Ескізи вуглем - Сенкевич Генрик

На сімнадцятому році життя молодий Золзікевич перейшов у другий клас і, мабуть, з таким самим успіхом пішов би й далі, коли б не настали бурхливі часи, котрі раз назавжди поклали край його науковій кар'єрі. З властивим молодості запалом Золзікевич, якого зрештою ще раніше переслідувала несправедливість вчителів, влаштував був котячий концерт своїм переслідувачам; став на чолі запальніших колег, подер книжки, поламав лінійки й пера і, покинувши храм Мінерви, подався на поле Марса й Беллони. То була епоха в його житті, коли він носив штани не поверх халяв, а в халявах, коли він з великим запалом, пройнятим гіркою іронією, виспівував: "О честь вам, панове магнати!" Життя в таборі, патріотичні пісні, хмари тютюнового диму, романтичні пригоди на квартирах, де молоді дівчата з хрестиками на грудях, на спині, на головах і ще бог його зна де, нічого не шкодували для "Вітчизни і її доблесних оборонців", таке життя — кажу — гармоніювало з пристрасною та бурхливою вдачею молодого Золзікевича. В ньому він бачив здійснення тих марень, котрі часто потрясали його уяву, коли в класі читав він під партою Рінальдо Рінальдіні та інші подібні твори, що гартували серця, розвивали інтелект та збуджували уяву нашої молоді.

Але те життя мало свої темні, а краще сказати рисковані сторони. Кипуча відвага надто підносила Золзікевича. Як високо підносила, не можпа було б навіть повірити, коли б не відомий усім високий тин у Вже-цьондзі, що його й кінь не перескочить, а пан Золзікевич одної ворохобної ночі, підохочений пристрасним бажанням зберегти себе надалі для оборони і щастя вітчизни, перестрибнув одним махом. Сьогодні, коли ті часи давно минули, пан Золзікевич щоразу, приїжджаючи до Вжецьондзи та поглядаючи на той тин, думає собі нишком: "А хай йому чорт! Тепер би вже не перескочив!"

Але після нього надлюдського вчинку, про який тоді згадувалось навіть у тодішніх фронтових бюлетенях, фортуна, що досі оберігала спину пана Золзікевича, мов око в лобі, раптом одлетіла від нього, наче злякана його відвагою. Від того випадку не минуло й тижня, коли одного ранку спина пана Золзікевича, яку він раз у раз геройськії наражав на небезпеку, зустрілася (завдяки провидінню, яке завжди знає, що робить), правда, не з кулею чи з багнетом, а з іншим, також антигуманпим знаряддям, сплетеним з волової шкури з шматочком олова на кінці, яке, тобто знаряддя, ніби зрешетило досі непорочно чпсту спину і крижі нашого симпатичного героя.

Відтоді в його думках і почуттях стався рішучий злам. Лежачи носом донизу на простому сіннику в ба-раноголовській корчмі, він довгі безсонні ночі роздумував і нарешті дійшов переконання, що кожен повинен служити загалові такою зброєю, якою найвнрав-ніше орудує; отже, інтелігенція повинна служити головою, а не спиною, бо голову має не кожен, а спину — кожен, отож він свою підставляв даремно. Що ж він міг іще зробити для вітчизни на тій дорозі, якою досі прямував? Перескочити знову якийсь тин? Ні! Досить і того, що перескочив. "Нехай би хтось інший перестрибнув так, як я!" — думав Золзікевич. Проливати кров далі? А хіба її мало з нього вийшло? Ні! І ще раз ні! Тепер він міг служити загалові на дорозі зовсім протилежній, мирній, і то інтелектом, освітою. А що він знав багато, знав що-небудь майже про кожного жителя Ословіцького повіту, то міг у час утихомирення чудово прислужитись загалові.

Ступивши на цю нову дорогу, він таки прислужувався і дослужився аж до волосного писаря і, як нам відомо, мріяв про підрсвізорство.

Але й на писарстві велося йому непогано. Ґрунтовні знання завжди викликають пошану, а тому що наш симпатичний герой, як я вже згадував, знав дещо майже про кожного жителя Ословіцького повіту, то всі вони ставились до нього з пошаною і певною осторогою, щоб чимось не прогнівити таку визначну особу. Отож кланялась йому і шляхта, кланялись і селяни, ще здалека знімаючи шапки та примовляючи: "Слава Ісусу!" Але тут я мушу пояснити читачам, чому пан Золзікевич не відповідав на це вітання звичайним: "На віки вічні!"

Я вже казав, що, на його думку, вченій людині це не личить, хоч були й інші причини. Особи абсолютно незалежні звичайно бувають сміливі й радикальні. Отож пан Золзікевич ще в ті бурхливі часи дійшов переконання, що "душа — то пара, і не більш". До того ж він якраз тепер читав роман видання варшавського книгаря пана Бреслауера під назвою: "Ізабелла, королева іспанська, або таємниці мадрідського двору". Цей чудовий з усіх поглядів роман так йому сподобався і так його захопив, що він свого часу навіть готовий був покинути все й виїхати в Іспанію. "Пощастило ж Марфорію,— думав він, пригадуючи сцену, де Мар-форій цілує Ізабеллі ноги,— може пощастити й мені". Можливо, він був би й поїхав, тим більше, що був тієї думки, що "в цій дурній країні людина тільки марно пропадає", та стримали його, на щастя, другі, вітчизняні, ноги, про які мова буде далі.

Таким чином, внаслідок читання "Ізабелли Іспанської", що її пан Бреслауер періодично видає на славу нашої літератури, пан Золзікевич дуже скептично дивився на духовенство і взагалі на все, безпосередньо абр посередньо з ним зв'язане. Тому він не відповів коса* рям, як звичайно: "На віки вічні", а пішов далі... Іде він, іде, коли зустрічав гурт дівок з серпами на плечах, що поверталися з поля. Вони саме обминали велику калюжу, тому йшли низкою, попідіймавши спідниці та показуючи свої бурякові литки. Отут пан Зол-зікевич озвався: "Як ся маете, сороки?" — і загородив стежку, а як надходили дівчата, він хапав кожну за стан, цілував і спихав у калюжу,— жартома, звичайно. Дівки верещали і сміялись, аж кутні зуби видно було. 4 коли вони пройшли, пан писар не без приємності почув їхню балачку: "А гарний кавалер, цей наш писар!" — сказала одна. "І рум'яний, як яблуко", — додала друга. "А голова пахтить, як рожа. А як притисне, то аж в очах потемніє!" — регоче третя. І пан писар пішов далі в якнайкращому настрої. Проходячи коло одної хати, він знов почув розмову про себе і спинився за плотом. По другий бік плоту ріс густий вишневий садок, у садку — вулики, а коло них стояли дві жінки й балакали. Одна тримала в фартусі картоплю й чистила її ножиком, а друга казала:

— Ой сусідко-голубко, так боюсь, щоб мого Франека в жовніри не взяли, аж шкура на мені терпне.

Сусідка відповіла:

— До писаря йдіть, до писаря. Коли він не зарадить, то ніхто не зарадить.

— З чим же я, сусідко, до нього піду? До нього ж із голими руками не потикайся. Війт — інша річ, він добріший: принесеш йому чи яєць, чи раків, чи масла, чи льону під пахвою, чи курку, все візьме, не погребує. А писар на таке навіть не гляне. О, він страшенно амбітний. Йому зараз розв'язуй хустину і — карбованця.

— Не діждете,— буркнув сам до себе писар,— щоб я ваші кури та яйця брав. Що я — хабарник якийсь, чи що? Іди собі зі своєю куркою до війта.

Подумавши так, він розгорнув вишневе гілля і вже хотів був накричати на жінок, коли раптом позад нього заторохтіла бричка. Пан писар озирнувся. В бричці сидів молодий студент у кашкеті набакир і з цигаркою в зубах, а віз його той самий Франек, про якого жінки тільки що говорили.

