Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Ти пам'ятаєш, який він мав вигляд? Та на ньому була чорна стежина звідси й до коминка, яку нічим не можна було вивести...

— Пам'ятаю, мем,— сказав Генк.— Боюся, я також до того доклався.

Джін-Луїза поставила ключку назад, поміж камінні щипці, зібрала м'ячики і висипала їх у плювальницю. Потім сіла на диван і стежила, як Генк збирає ті, що закотилися. "Так би повсякчас і дивилася, як він рухається",— подумала вона.

А він уже повернувся на своє місце, з тривожною швидкістю проковтнув гарячу — аж пекучу — каву і сказав:

— Містере Фінч, мені вже час іти.

— Зачекай трошки, я піду з тобою,— відізвався Атикус.

— Ви справді хочете, сер?

— Звісно... Джін-Луїзо,— раптом звернувся він до доньки,— скільки з того, що тут у нас відбувається, потрапляє до газет?

— Ти про політику? Ну, коли губернатор вчиняє якусь нетактовність, про це пишуть у бульварній пресі, а опріч — нічого.

— Я маю на увазі заявку від Верховного суду на безсмертя[7].

— А, оце. Ну, якщо послухати, як те подає "Пост", ми лінчуємо їх на сніданок; "Джорнел" не звертає уваги; а "Таймс" так переймається своєю відповідальністю перед прийдешнім, що аж нудить. Я помітила лише бойкот автобусів[8] й оту справу в Міссісіпі[9]. Атикусе, навряд чи вдасться переконати штат, що ця постанова — наша найгірша помилка після атаки Пікетта[10].

— Але ж це саме так і є. Гадаю, газети вхопилися за це.

— Вони просто оскаженіли.

— А НАСПКН[11]?

— Нічого не знаю про цю компанійку, хіба що один їхній клерк помилково прислав мені минулого року різдвяні наліпки НАСПКН, і я їх наклеїла на всі листівки, що посилала додому. Чи отримав свою кузен Едгар?

— Отримав і висловив деякі міркування стосовно того, що мені слід з тобою зробити,— широко усміхнувся її батько.

— І що ж?

— Поїхати до Нью-Йорка, схопити тебе за патли і добряче відшмагати. Едгар ніколи тебе не схвалював, каже, аж надто ти самостійна...

— Він ніколи не мав і натяку на почуття гумору, пихатий старий сом. Справді сом: вуса отут і отут, і рот, як у сома. Він, мабуть, вважає, що оскільки я живу в Нью-Йорку сама, це автоматично означає, що я живу в гріху.

— Десь так,— погодився Атикус. Він важко підвівся з крісла і знаком, показав Генрі йти за ним.

Генрі звернувся до Джін-Луїзи:

— О сьомій тридцять, кохана?

Вона кивнула і краєчком ока позирнула на тітку.

— Нічого, якщо я вдягну штани?

— Ні в якому разі, мем!

— Правильно, Генку,— схвалила Александра.

3

Не було найменших сумнівів: Александра Фінч-Генкок вражала під будь-яким ракурсом; ззаду вона була так само безкомпромісна, як і спереду. Джін-Луїза завжди хотіла знати, хоча так ніколи і не спитала, звідки тітка добуває собі корсети. Вони підносили на карколомну висоту її груди, стискали їй талію, випинали сідниці й наводили на думку, що тітка Александра раніше була пісочним годинником.

З усіх їхніх родичів батькова сестра дратувала Джін-Луїзу найбільше. Александра ніколи не була з нею активно недоброю,— вона не бувала недоброю з живими істотами, за винятком кроликів, які пожирали її азалії і яких вона труїла,— але вона перетворила життя Джін-Луїзи на пекло на колесах, у свій час і у свій власний спосіб. Тепер, коли Джін-Луїза виросла, вони і п'ятнадцяти хвилин не могли поговорити, не висловивши непримиренні позиції,— друзів таке підбадьорює, між кревними породжує незграбну сердечність. Тітка мала багато якостей, якими Джін-Луїза нишком захоплювалася, коли їх розділяли півконтиненту, але у тісному спілкуванні ці якості допікали і зводилися нанівець, коли Джін-Луїза намагалася зрозуміти тітчині мотиви. Александра належала до того типу людей, які ідуть по життю, ні за що не сплачуючи; якщо їй і доводилося сплачувати свої емоційні борги, зроблені під час земного існування, то у раю вона б стала біля стійки реєстрації і вимагала повернення коштів: Джін-Луїза добре могла це уявити.

Александра прожила у шлюбі тридцять три роки; якщо це так чи інакше на неї вплинуло, вона того ніколи не показувала. Вона породила одного сина, Френсиса[12], який, на думку Джін-Луїзи, виглядав і поводився, як коняка, і багато років тому покинув Мейком задля задоволення від продажу страховок у Бірмінгемі. То й на краще.

Александра й досі формально залишалася одружена з кремезним флегматичним чолов'ягою на ім'я Джеймс Генкок, який з непересічною сумлінністю управляв бавовняним пакгаузом шість днів на тиждень, а на сьомий день рибалив. Однієї неділі п'ятнадцять років тому він сповістив свою дружину через чорношкірого хлопчика, що облаштувався у своєму риболовному таборі на річці Тензас і не збирається повертатися. Коли Александра переконалася, що тут не замішана інша жінка, вона заспокоїлася і зовсім не переймалася. Френсис вирішив, що це буде його довічний хрест; він так і не втямив, ані чому дядько Атикус залишився у дружніх, хоча й неблизьких стосунках з його батьком: Френсис уважав, що Атикус повинен щось зробити; не зрозумів він і чому його мати не злягла від ексцентричної, а відтак непростимої поведінки свого чоловіка. Дядько Джиммі прочув про ставлення Френсиса і передав ще одне послання з лісів: він залюбки зустрінеться з Френсисом, якщо той хоче приїхати і застрелити його, але Френсис так і не приїхав, і тоді, трохи згодом, до Френсиса надійшло третє послання, а саме: "Якщо ти не з'являєшся тут, як годиться чоловіку, стули пельку!"

