Українська література » Зарубіжна література » Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Читаємо онлайн Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Вони тримають свої думки при собі. А от ти, люба моя, якщо вже нестерпна, то дійсно нестерпна.

— Хіба не чесніше дати чоловікові зрозуміти, у що він ув'язується?

— Так-то воно так, але ж тоді не упіймаєш собі чоловіка, розумієш?

Вона прикусила язика, бо він мав рацію, і сказала:

— А як мушу я діяти, щоб стати чарівницею?

Генрі пожвавився. У тридцять років він любив давати поради. Мабуть, тому, що був адвокатом.

— Насамперед,— промовив він розсудливо,— притримуй язика. Не сперечайся з чоловіком, а надто коли знаєш, що можеш його перемогти. Більше усміхайся. Дай йому відчути, який він великий і могутній. Говори йому, що він неперевершений, і прислужуйся йому.

Джін-Луїза сонячно усміхнулася.

— Генку, я погоджуюся з кожним твоїм словом. Ти найрозумніша людина з усіх, кого я зустрічала в житті, ти маєш цілих шість футів п'ять дюймів на зріст, і дозволь мені запалити для тебе цигарку? Так буде правильно?

— Просто нестерпно!

Вони знову були друзями.

2

Атикус Фінч відсмикнув ліву манжету, а потім ретельно її розправив. Перша сорок. Бували дні, коли він носив два годинники, і сьогодні випав саме такий день: Атикус мав старий кишеньковий годинник на ланцюжку, об який його діти ламали собі зуби, і наручний годинник. Перший він носив за звичкою, другим користувався, коли пальці не слухались його і він не міг упоратися з кишенькою для годинника. Атикус був високий, аж доки вік і артрит не перетворили його зріст на середній. Минулого місяця йому виповнилося сімдесят два роки, проте Джін-Луїза завжди вважала, що йому десь п'ятдесят п'ять чи п'ятдесят шість: вона не пригадувала його молодшим, і їй здавалося, що він не старіє.

Перед стільцем, на якому він сидів, стояла металева підставка для нот, на яку він поклав книжку "Дивовижна справа Елджера Гісса"[5]. Атикус трохи нахилився уперед, щоб йому легше було ганити цю книжку. Людина стороння не помітила б незадоволення на обличчі Атикуса, бо він його рідко виказував; а от друг міг би очікувати, що він от-от скаже "Грм", бо брови його поповзли вгору, а рот стягся у приємну тонку лінію.

— Грм,— промовив Атикус.

— Що там, любий? — озвалася його сестра.

— Я не розумію, як така от людина наважується висловлювати свої погляди на справу Гісса. Це все одно якби Фенімор Купер писав романи Вальтера Скотта.

— Чому, любий?

— Він має дитячу віру в чесність і порядність державних службовців і, здається, вважає, що Конгрес — те саме, що їхня аристократія. Ніякого уявлення про американську політику.

Його сестра уважно подивилася на суперобгортку книжки.

— Не знаю цього автора,— проголосила вона, тим самим виносячи книжці смертний вирок.— Нічого, любий, не хвилюйся... Хіба їм уже не час бути тут?

— Я не хвилююся, Сандро.

Атикус із прихованою усмішкою поглянув на сестру. Вона неможлива жінка, але з нею трохи краще, ніж було б із Джін-Луїзою, якби вона повсякчас мешкала тут з ним удома і почувалася нещасною. Коли його донька почувалася нещасною, вона не знаходила собі місця, а Атикус любив, щоб його жіноцтву було затишно, щоб вони не випорожняли безнастанно свої попільнички. Він почув, як під'їжджає автомобіль, як грюкають двоє його дверцят, а потім гупають вхідні двері. Злегка відштовхнув ногами підставку для нот, зробив одну марну спробу підвестися з глибокого крісла, не спираючись руками, на другий раз це йому вдалося, і він саме випростувався, коли на ньому повисла Джін-Луїза. Він витерпів її обійми і, як міг, відповів тим самим.

— Атикусе! — вигукнула вона.

