у браму
І безборонно звідти йде собі.
Так, тисячі із нас те лихо мають,
Не знаючи... Що скажеш ти на це?

Мамілій

На вас я схожий, кажуть люди.

Леонт

Так,
Це втіха немала. Що? Тут Камілло?

Камілло

Я тут, мій пане.

Леонт

Мамілію, іди пограйся. Знаю:
Ти чесний хлопець.

Мамілій виходить.

Погостює, отже,
У нас іще той пан.

Камілло

Ви мали клопіт:
Не раз його ви якір закидали,
Він підіймав його, щоб геть пливти.

Леонт

Помітив ти?

Камілло

Прохання залишитись
Всі ваші відкидав, бо власні справи
Він вище ставив.

Леонт

Спостеріг ти це?
(Убік)
Ось як воно, уже й чутки побігли:
"Король Сіцілії, мовляли, теє..."
Пошириться по всій країні плітка,
А я її скуштую вже останній.
Чому ж, Камілло, врешті він зостався?

Камілло

Його вблагала добра королева.

Леонт

Скажімо просто: "королева". "Добра"
Пасує тут не дуже. Хто іще,
Крім тебе, втямив це? Гнучкий твій розум
Вбирає все, як губка, краще й швидше
За бовдурів. Помітили, звичайно,
Лише тонкі натури? Головаті?
А челядь тут історії не бачить?

Камілло

Історії? Якої, ясний пане?
Гадаю, всі так думають: богемський
Король у нас ще трохи погостює.

Леонт

Що?

Камілло

Він у нас ще трохи погостює.

Леонт

Але чому?

Камілло

Аби величність вашу вдоволити
І володарки нашої благання.

Леонт

Благання володарки? Вдоволити?
Удоволити! Ну, цього вже досить.
Тобі я довіряв не раз, Камілло,
Найближчі серцю моєму турботи
І навіть ложа таємниці. Ти,
Немов священик, дух мій очищав,
Прощеним грішником я йшов від тебе.
Проте ввела в оману нас твоя
Уявна чесність.

Камілло

Боже милосердний!

Леонт

Я повторю тобі: нечесний ти.
Або ж ти боягуз, що підрізає
Піджилки чесності, або ж вона
Зійшла з путі; а може, ти — служник,
Що скористався зле довір'ям пана
І знехтував його; або ти дурень,
Що бачить, як картяр програвся вщент,
І думає — то жарти все.

Камілло

О пане,
Я, може, боягуз, а може, й дурень:
Від хиб таких ніхто з людей не вільний,
І серед безлічі всіляких діл
Частенько будь-хто виявляє й страх,
І дурість, і недбальство, безперечно.
Якщо у ваших справах, пане, я
Коли що й знехтував,— то, певно, дурість
Була. Коли вчинив я дурість — певно,
То нехтування не розрахувало.
Як побоявся я зробити щось,
За наслідки чого не певен був,
Хоча зробити наглила потреба, —
То й наймудріші часом теж бояться.
Слаботи ці і чесність супроводять.
Але просив би я величність вашу
Ясніше висловитись, щоб пізнав я
У вічі помилку мою. Коли ж
Її не розпізнаю, — я не винен,
Бо не моя то помилка.

Леонт

Ти бачив,—
Таж, певно, бачив, — очі ж бо твої
Не стали рогом — рогом рогоносця?
Чи, може, чув, бо перед цим предметом
Не здатний заніміти поговір,
А може, думав, — хто думок не має,
Той тільки й не подумає про це, —
Що маю я невірницю дружину?
Чи визнаєш ти це, чи визнаєш,
Що маєш очі, вуха та думки?
Тоді скажи: моя дружина — шльондра,
Вона ще гірша за отих дівок,
Що падають горілиць до заручин.
Скажи це й підтверди.

Камілло

Клянуся богом,
Ніколи я не чув, щоб королеву
Так ображали, а якби почув,
То тут же відплатив би за образу.
А ви ніколи у житті своєму
Так непристойно ще не говорили,
І повторити ці слова було б
Гріхом тяжким так само.

Леонт

Ти вважаєш,
Що шепотіння тайне — то ніщо?
Ніщо — стискання рук, цілунки в губи?
Зітхання після сміху — певний знак
Того, що погибає честь? Ніщо —
Оте ноги на ногу наступання?
Ховання по кутках? Палке бажання,
Щоб час біг швидше, щоб настала ніч?
Щоб людям всім позатягало очі
Більмом, щоб вільно коїти мерзоту
Удвох могли? То це — ніщо? Тоді
І всесвіт із усім, що є у ньому,
Ніщо! Склепіння неба — теж ніщо.
Наш гість — ніщо, і королева з ним,
Усе, — ніщо й нічим не володіє,
Не роблячи нічого.

Камілло

Пане мій,
Благаю, вилікуйтеся негайно
Від хворих цих думок, це небезпечно!

Леонт

Скажи: це правда!

Камілло

Ні, о ні, владарю!

Леонт

Це правда, так! І брешеш ти, Камілло!
Так, брешеш ти! Ненавиджу тебе!
Ти грубий бевзь, безмозкий раб чи, може,
Пристосуванець, що приймає радо
І зло й добро. Якби моя дружина
Отруєну таку печінку мала,
Як і життя, вона б не дожила
До хвилі, як збіжить пісок у склянці
Годинника.

Камілло

Хто ж отруїв її?

Леонт

Той, хто її на шию почепив
Собі, як медальйон з її портретом, —
Богемець. Та якби навколо мав я
Сумлінних слуг, щоб добре піклувались
Про честь мою, як про свої прибутки, —
Вони б поклали край отій мерзоті.
І ти, що вина гостю наливаєш,
Ти, милістю піднесений моєю
З ослона грубого у панське крісло,
Ти, що побачив ясно (так достоту,
Як небо землю бачить чи земля
Як бачить небо), що мій гнів не гасне,
Ти б міг чогось підсипати у келих,
Аби мій ворог сном міцним заснув.
Мені б ти разом вилікував серце.

Камілло

Я б, пане, міг зробити це, але
Не зіллям тим, що убиває зразу,
А дією повільною тих ліків,
Що навіть не нагадують отруту.
Але не йму я віри, пане мій,
Що наша владарка і королева
У чомусь винна. Я вас так любив...

Леонт

А здох би ти від сумнівів своїх!
Ти що, гадаєш, маю душу я
Таку брудну і нестійку, що здатна
Знущатись так із себе, геть плямити
Невинну білість наших простирадел,
Що бережуть наш сон, — та їхні плями
Стають голками, терням, жалом ос? —
І наклеп зводити на чисту кров
Наступника мого престолу — сина,
Якого я люблю й своїм вважаю?
Гадаєш, я не зважив "за" і "проти"?
Що, ні? Та хто б так збочував з дороги?

Камілло

Я мушу вам повірити — і вірю.
За кривду приберу богемця геть,
Але з умовою, — коли він зникне,
Величність ваша чесна королеву,
Як і раніше, буде шанувати, —
Заради сина, звісно, — щоб замовкли
Злі язики в палацах і країнах,
Союзних з вами.

Леонт

Ця твоя порада
Відповідає намірам моїм.
Я не дозволю честь її плямити.

Камілло

Мій пане,
Ходімо, й у присутності богемця,
При королеві, зберігайте спокій
І дружній вираз вашого обличчя.
А я, його підчаший, присягаюсь:
Як він питво безвинне з рук моїх
Одержить — проженіть мене назавжди.

Леонт

Хай буде так. Як зробиш це — здобудеш
Собі мого півсерця. А не зробиш —
Своє розколеш навпіл.

Камілло

Я зроблю.

Леонт

Я ж, пам'ятаючи твою пораду,
Піду розігрувати дружбу.
(Виходить)

Камілло

Бідна,
Нещасна королева. Тільки ж я...
Я маю отруїти Поліксена.
Чому? Бо я корюсь наказам пана,
Який війну почав з самим собою.
Чого й від нас, вигнанців, вимагає.
Коли зроблю це — матиму від нього
Велику нагороду. Хай би навіть
Були на світі тисячі людей,
Що повбивали королів законних
І потім процвітали, — я б не став
Того робити. Тільки ж не знайти
Подібних прикладів ні на граніті,
Ні на пергаменті, ні на металі.
Сама підступність прокляне цей злочин.
Повинен будь-що я втекти з палацу:
Чи це вчиню, чи не вчиню нічого, —
Зламаю шию. Тож нехай мене
Веде щаслива зірка! Ось іде
Богемець.

