Українська література » Зарубіжна література » Ескізи вуглем - Сенкевич Генрик

Ескізи вуглем - Сенкевич Генрик

Ескізи вуглем - Сенкевич Генрик
Сторінок:12
Додано:15-04-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Ескізи вуглем - Сенкевич Генрик

В ЕСКІЗИ ВУГЛЕМ, АБО ЕПОПЕЯ ПІД НАЗВОЮ "ЩО ДІЯЛОСЬ У БАРАНЯЧІЙ ГОЛОВІ"

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, В ЯКОМУ ЗАВОДИМО ЗНАЙОМСТВО З ГЕРОЯМИ І ПОЧИНАЄМО СПОДІВАТИСЬ, ЩО СТАНЕТЬСЯ ЩЕ ЩОСЬ ЦІКАВІШЕ

В селі Бараняча Голова, в канцелярії волосного війта було тихо, як у вусі. Волосний війт, літній селянин, на ймення Францішек Бурак, сидів за столові і з напруженою увагою щось грамузляв на папері, а волосний писар, молодий і самовпевнений пан Золзікевич, стояв коло вікна, длубав у носі й відмахувався від мух.

Мух у канцелярії було не менше, ніж в оборі. Всі стіни були так ними засиджені, що втратили свій первісний колір. Так само було засиджене скло на іконі, що висіла над столом, а також папери, печать, розп'яття та урядові волосні книги.

Мухи лазили й по війтові, наче по якомусь звичайному собі гласному, але особливо вабила їх напомаджена голова пана Золзікевича, що пахтіла гвоздикою... Над тією головою вирував цілий рій; вони сідали на проділ, утворюючи живі, рухливі чорні плями. Час від часу пан Золзікевич обережно підносив над головою руку, а потім блискавично опускав її; тоді розлягався виляск долоні, і рій із дзижчанням злітав у повітря, а пан Золзікевич, нахиливши голову, пальцями вибирав з волосся трупи й кидав на землю.

Була четверта година дня, на селі панувала тиша, бо люди працювали в полі. За —вікном канцелярії чухалась об стіну корова і раз у раз показувала в вікні свою сопучу заслинену морду.

Часом вона закидала свою важку голову на спину, також боронячись від мух, і зачіпала рогом об стіну. Тоді пан Золзікевич виглядав у вікно і кричав:

— Ану гей! А бодай тебе!..

Потім заглядав у люстерко, що висіло поряд коло вікна, і знов починав флегматично длубати в носі Нарешті війт порушив мовчання:

— Пане Золзікевич,— сказав він з мазурською вимовою,— напишіть-но ви оцей рапурт, а то у мене щось не виходить. Адже ви — писар.

Але у пана Золзікевича був поганий настрій, а коли в нього був такий настрій, війт мусив робити все сам.

— Ну то й що, коли писар? — відказав він зневажливо.— Писар для того, щоб писати до начальника або до комісара, а до війта, такого, як ви, пишіть самі.

Потім додав з величною погордою:

— Бо що для мене війт? Хлоп, та й годі! Мастп хлопа медом... а він так хлопом і залишиться.

Потім він пригладив волосся і знову глянув у люстерко.

Війт образився й відказав:

— Дивіться на нього! Ніби я з конюсаром не пив чаю?

— Велике діло — чай! — недбало відповів Золзікевич.— Та ще, мабуть, і без араку?

— От і неправда, бо з гараком.

— Нехай буде і з араком, але я рапорта однак не писатиму.

Війт зауважив уже сердито:

— Коли ви такі одуковані, то чого було проситись у писарі?

— А хто у вас просився? Це я тільки по знайомству з начальником...

Добре мені знайомство! А як він сюди приїжджав, то ви наче язика проковтнули...

— Бурак! Бурак! Остерігаю вас: ви надто розпускаєте язика. Мені ваші мугирі поперек горла стоять разом з вашим писарством. Вчена людина серед вас тільки опрощується. Як розгніваюсь, то кину під три чорти і вас, і писарство!

— Ого! І що ж ви робитимете?

— Що? А що, я з голоду здохну без писарства? Вчена людина дасть собі раду. Ви вже за вчену людину не журіться. Ще вчора ревізор Столбицький казав мені: "Ех ти, Золзікевич! Та з тебе був би хіба ж такий зух-підревізор! Бо ти ж знаєш, що й до чого". А що таке підревізор? Тільки по панах їздити та із шляхтою в карти грати. Не запишеш одного та другого затору на горілку, от тобі й повна кишеня. Бо де тут у нас нема шахрайства по ґуральнях? Хіба у нас, у Баранячій Голові, пан Скорабевський не шахрує? Кажіть дурному! Плювати мені на ваше писарство. Вчепа людина...

— Овва! На цьому світ ще не кінчається!

— Воно-то не кінчається, але вам доведеться квача в мазницю вмочати та квачем у книгах писати. Так угрієтесь, що й не прохолонете.

Війт почухав потилицю:

— Який-бо ви: зараз дибки стаєте.

— А ви не розпускайте язика.

— Авжеж, авжеж...

І знов запанувала тиша, тільки війтове перо стиха скрипіло по папері. Нарешті війт випростався, витер перо об свиту і сказав:

— Ну, з божою поміччю скінчив.

— Прочитайте, що ви там напартолили?

— Чого б це я партолив? Написав саме те, що треба. *

— Прочитайте, кажу.

Війт узяв папір в обидві руки й почав читати: "До війта волості Вжецьондза. Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Амінь. Начальник мовив, щоб списи військові були вмент після матірбожої, тут у вас всі ментрики в парахвії у панотця і теж наші хлопці ходять на заробки до панів, втямили? Щоб були вписані і наймитів теж прислати перед матірбожою, як мине вісімнадцять літ, бо як того не вчините, то дістанете по довбешці, чого собі й вам зичу. Амінь".

Шановний війт .щонеділі чув, як ксьондз такими словами кінчав казання, отож вважав, що вони в необхідною ознакою доброго стилю. Вислухавши до кінця, Золзікевич засміявся.

— Хіба так пишуть? — спитав він.

— То напишіть краще.

— Таїш напишу, бо мені соромно за всю Баранячу Голову.

Сказавши це, Золзікевич сів до стола, взяв перо в руку, крутонув ним кілька разів у повітрі, наче розганявся, і став швидко писати.

Незабаром повідомлення було готове, автор пригладив волосся і прочитав:

"Од війта Баранячої Голови до війта Вжецьондзи!

Позаяк рекрутські списки з розпорядження вищого начальства мають бути готові дня такого-то й такого, року такого й такого, то повідомляю війта Вжецьондзн, аби метрики бараноголовських селян, що знаходяться в парафіяльній канцелярії, з оної канцелярії він забрав і в село Бараняча Голова якнайшвидше надіслав. Селян же Баранячої Голови, що перебувають на роботі у Вжецьондзі, на той же день приставити".

Війт пожадливо ловив кожен звук, а на обличчі його вимальовувалось захоплення й майже святоблива шаноба. Яким же те писання здалось йому гарним, урочистим, наскрізь офіційним! Взяти хоч би початок:

"Позаяк рекрутські списки..." Він був у захваті, від нього "позаяк", але сам не вмів його вживати. Правда, перше слово написати він ще міг, але далі — ані руш! А у Золзікевича все йшло так плавно, що навіть у повітовій канцелярії краще не писали. Залишалось тільки закоптити печать, ляпнути нею об документ так, щоб аж стіл затріщав — і кінець!

— Ну, голова, то вже голова, що й казати! — промовив війт.

— А що ж,— відповів подобрілий Золзікевич,— адже писар — це той, що пише книжки.

— Хіба ви пишете книжки?

— Питаете, ніби не знаете. А канцелярські книги хто пише?

— Правда,— погодився війт. Подумавши трохи, він додав:

— Тепер списки підуть, як блискавка.

— А ви дивіться, як би позбутися ледацюг із села.

— Чорт їх позбудеться!

— А я вам кажу, начальник скаржився, що в Баранячій Голові люди неслухняні. На складчину для начальства, каже, нічого не дають і сильно пиячать. Бурак, каже, людям потурав, але на ньому воно й око-шиться.