Відхід дядька Джиммі жодним чином не порушив безтурботного існування Александри: її частування місіонерського товариства була найкращі в місті; її діяльність у трьох культурних клубах поширювалася; вона збагатила свою колекцію виробів з матового скла, коли Атикус витягнув гроші в дядька Джиммі; коротше кажучи, вона зневажала чоловіків і процвітала у їхній відсутності. Те, що в її сина з'явилися всі ознаки нестандартної сексуальної орієнтації, залишилося поза її увагою: вона раділа, що він мешкає в Бірмінгемі, бо його прив'язаність до неї була обтяжлива, а це означало, що вона вважала своїм обов'язком платити йому тією ж монетою, проте була на це неспроможна.

Для усіх верств суспільства нашого округу, однак, Александра залишалася останньою у своєму роді: вона мала бездоганні манери вихованки аристократичного пансіону; вона обстоювала будь-яке повчальне твердження, яке чула; вона до всього ставилися критично; вона була невиліковною пліткаркою.

Коли Александра ходила до старших класів школи, жоден підручник не навчав сумніватися у собі, отже, вона не знала, що воно таке; вона ніколи не нудьгувала і за найменшої нагоди застосовувала свою королівську прерогативу: вона вживала заходів, давала поради, застерігала і попереджала.

Їй навіть на думку не спадало, що одним рухом свого язика здатна довести Джін-Луїзу до нервового зриву, змушуючи племінницю піддавати сумніву власні мотиви і найкращі наміри, торкаючись протестантських, обивательських струн у совісті Джін-Луїзи, поки вони не починали звучати, як якась примарна цитра.

Якби Александра колись свідомо зачепила вразливі місця Джін-Луїзи, вона могла б додати ще один скальп до своїх заслуг, але після багаторічного вивчення тітчиної тактики Джін-Луїза добре знала свого супротивника. Хоча Джін-Луїза могла б розбити її вщент, вона ще не навчилася відшкодовувати завдані ворогом збитки.

Востаннє вона зчепилася з Александрою, коли помер брат. Після похорону Джемі вони мили на кухні посуд після поминок, невід'ємного ритуалу смерті в Мейкомі. Келпурнія, стара куховарка Фінчів, покинула їх і вже не повернулася, дізнавшись про смерть Джемі. Александра атакувала, як Ганнібал:

"Я справді вважаю, Джін-Луїзо, що прийшов час тобі повернутися додому назавжди. Ти дуже потрібна своєму батькові".

Маючи багатий досвід, Джін-Луїза одразу стала дибки. Брехня, подумала вона. Якби я була потрібна Атикусу, я про це знала б. Не можу пояснити, звідки я про це знаю, тому що не можу до вас пробитися.

"Я йому потрібна?" — перепитала вона.

"Так, люба. Ти ж усе усвідомлюєш, хіба ні? Не мені це тобі казати".

Скажіть мені. Заспокойте мене. Ви пхаєтесь у своїх черевиках на нашу приватну територію. Господи, та ми з ним ніколи навіть не зачіпали цієї теми!

"Тьотю, якщо я потрібна Атикусу, я, звісно, залишуся. Але зараз я йому потрібна, як дірка в голові. Разом у цій хаті ми обоє будемо нещасні. Це знає він. Це знаю я. Хіба ви не бачите: якщо ми не повернемося до звичного життя, яким жили до того, як не стало Джемі, наше одужання вельми затягнеться. Тьотю, не можу вам пояснити, але, слово честі, єдине, в чому полягає мій обов'язок перед Атикусом, це і далі робити те, що я роблю,— заробляти на себе самій і жити своїм життям. А знадоблюся я Атикусу аж тоді, коли він зовсім підупаде на здоров'ї, і годі й говорити, як саме вчиню я тоді. Невже ви не розумієте?"

Ні, Александра не розуміла. Вона бачила те, що бачив Мейком, а Мейком вимагав, щоб кожна дочка виконувала свій обов'язок. Обов'язок єдиної доньки овдовілого батька по смерті його єдиного сина був очевидний: Джін-Луїза має повернутися й оселитися з Атикусом; так роблять справжні дочки, а хто цього не робить — не дочка.

"...Ти можеш отримати посаду в банку і їздити на узбережжя на вихідні. Нині в Мейкомі є приємне товариство, багато нової молоді. Ти ж, здається, любиш малювати?"

Любиш малювати. Як, у біса, Александра уявляє її вільні вечори в Нью-Йорку? Мабуть, так само, як кузен Едгар. Спілка студентів-художників по вихідних о восьмій. Юні леді роблять ескізи, пишуть акварелі й короткі фрагменти художньої прози. Для Александри існує чітка й огидна відмінність між тим, хто малює, і художником; між тим, хто пише, і письменником.

"...На узбережжі безліч чудових краєвидів, і ти будеш вільна по вихідних".

Господи! Вона хапає мене, коли я майже божеволію, і планує моє життя. Як може вона бути його сестрою і не мати найменшої гадки про те, що в голові у нього, що в голові у мене, що в голові у будь-кого? Господи, ну чому ти не дав нам окремого язика, аби розтлумачувати тітці Александрі?

"Тітонько, легко вказувати іншим, що треба робити..."

"Але дуже важко примусити їх це зробити. Причина майже всіх проблем на світі полягає в тому, що люди не роблять того, що їм кажуть".

Усе було, певно, вирішено. Джін-Луїза залишиться вдома.