Входить Поліксен.

Поліксен

Що за дивина? Здається,
До мене ставляться уже не так.
Ні слова не сказав! Камілло, друже,
Добридень!

Камілло

Добрий день, владарю славний!

Поліксен

Що сталося нового при дворі?

Камілло

Нічого надзвичайного, королю.

Поліксен

А можна уявити, подивившись
На короля, що втратив він принаймні
Улюблену провінцію, та, може,
І не одну. Я спробував до нього
Звернутися і ввічливо, й привітно,
А він, відвівши очі, закопилив
Губу зневажливо й пішов поквапно
Від мене, залишаючи мені
Роздумувати, що це означає.

Камілло

Володарю, того не смію знати.

Поліксен

Це ж як — не смієте? Напевно, ви
Не знаєте? Чи знаєте що-небудь
І боїтесь? То поясніть мені.
А, зрозумів: ви знаєте для себе,
А іншим ви не можете сказати.
Камілло добрий, вигляд ваш мені —
Як дзеркало: ви змінюєте вираз
Обличчя — і моє лице негайно
Міняється: у цих постійних змінах
Я маю власну частку.

Камілло

Це хвороба,
Що декого ввергає в гнів. Та я
Не можу вам ім'я її назвати,
Бо йде вона від вас, хоч ви й здорові.

Поліксен

Як? Йде від мене? Думаєте ви,
Що очі василіска маю я?
Дивився я на тисячі людей, —
Вони себе чудово почували, —
Й не вбив нікого. Благородний мій
Камілло, — ваша вченість додає
Вам благородства так, як іншим — предки.
Коли відомо вам бодай що-небудь
Мені корисне, то— благаю вас, —
Не замикайтесь у тюрмі мовчання.

Камілло

Мені не вільно вам про те сказати.

Поліксен

Хвороба йде від мене, я ж — здоровий?!
Дай відповідь, Камілло! Всім, що є
Найблагороднішого у людині,
Тебе я заклинаю: поясни,
Яка мене чекає небезпека?
Вона далека чи уже близька?
І як її уникнути я міг би?
Чи як принаймні міг знести її?

Камілло

Володарю, до чесності моєї
Звернулись ви, і сам ви — чесний муж.
Тому уважно слухайте пораду
Й виконуйте її так само швидко,
Як вам її даю. А то пропали
Обидва ми — й навіки прощавайте!

Поліксен

Ну, далі, добрий мій Камілло. Далі!

Камілло

Мені наказано убити вас.

Поліксен

Хто наказав?

Камілло

Король.

Поліксен

Навіщо?

Камілло

Він
Вважає, — ні, він навіть певний твердо,
Неначе сам те бачив — ніби ви
Торкались нечестиво королеви.

Поліксен

О, хай тоді застигне кров моя
Гнилим болотом, хай моє ім'я
З'єднається з ім'ям того, хто зрадив
Спасителя!* Нехай і честь моя
Б'є смородом у найгрубіші ніздрі.
Хай при наближенні моєму люди
Тікають, хай ненавидять мене,
Як найстрашнішого чумного в світі!

Камілло

Якби всі найстрашніші присягання
Ви кинули на шалю терезів,
Коли б у свідки ви взяли всі зорі,
Безсилі б ви лишилися, як той,
Хто б морю намагався боронити
Коритись місяцю.* Його безумства
Не спинить клятва, не схитне порада,
Бо, зросле на сліпім переконанні,
Триватиме, покіль живе король.

Поліксен

Як він додумався до цього?

Камілло

Хтозна.
Але втекти від лиха, певно, краще,
Аніж питати, де воно взялося.
Як ви на чесність звірились мою,
Заховану в цій скрині,
(показує на груди)
що її
Ви візьмете в заставу із собою,
Тікаймо ввечері.