— Хіба я не знаю, що воно й так на мою голову все валиться? Коли Розалька Ковалишина злягла, суд присудив їй всипати двадцять п'ять гарячих, аби пам'ятала, мовляв, що дівці так робити не годиться. Хто ж присудив? Я? Не я, а суд. Бо що мені до того? Нехай собі хоч усі злягають. Суд присудив, а на мені таки окошилось. "Хіба ти не знаєш,— каже начальник,— що тепер тілесне покарання скасоване! — та як затопить мені в пику,— що бити не вільно нікого?" — та як молосне вдруге. Така вже моя доля...

В цю мить корова так гупнула в стіну, що аж канцелярія задвигтіла. Війт загорлав не своїм голосом:

— А гей, бодай ти здохла!

Тим часом писар, умостившись на столі, знову став длубати в носі.

— Так вам і треба,— промовив він,— чому не пильнуєте порядку? З тим пияцтвом теж так буде. Одна паршива вівця всю отару запоганить. Хіба невідомо, хто в Баранячій Голові всіма верховодить і людей до корчми знаджує?

— А певне, що невідомо, а як на мене, то трудящій людині, коли наробиться в полі, не вадить і випити.

— А я вам скажу от що: одного тільки Жепи позбудьтесь, і все буде гаразд.

— Що ж я йому — голову одірву?

— Голови йому не одірвете, а от зараз складаються рекрутські списки, то запишіть його в список — і нехай тягне жеребка.

— Коли ж він жонатий і має однорічного хлопця.

— А хто б про це знав? Скаржитися він не наважиться, а якби наважився, то його не слухатимуть. Під час рекрутчини ніхто не мав часу.

— Ой пане писарю, пане писарю, йдеться вам, видно, не про пияцтво, а про жінку того Жепи... Але ж це був би великий гріх.

— А вам яке діло? Ви краще дивіться, що й вашому синові вже дев'ятнадцять років, отож і йому доведеться тягти жеребка.

— Знаю я про це, але сина не віддам. Коли не можна буде інакше, то викуплю.

— Ну, коли ви такі багаті...

— Маю там трохи мідяків, небагато, правда, але, може, вистачить.

— Вісімсот карбованців мідяками будете платити?

— Коли сказав, що заплачу, то нехай і мідяками, а заплачу. А потім, як бог поможе залишитись війтом, то за якихось два роки з божою поміччю я ці гроші собі поверну.

п

— Повернете або й не повернете. Я теж потребую і всього вам не оддам. У вченої людини завжди більше видатків, ніж у простої; а якби ми записали Жепу замість вашого сина, то ви б і гроші зберегли... Вісімсот карбованців на дорозі не валяються.

Війт трохи подумав. Надія заощадити таку значну суму була вельми спокуслива.

— Та воно-то так,— нарешті промовив він,— але ж то небезпечна справа.

— То вже не вашої голови діло.

— Отож я й боюсь, що ваша голова щось видумав, а на моїй окошиться.

— Як не хочете, то платіть вісімсот карбованців.-

— Я не кажу, що мені їх не жаль...

— А коли думаєте, що зможете їх повернути, то чого ж жалкувати? Тільки ви на своє війтівство не дуже розраховуйте. Ще про вас не все знають, а якби знали те, що знаю я...

— Та ви ж на канцелярію більше берете, ніж я.

— Не про канцелярію мовиться, а про трохи давніші часи...

— А я не боюся! Що мені наказували, те я робив.

— Ну, це ви будете пояснювати в іншому місці. Сказавши, писар наклав свого зеленого картатого

кашкета і вийшов з канцелярії. Сонце було вже над спочивком, люди поверталися з поля. Пан писар зустрів п'ятьох косарів з косами на плечах. Косарі вклонилися йому і промовили: "Слава Ісусу", але пан писар лише кивнув їм напомадженою головою і не відповів: "На віки слава", бо вважав, що вченій людині так відповідати не випадає. Що пан Золзікевич був освічений, про це всі знали, а сумпіватись могли хіба люди злостиві і взагалі недоброзичливі, котрим всяка особа, що підноситься над звичайний рівень, стає сіллю в оці і не дає спокійно спати.

Якби у нас видавались біографії всіх знаменитих людей, то в біографії цього нерядового чоловіка, портрета якого — не розумію чому — жоден ілюстрований журнал ще не подав, ми прочитали б, що початкову освіту він здобув у повітовому місті Ословіцах, а до цього повіту належала й Бараняча Голова.

Відгуки про книгу Ескізи вуглем - Сенкевич Генрик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: