Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Я — Том".

"А я Нед",— закричали Ділл і Джін-Луїза водночас.

"Не будеш ти Недом",— це вже вона Діллові.

Ділл аж розчервонівся.

"Скауте, ти завжди забираєш собі другу головну роль. А я ніколи не буваю другим головним героєм".

"Хочеш посперечатися?" — спитала вона чемно, але стиснула кулаки.

Тут утрутився Джемі.

"Можеш бути містером Деймоном, Ділле. Він кумедний і в кінці всіх рятує. А ще він повсякчас щось благословляє".

"Благословен мій страховий поліс,— Ділл засунув великі пальці за уявні підтяжки.— Ну, гаразд".

"Що будемо розігрувати? — спитав Джемі.— "Аеропорт в океані" чи "Летючу Машину"?"

"Вони мені всі набридли,— сказала Джін-Луїза.— Вигадай сам якусь історію".

"Добре. Скауте, ти будеш Недом Ньютоном. Ти, Ділле,— містером Деймонодо. Ну от, Том у своїй лабораторії працює над одним приладом, який може бачити крізь кам'яні стіни, і тут приходить отой чоловік і каже: "Містере Свіфт!" Я — Том, тож я кажу: "Так, сер", а..."

"Ніщо не може бачити крізь кам'яну стіну",— перервав його Ділл.

"А ця штукенція може. Коротше, цей чоловік заходить і каже: містере Свіфт!"

"Джемі,— сказала Джін-Луїза,— якщо буде цей чоловік, то нам потрібен хтось іще. Хочеш, я збігаю по Беннета?"

"Ні, цей чоловік з'являється ненадовго, я просто перекажу його роль. Починати історію повинна ти, Скауте..."

Роль "того чоловіка" зводилася до повідомлення молодому винахіднику, що один знаменитий професор уже тридцять років пропадає у Бельгійському Конго і прийшов час його звідти витягти. Ясна річ, він звернувся по допомогу до Тома Свіфта і його друзів, і Том радо ухопився за ймовірну пригоду.

Всі троє залізли у Летючу Машину — широкі дошки, які вони давним-давно прибили до найтовстіших гілок платана.

"Тут нагорі страшенно гаряче,— промовив Ділл.— Ух-ух-ух".

"Що?" — здивувався Джемі.

"Кажу, тут страшенна спека, бо ближче до сонця. Благословенні мої довгі кальсони".

"Та ні, Ділле. Що вище піднімаєшся, то холодніше стає".

"А я думаю, що стає гарячіше".

"А от і ні. Що вище, то холодніше, бо повітря розріджується. А тепер ти, Скауте, кажи: Томе, куди ми прямуємо?"

"Я гадав, що ми вирушили до Бельгії",— здивувався Ділл.

"Ви мусити спитати про це, бо той чоловік сказав тільки мені, а я ще вам не переповів, зрозуміло?"

"Зрозуміло".

Коли Джемі розтлумачив їм їхню місію, Ділл спитав: "Якщо цей професор так довго пропадав, звідки відомо, що він не загинув?"

"Той чоловік розповів, що прийшов сигнал із Золотого Берега: професор Віґінс перебуває..." — почав пояснювати Джемі.

"Якщо від нього приходять звістки, чого ж вважають, що він пропав?" — втрутилася Джін-Луїза.

"...що він перебуває у загубленому племені мисливців за головами,— відмахнувся від неї Джемі.— Неде, маєш гвинтівку з рентгенівським прицілом? Кажи — маю".

Вона сказала: "Маю, Томе".

"Містере Деймон, ви запасли достатньо провізії на Летючій Машині? Містере Деймон!"

Ділл рвучко став струнко.

"Благословенна моя скалка, Томе. Так, сер!!! Хе-хе-хе!"

Діти приземлилися на околицях Кейптауна, і вона заявила Джемі, що він вже цілих десять хвилин не давав їй ніяких реплік і вона далі не гратиметься, якщо він такий.

"Гаразд, Скауте, кажи: Томе, ми не можемо гаяти час. Прямуймо у джунглі".

Джін-Луїза повторила за ним.

Діти обійшли двір, вирубаючи тропічні зарості, подеколи зупиняючись, щоб підстрелити заблукалого слона або вступити в бій з племенем канібалів. Джемі очолював експедицію. Іноді він гукав: "Назад!" — і діти падали долілиць на теплий пісок. Одного разу він урятував містера Деймона від падіння у водоспад Вікторія, а Джін-Луїза стояла осторонь і злилася, бо їй випало тільки тримати мотузку, якою обв'язався Джемі.

Нарешті Джемі крикнув: "Ми майже на місці, тож уперед!" — і вони побігли до гаража — селища мисливців за головами. Джемі впав навколішки і почав жестикулювати, як заклинач змій.

"Що це ти робиш?" — спитала вона.

"Цить! Приношу жертву".

"Ти наче хворий,— промовив Ділл.— А що таке жертва?"

"Її треба принести, щоб мисливці за головами нам не зашкодили. Дивись, он вони!" І Джемі тихо загудів: "Буджа-буджа-буджа",— і наш гараж переповнився дикунами.

Ділл так закотив очі, що стало моторошно, закляк і впав на землю.

"Вони поцілили у містера Деймона!" — заволав Джемі.

Удвох Джемі з Джін-Луїзою витягли твердого як колода Ділла на осоння. Зірвали листя з інжиру й обклали ним Ділла з голови до ніг.

"Гадаєш, це допоможе, Томе?" — спитала вона.

"Можливо. Поки що важко сказати. Містере Деймон! Отямтеся!" — і Джемі вдарив Ділла по голові.

Ділл сів, скинувши з себе все листя.

"Припиняй-но, Джемі Фінчу,— сказав він і знову розпластався на землі.— Я не збираюся тут розлежуватися. Сонце сильно пече".

Джемі почав робити якісь загадкові паси над головою Ділла, неначе папа римський.

"Поглянь, Неде, він оговтується".

Повіки Ділла затремтіли, й очі розплющилися. Він підвівся і пройшов, хитаючись, двором, бурмочучи собі під ніс: "Де я?"

"Ти тут, Ділле",— відізвалася Джін-Луїза стурбовано.

Джемі скривився.

"Так неправильно. Кажи: містере Деймон, ви заблукали у бельгійському Конго, де вас зачаклували. Я — Нед, а оце Том".

"Ми також заблукали?" — спитав Ділл.

"Блукали повсякчас, поки на тебе діяли чари, але зараз уже на правильному шляху. Професор Віґінс прив'язаний до стовпа отам у хатині, й нам потрібно його визволити..."

Професор Віґінс так і залишився прив'язаним — Келпурнія розігнала всі чари, вистромившись із вікна і загукавши: "Хто хоче лимонаду? Вже пів на одинадцяту. Ану, біжіть попийте, бо зваритеся живцем на такому сонці!"

Келпурнія поставила три великі склянки і повний глек лимонаду біля виходу на веранду: це забезпечувало затінок бодай на п'ять хвилин. Лимонад до опівдня був влітку щоденною традицією. Діти проковтнули по три повні склянки кожен і зрозуміли, що до обіду часу купа, а робити нема чого.

"Може, сходимо на пасовисько Добсона?" — запропонував Ділл.

Ні.

"А як щодо повітряного змія? — це вже Джін-Луїза.— Можна попросити трохи борошна в Келпурнії".

"Які там повітряні змії влітку? — відізвався Джемі.— Немає і натяку навіть на легенький вітерець".

Термометр на веранді зашкалював, над бляшаним дахом гаража коливалося розпечене повітря, а два гігантські платани стояли нерухомо, не ворушився жоден листок.

"Я придумав! — сповістив Ділл.— Граймося у Відродження віри".

Всі троє перезирнулися. В цьому щось було. У розпал літа відбувалося щонайменше одне Відродження, і саме воно проходило цього тижня. Існувала традиція, що три міські церкви — методистська, баптистська і пресвітеріанська — об'єднуються, щоб послухати одного з приїжджих священнослужителів, але подеколи, якщо церкви не могли дійти згоди стосовно особи проповідника або його платні, кожна конфесія влаштовувала своє власне Відродження, на яке запрошувалися всі без винятку; тому іноді місцеві мешканці гарантовано отримували три тижні духовного пробудження. Час Відродження ставав часом війни — війни з гріхом, з кока-колою, з кіносеансами, з полюванням у неділю; то була війна зі зростанням прагнення серед молодих жінок вживати косметику і палити на людях; війна з віскі — в зв'язку з цим щонайменше п'ятдесят дітлахів щоліта підходили до олтаря і давали обітницю, що не питимуть, не куритимуть і не лаятимуться аж до самого повноліття; війна проти ще чогось настільки розпливчастого, аж Джін-Луїза ніколи не могла утямити, що воно таке, бо ніхто не давав ніяких обітниць, що не буде чогось робити; а ще то була війна між міськими дамами, хто з них накриє найкращий стіл для проповідника-візитера. Протягом цих тижнів також безкоштовно пригощалися штатні мейкомські пастори, тому в непоштивих колах і подейкували, що місцеві священики навмисно заохочують свою паству до проведення окремих церемоній, тим самим забезпечуючи собі два додаткові тижні частувань. Ясна річ, то був наклеп.

Того тижня, вже чотири вечори поспіль, Джемі, Ділл і Джін-Луїза сиділи у дитячій частині баптистської церкви (саме була черга баптистів) і слухали заклики превелебного Джеймса Едварда Мургеда, славетного проповідника зі штату Джорджія. Принаймні так їм про нього сказали; діти небагато розуміли з того, що він говорив, за винятком описів пекла. Пекло було й зостанеться, на його думку, вогняним озером завбільшки точнісінько як Мейком, штат Алабама, яке оточує мур у двісті футів заввишки. Сатана перекидає через цей мур грішників, і вони там киплять на малому вогні цілу вічність у такому собі бульйоні з рідкої сірки. Превелебний Мургед був високий, сумний і сутулий, він любив вигадувати приголомшливі назви для своїх проповідей. ("Чи поговорили б ви з Ісусом, якби перестріли його на вулиці?" Превелебний Мургед мав щодо цього сумніви, бо навіть якби ви й схотіли, то навряд чи змогли б,— адже Ісус, імовірно, розмовляв арамейською). У другий вечір проповідей тема була "Плата за гріх". У той час у місцевому кінотеатрі йшов фільм з такою назвою (діти до шістнадцяти років не допускалися): весь Мейком думав, що Мургед присвятить проповідь цьому фільму, і всі так і ринулися до церкви. Проте превелебний Мургед нічого подібного не зробив. Він добрячі три чверті години торочив про правильність назви: як точніше казати — плата, сплата чи розплата за гріх, якою є смерть. Тут неабияка різниця. І превелебний Мургед так заглибився у відмінності між цими поняттями, що навіть розумаха Атикус Фінч не второпав, до чого він веде.

Джемі, Ділл і Джін-Луїза знудилися б до смерті, якби превелебний Мургед не мав одного виняткового таланту, який причаровував дітей. Він присвистував. Між передніми зубами в нього була щілина (Ділл готовий був заприсягтися, що зуби ті вставні, і щілина зроблена навмисно, аби вони видавалися природними), яка породжувала страшенно втішний звук, коли превелебний вимовляв слово, що містило одну або дві літери "с". Спокуса, Ісус, Христос, скорбота, спасіння, успіх — то були ключові слова, які діти чули щовечора, і їхня увага винагороджувалася у два способи: у ті дні жоден священик не міг уникнути цих слів у своїх проповідях, тому діти гарантовано корчилися у нападах прихованих веселощів щонайменше сім разів за вечір; по-друге, оскільки Джемі, Ділл і Джін-Луїза так уважно слухали превелебного Мургеда, вони вважалися найчемнішими дітьми в усій пастві.

На третій вечір Відродження, коли всі троє вийшли наперед з кількома іншими дітьми і визнали Христа своїм особистим Спасителем, вони боялися підвести очі впродовж усієї церемонії, тому що превелебний Мургед склав руки у них над головами і промовив, зокрема, таке: "Благословен той, хто не всівся на лаву знеславлених".