Студент вихилився з брички, побачив пана Золзіке-вича, махнув рукою і загукав:

— Як ся маєш, пане Золзікевичу? Що там чувати? Так само помадиш голову на всі заставки?

— Ваш покірний слуга! — низько кланяючись, озвався Золзікевич, та, коли бричка од'їхала, стиха промовив: — Щоб ти в'язи скрутив, поки доїдеш!

Того студента пан писар ненавидів. То був родич панів Скорабевських, у яких він щоліта гостював. Золзікевич не тільки не терпів його, а й боявся, як вогню, бо студент був насмішко і дженджик, а з пана Золзі-кевича ішив, ніби навмисно: він один на весь окіл мав пана писаря за ніщо. Одного разу він навіть заявився на засідання волосного правління і прилюдно сказав панові Золзікевичу, що він дурень, а селянам — щоб його не слухали. Пан Золзікевич з радістю помстився б над ним, але як? Про інших він хоч що-небудь знав, а про студента — нічогісіпько.

Приїзд цього студента був йому не на руку ще й з іншої причипи. Тому він пішов далі з нахмуреним чолом і нарешті спинився коло одної хати, що стояла віддалік від вулиці. Золзікевич подивився на хату, й чоло йому знов прояснилось. Хата була, мабуть, бідніша за інші, але здавалась чепурною. Перед порогом було чисто заметено, а подвір'я притрушене татарським зіллям. Під плотом лежали поліна дров, а в одному з них, спертому на пеньок, стирчала сокира. Трохи далі видно було стодолу з відчиненою брамою, коло неї хлів, що правив і за обору; ще далі була загорода, в якій кінь, переступаючи з ноги на ногу, скуб траву.

Перед хлівом блищала гноївка, в якій лежало дві свині, а навколо бродили качки, виловлюючи в гною жуків. Коло дров у трісках грабався півень, а знайшовши зерно або черв'яка, починав кричати: "Ко-ко-ко!" Зачувши цей сигнал, кури наввипередки злітались до півня і виривали одна в одної ці лакітки.

Перед хатою жінка терла на терниці коноплі, приспівуючи: "Ой-та да-да! ой-та да-да! да-да-на!" Коло неї, простягнувши передні лапи, лежав собака і клацав зубами, ловлячи мух, що сідали йому на розірване вухо.

Жінка була молода, може, двадцятилітня, і надзвичайно гарна. На голові в неї був простий селянський очіпок, біла сорочка підперезана червоною поворозкою. Під сорочкою випинались великі, мов дві головки капусти, груди, а сама жінка була здорова, як грім, широка в плечах і стегнах, проте тонка в талії, гнучка, одне слово — козир-молодиця.

Голова у жінки була маленька, а риси обличчя дрібні, шкіра бліда, але засмагла на сонці; очі великі, чорні, брови мов намальовані, невеликий тонкий носик і уста, як вишні. Пишне темне волосся вибивалося з-під очіпка.

Коли пан писар наблизився, собака, що лежав коло терниці, встав, підібгав хвоста й загарчав, блискаючи іклами.

— Кручеку! — гукнула жінка дзвінким мелодійним голосом.— Ану лежи, холеро!..

— Добрий вечір, хазяйко! — привітався писар.

— Добрий вечір, пане писарю! — відповіла жінка, не перестаючи терти.

— Хазяїн удома?

— На роботі в лісі.

— Шкода! Є до нього справа з волості.

Справи з волості простим людям ніколи не віщують нічого доброго, тому жінка перестала терти коноплі і тривожно спитала:

— Що ж там таке?

Пав писар тим часом пройшов у ворота і спинився коло неї.

— А дасте себе поцілувати, то скажу.

— Обійдеться! — відказала жінка.

Але пан писар уже обійняв її і пригорнув до себе.

— Пане писарю, пустіть, а то буду кричати,— казала жінка, вириваючись.

— Прийдете до мене сьогодні увечері? Га? — шепотів пан писар, не випускаючи її з обіймів.