— Віднеси її валізу до спочивальні, Генку, будь ласка,— попросив Атикус через доньчине плече.— Дякую, що зустрів.

Джін-Луїза тицьнулася була поцілувати тітку, але промазала, витягла пачку цигарок зі своєї торбинки і жбурнула її на диван.

— Як там ваш ревматизм, тітонько?

— Трохи краще, сонечко.

— А твій, Атикусе?

— Трохи краще, сонечко. Подорож минула добре?

— Так, дякую.

Вона впала на диван. Генк повернувся, залагодивши все, що треба, сказав "Посунься" і всівся поруч із нею. Джін-Луїза позіхнула і потягнулася.

— Що новенького? — спитала вона.— Знаю тільки те, що вичитую поміж рядків у "Мейком триб'юн". Ви мені геть нічого не пишете.

— Ти читала про смерть сина кузена Едгара,— відповіла Александра.— Дуже сумна історія.

Джін-Луїза помітила, як Генрі й тато перезирнулися. Потім Атикус сказав:

— Він повернувся додому увечері, розпалений після футбольного тренування, і наївся морозива. А ще з'їв дюжину бананів і запив їх добрячою пінтою віскі. Не минуло й години, як він помер. Зовсім воно не сумно.

Джін-Луїза присвиснула.

— Атикусе! — вигукнула Александра.— Але ж ти знаєш, що він був сином кузена Едгара.

— Так, це й справді було сумно, міс Александре,— сказав Генрі.

— Кузен Едгар і досі за вами упадає, тітонько? — спитала Джін-Луїза.— Гадаю, після дванадцяти років він попросить вашої руки.

Атикус застережливо звів брови. Він бачив, як у його доньки пробудився біс і дражнить її: вона звела брови так само, як і він, її очі з важкими повіками округлилися, а кутик рота небезпечно смикнувся.

Коли вона мала такий вигляд, тільки Бог і Роберт Браунінг[6] знали, що їй спаде на думку.

Тітка запротестувала.

— Ну, знаєш, Джін-Луїзо, адже Едгар нам з твоїм татом двоюрідний брат.

— На цьому етапі гри це вже не має великого значення, тітонько.

Атикус вирішив за краще втрутитися.

— І як ти виїхала з великого міста?

— У цю мить мене цікавить оце велике місто. Ви двоє ніколи не пишете мені про місцеві скандали. Тітонько, я покладаюся на вас, розкажіть мені всі новини, що сталися протягом року, за п'ятнадцять хвилин.

Вона погладила Генрі по руці, радше щоб не дати йому завести ділову розмову з Атикусом, ніж з інших міркувань. Генрі сприйняв цей жест за прояв ніжності й відповів тим самим.

— Що ж,— почала Александра,— ти, мабуть, чула про Меривезерів. Дуже сумна історія.

— А що трапилося?

— Вони роз'їхалися.

— Не може бути! — здивувалася Джін-Луїза.— Ви маєте на увазі, що вони розлучилися?

— Так,— кивнула тітка.

Джін-Луїза звернулася до батька.

— Меривезери? Скільки років вони були у шлюбі? Атикус подивився на стелю, пригадуючи. Він любив у всьому точність.

— Сорок два роки. Я був на їхньому весіллі.

— Ми вперше запідозрили, що щось не так,— провадила Александра,— коли вони в церкві почали всідатися якнайдалі одне від одного...

— А по неділях безнастанно обмінювалися вбивчими поглядами,— додав Генрі.

— А потім узяли та й прийшли до мене в контору,— сказав Атикус,— і почали вимагати розлучення.

— І ти їх розлучив?

— Звісно.

— А на якій підставі?

— Подружня зрада.

Джін-Луїза зачудовано похитала головою. Господи, подумала вона, світ таки змінюється... Її роздуми урвав голос Александри.

— Джін-Луїзо, ти їхала в потязі в такому вигляді? Заскочена зненацька, вона не одразу втямила, що має на увазі тітка під "таким виглядом".

— Еге ж... так, мем,— відповіла вона,— хоча... хвилинку, тітонько. Я виїхала з Нью-Йорка в панчохах, рукавичках і черевичках на підборах. А це я вдягла, коли ми проїхали Атланту.

Тітка пирхнула.

— Я була би вдячна, якби ти вдягалася пристойніше, поки живеш із нами вдома. Люди в місті можуть скласти про тебе хибне враження. Подумають, що ти... що ти — нечупара.

Джін-Луїза занепала духом. Їхня Столітня війна триває вже двадцять шість років — і жодних ознак покращення, окрім коротких моментів незграбного перемир'я.

— Тьотю,— сказала вона,— я приїхала на два тижні, щоб просто побути вдома, ось і все. Навряд чи я взагалі вийду з хати. Я цілісінький рік виснажуюся вщент...

Вона підвелася, підійшла до коминка, глянула на камінну дошку й обернулася.

— Якщо люди в Мейкомі не складуть одного враження, вони складають інше. Вони і так не звикли бачити мене причепуреною,— в її голосі чулася терплячість.— Бачте, якби я вискочила перед ними виряджена, вони б сказали, що я перетворилася на нью-йоркську модницю. А ви тут мені кажете, що вони думають, ніби мені байдуже, що вони думають, коли я ходжу містом у штанях. Господи Боже, тітонько, увесь Мейком знає, що я не носила нічого, крім комбінезона, поки в мене не почалися місячні...

Атикус забув про свої руки. Нахилився зав'язати свої ідеально зав'язані шнурки і розігнувся з обличчям розпашілим, але серйозним.

— Досить, Скауте,— промовив він.— Вибачся перед тіткою. Не розпочинай чвар, не встигши приїхати додому.

Джін-Луїза усміхнулася батькові. Висловлюючи несхвалення, він завжди вживав її дитяче прізвисько.

— Вибачте, тітонько,— зітхнула вона.— Вибач, Генку. Я пригнічена, Атикусе.

— Тоді повертайся до Нью-Йорка і роби там, що хочеш. Александра підвелася і розправила численні виступи китового вуса на корсеті, які зусібіч охоплювали її фігуру.

— Ти обідала в потязі?

— Так, мем,— збрехала Джін-Луїза.

— А кави вип'єш?

— Залюбки.

— Генку?

— Дякую, і я залюбки.

Александра випливла з кімнати, не спитавши нічого в Атикуса.

— Ти так і не навчився пити каву? — мовила Джін-Луїза.

— Ні,— відповів їй батько.

— І віскі теж ні?

— Ні.

— Цигарки й жінки?

— Ні.

— Які ж у тебе нині радощі?

— Даю собі раду.

Джін-Луїза зробила жест, ніби грає у гольф.

— А як з цим? — спитала вона.

— Не твоя справа.

— Ти ще здатен тримати ключку?

— Так.

— Ти свого часу вельми пристойно грав, як на сліпого.

— З моїми очима все гаразд.

— Все гаразд, якщо не рахувати, що ти нічого не бачиш.

— Будь ласка, доведи своє твердження.

— Слухаюся, сер. Завтра в три, підійде?

— Так... хоча ні. Маю одну зустріч. Як щодо понеділка? Генку, є в нас якісь справи у понеділок по обіді?

Генк ворухнувся.

— Тільки одну — про іпотеку, о першій. Не забере у нас і години.

Атикус сказав своїй доньці:

— Тоді я твій. Судячи з твого вигляду, міс Причепо, це буде ситуація, коли сліпий веде сліпого.

Біля коминка Джін-Луїза підняла стару почорнілу дерев'яну ключку, яка роками правила ще й за коцюбу. Висипала з величезної прадавньої плювальниці її вміст — м'ячі для гольфа, поставила плювальницю на бік, пхнула ногою м'ячі на середину вітальні й уже заганяла їх назад, коли знову увійшла тітка з тацею, на якій були кава, чашки з блюдцями і торт.

— Для тебе, твого батька і твого брата цей килим — ганьба,— проголосила Александра.— Генку, коли я прибула вести тут хазяйство, перше, що я зробила, це віддала його пофарбувати у якомога темніший колір.

Відгуки про книгу Іди, вартового постав - Лі Гарпер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: