Ескізи вуглем - Сенкевич Генрик

крізь відхилені двері всовує голову Кручек.

Потвора втупилась очима в пана Золзікевича і, здається, посміхається.

Холодний піт тепер уже насправді зрошує скроні панові Золзікевичу, а в голові зринає думка: "Жепа прийшов полічити мені ребра, а Кручек з другого боку..."

— Чого вам тут обом требаЯ — злякано кричить Золзікевич.

Але Жепа кладе карбованця на стіл і покірливо каже:

— Вельможний пане писарю! Це я прийшов з приводу... тої рекрутчини.

— Геть, геть звідси! — зразу підбадьорившись, репетує Золзікевич.

Розлютившись, він зривається назустріч Жепі, але карлістська рапа так пече, що він падає назад на подушки і тільки приглушено стогпе.

— Ой, ой!

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. РОЗМІРКОВУВАННЯ І ЗНАХІДКА

Рана ятрилася.

Бачивши, як прекрасні читачки починають лити сльози над моїм героєм, поспішаю, поки котра не зомліла, повідомити, що наш герой від тієї рани не вмер. Йому судилось жити ще довго. Зрештою, якби він умер, я зламав би перо й на тому закінчив би оповідання, а тому що він живий, продовжую.

Отже, рана ятрилась, але це несподівано вийшло на користь нашому канцлерові з Баранячої Голови, І ста" лося це дуже просто: гарячка відтягнула йому від гололи кров, через те в голові прояснилось, і він збагнув, що досі коїв самі дурниці. Бо тільки подумати: канцлер, як то кажуть, закинув вудочку на жінку Жени (та Ё не дивно, бо то була така молодиця, що другої такої не знайдеш в цілому Ословіцькому повіті), але ж для цього треба було позбутись Жепи. І якби його взяли до війська, канцлер міг би собі сказати: "Гуляй, душа, без кунтуша!" Та не так легко було замість війтового сина підсунути Жепу. Правда, писар — то сила. І Золзікевич був силою поміж писарями, але в справі набору рекрутів не був останньою інстанцією. Тут доводилось мати діло з земською поліцією, з військовою комісією, з начальником поліції, а всі вони були зовсім не зацікавлені в тому, щоб замість Бурака обдарувати армію і державу Женою. "Записати його в список рекрутів? А що далі?" — ставив сам собі питання мій симпатичний^ герой. Адже разом із списками треба подати й метрики, та й Жепі рота не заткнеш. Може скінчитися тим, що Золзікевичу втруть носа, а може, ще й з писарства витурять.

Найвидатніші люди під впливом пристрастей робили дурниці, але в тім їхня велич і полягає, що вони могли вчасно ті дурниці усвідомити. Золзікевич зрозумів, що, обіцявши Буракові внести Жепу в рекрутський список, зробив першу дурницю; пішовши до Женихи й напавши на неї коло терниці,— другу; налякавши молодицю і її чоловіка, вчинив третю дурницю. О, висока хвилино, в яку істинно великий муж мовить собі: "Я осел!", ти тепер настала і для Баранячої Голови, злетівши, мов на крилах, з тієї країни, де пишне випливає з високого, бо Золзікевич виразно сказав собі: "Я осел!"

Та чи ж варто було занехаяти план тепер, коли він обілляв його кров'ю власних... (у запалі він сказав: власних грудей), занехаяти план, коли задля нього пожертвував парою новісіньких кортових штанів, за котрі ще не заплатив Срулеві, і парою нанкових під* штанків, які чи й одягав разів зо два? Ні, ніколи!

Навпаки, коли до апетиту на молодицю долучилась жадоба помсти над нею, чоловіком і Кручеком, Золзі-кевич сказав, що буде останнім йолопом, коли не заллє Жепі сала за шкуру.

Отож він три дні думав, міняючи компреси, і знаєте, що видумав? Анічогісінько не видумав!

На четвертий день сторож приніс йому з ослові-цької аптеки мазь. Золзікевич намастив нею пластир, приклав до рани — і в ту ж мить життєдайний медикамент подіяв.

— Знайшов! — вигукнув наш герой,

І справді, він щось знайшов.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, ЯКИЙ МОЖНА БУЛО Б НАЗВАТИ: "ЗВІР У ТЕНЕТАХ"

Днів через п'ять чи шість після цього в ванькирчику бараноголовської корчми сиділи війт Бурак, засЬ датель Гомула і Жепа. Війт взявся за склянку.

— Перестали б ви сваритись за пусте,— сказав він.

— А я кажу, що француз не дасться пруссакові! — сказав Гомула, тріснувши кулаком об стіл.

— Пруссак, псявіра, хитрий! — озвався Жепа.

— Ну то й що? Турок допоможе французові, а турок найсильніший.

— Що ви там знаєте? Найсильніший Гарубанда (Га-рібальді)!

— Це ви теж сказали, немов в калюжу... теє. Відкіля ви вирвали того Гарубанду?

— Нащо його виривати? Люди казали, що шість років тому вій плавав по Віслі своїми кораблями і з великим військом. Тільки пиво йому в Варшаві було не до смаку, бо вдома звик пити лучче, тому й вернувся.

— Не варнякав би ти казна-чого. Всім відомо, що кожен шваб — то єврей.

— Але ж Гарубанда не шваб.

— А хто ж?

— Хто? Цісар він — он хто!

— Та й розумні ж ви!

— Ви теж не розумніші!

— Коли ви такі мудрі, то скажіть, як звали на* його прародителя?

— Як? Звісно як: Адам.

— Ну, це хрещене ім'я, а яке прізвисько?

— Відкіля я знаю.

— От бачите! А я знаю. Прізвисько його було: "Визволила".