Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Тільки один раз Дік і дівчина, про яку йшлося — маленька кокетлива брюнетка,— були разом не на людях — на прохання дівчини він підвіз її на своїй машині до Цюріха, а ввечері привіз назад. На прощання він поцілував її, майже поблажливо, не надаючи цьому поцілункові ніякого значення. Вона робила потім спроби продовжити флірт, але він лишився байдужим. Після цього, а може, і через це, дівчина перейнялася неприязню до нього й незабаром забрала матір із лікарні.

— Це лист божевільної,— сказав він.— Я на ту дівчину не звертав уваги. Вона мені не подобалася.

— Так, я намагалася переконати себе в цьому,-сказала Ніколь.

— Невже ти хоч на мить повірила?..

— Я весь час переконувала себе...

Дік сів коло неї й докірливо промовив:

— Це ж безглуздо. Лист написала душевнохвора.

— Я сама була душевнохворою.

Він підвівся й заговорив іншим, владним тоном:

— Ну годі, облиш ці дурниці, Ніколь. Клич дітей — і їдьмо.

Дік вів машину понад озером, шосе оббігало кожну бухточку, сонячне проміння й відблиски води заломлювалися на вітровому склі і зникали, коли машина пірнала в зелені тунелі під кронами дерев. Це був власний автомобіль Діка, "рено", такий маленький, що пасажири просто височіли в ньому — крім дітей, які сиділи позаду; їхня мадмуазель стирчала над ними, мов щогла. Вони давно вже вивчили кожен кілометр цього шляху,— знали, де запахне глицею, а де здійметься чорна хмара диму над димарем. Полудневе сонце — кругле обличчя з примруженими очима — нещадно пекло дитячі брилики.

Ніколь мовчала; Діка непокоїв її погляд — застиглий, втуплений в одну точку. Він часто почував себе самотнім біля неї, і не раз вона втомлювала його потоками інтимних звірянь, що призначалися виключно для його вух: "У мене буває таке,— а іноді я почуваю себе так..." Але сьогодні він хотів би, щоб вона торохтіла без упину й бодай на мить дозволила йому зазирнути в її думки. Найгірше було, коли вона отак замикалася в собі.

У Цузі мадмуазель вийшла, а Дайвери, які хотіли потрапити на Агірський ярмарок, поїхали далі, повз цілий звіринець величезних парових котків, що звільняли їм дорогу. На стоянці Дік зупинив машину і вийшов. Ніколь, однак, не рухалась і тільки дивилася на нього.

— Виходь, люба,— сказав він.

Її уста раптом розтулилися в страшній, зловісній посмішці. Хоч у нього й похололо на серці, він удав, ніби нічого не помітив, і повторив:

— Виходь, бо діти не можуть вийти.

— О, я вийду,— сказала вона, вихопивши ці слова з якогось сюжету, що снувався в її голові в уже незбагненному для нього напрямку.— Будь певен, я вийду...

— То виходь.

Вона вийшла, відвернувшись, але та посмішка, глумлива й відчужена, не сходила з її обличчя. Лише коли Ланьє вп’яте чи вшосте звернувся до неї, вона зрозуміла, що дивиться лялькову виставу, й спромоглась якось зосередити на ній увагу.

Дік спробував обміркувати становище. Двоїстість його ставлення до неї — як чоловіка й як психіатра — паралізувала його енергію. За ці шість років Ніколь уже кілька разів присипляла його пильність, збивала з правильного шляху, то викликаючи в ньому жалість, то обеззброюючи грою уяви, яскравої й калейдоскопічної; і аж потім, отямившись після власного нервового напруження, він усвідомлював, що вона виявлялася сильнішою за нього.

Діти засперечалися, той чи не той це Полішинель, якого вони бачили минулого року в Канні, а коли суперечку було владнано, всі четверо рушили далі між ярмарковими спорудами. Високі чепці, оксамитові керсетки, яскраві збористі спідниці мешканок різних кантонів немовби блякли на тлі розмальованих блакитними й оранжевими фарбами яток і фургонів. Десь гугнявила катеринка й гупав бубон.

Раптом Ніколь кинулася бігти; це сталося так несподівано, що Дік спохопився тільки тоді, коли її жовта сукня вже миготіла в натовпі попереду — вохряний стібок на шві між дійсністю й кошмаром. Він кинувся за нею; вона тікала потайки, і він потайки доганяв її. Задуха спекотного дня обернулася пронизливим жахом; він не відразу згадав про дітей, а згадавши, крутнувся назад, знайшов їх, схопив за руки і заметався між ятками.

— Madame! — гукнув він молодій жінці, що сиділа за білим лотерейним барабаном.— Est-ce que je peux laisser ces petits avec vous deux minutes? C'est très urgent — je vous donnerai dix franks.

— Mais oui. [42]

Він підштовхнув дітей до ятки.

— Alors — restez avec cette gentille dame.

— Oui, Dick. [43]

Він знову побіг, але навмання — Ніколь уже ніде не було видно. На його шляху була карусель, він почав оббігати її і зрозумів, що кружляє разом з нею, тільки тоді, коли помітив, що бачить весь час одного й того самого коня. Він проштовхався крізь натовп біля буфетної стойки, потім побачив намет ворожки і, згадавши потяг Ніколь до всього надприродного, шарпнув запону й зазирнув досередини. Низький голос полинув йому назустріч:

— La septième fille d'une septième fille née sur les rives du Nil... Entrez, Monsieur. [44]

Він випустив запону й побіг далі, до озера, де край містечка розваг повільно крутилося на тлі неба невеличке "чортове колесо". Там він знайшов її.

Вона сиділа в кріслі, що саме переходило найвищу точку; коли крісло опустилося, він побачив, що Ніколь конвульсивно регоче. Дік позадкував від бар’єра в натовп; поки колесо робило новий оберт, люди помітили, що сміх її — істеричний.

— Regardes-moi ça!

— Regardes donc sette Anglaise! [45]

Крісло знов опустилося вниз, але обертання колеса притишувалося, і музика грала повільніше. З десяток людей оточили крісло, коли колесо зупинилося; безглуздий сміх Ніколь викликав у них не менш безглузді посмішки. Та коли Ніколь побачила Діка, сміх завмер у неї на устах — вона спробувала метнутись убік і втекти, але він упіймав її за руку й повів за собою.

— Чим пояснити цей вибрик?

— Ти чудово знаєш чим.

— Ні, не знаю.

— Тільки не вдавай і відпусти мою руку. Я не така дурна, як ти думаєш. Гадаєш, я не бачила, як оте дівчисько тобі підморгувало — оте маленьке, чорняве. Як це підло — вона ж зовсім дитина, їй, мабуть, і шістнадцяти немає. Думаєш, я не бачила?

— Посидьмо тут хвильку, тобі треба заспокоїтися.

Вони сіли за столик, в очах її чорніла безодня підозри, і вона раз у раз проводила рукою перед обличчям, наче щось заважало їй бачити.

— Я хочу випити, замов мені коньяку.

— Коньяку тобі не можна, якщо хочеш, можу взяти пива.

— Чому це не можна коньяку?

— Не можна — і край. А тепер послухай: ніякої дівчини не було, це галюцинація, ти знаєш таке слово?

— Ти завжди кажеш "галюцинація", коли я бачу те, що ти хотів би від мене приховати.

У нього вже виникло почуття провини, як буває після кошмарного сну: тебе звинувачували в злочині, й ти вже ладен був зізнатися, та ось прокинувся й розумієш, що ніякого злочину не робив, але почуття провини лишається. Він одвів очі.

— Я полишив дітей на якусь циганку. Треба їх забрати.

— Слухай, кого ти із себе удаєш? — не вгавала вона.— Свенгалі? [46]

Ще чверть години тому це була сім’я. Тепер, коли вона сиділа, затиснута в куток його плечем — мимо його волі невблаганно твердим,— він думав про те, що всі вони, дорослі й діти,— жертви нещасливого випадку.

— Зараз ми поїдемо додому.

— Додому! — Від розпачу голос її зірвався на високій ноті.— Щоб сидіти й відчувати, як ми гниємо, й знаходити зотлілий прах дітей у кожній скриньці? Яка гидота!

Майже з полегкістю він побачив, що цей зойк знесилив її, і тієї самої миті Ніколь відчула своїми оголеними нервами його відчуженість. Обличчя її полагіднішало, і вона благально попросила:

— Допоможи мені, Діку, допоможи мені!

Хвиля страждання затопила його. Жахливо, що така прекрасна вежа не може стояти без підпори, а підпорою мусить бути він. У певному розумінні це було правильно — чоловік і є підпора й ідея, основа й логарифм. Але Дік і Ніколь стали, по суті, рівні і єдині; він і вона не доповнювали й не продовжували одне одного; вона була водночас і Діком, увійшла в його плоть і кров. Він не міг збоку спостерігати, як розпадається її особа,— це був розпад і його власного "я". Його інтуїція підказувала йому: тільки ніжність і співчуття! Але зробити він міг тільки те, що диктувала сучасна методика: сьогодні ж він викличе з Цюріха медичну сестру й віддасть Ніколь під її опіку.

— Адже ти можеш мені допомогти.

Знову ця безпорадна, дитяча наполегливість... Він рвучко підвівся.

— Ти допомагав мені раніше, то невже тепер не можеш?

— Я можу тільки те, що робив тоді.

— Невже нема людини, яка могла б мені допомогти?

— Є, напевно. Передусім ти сама. Ходім, треба знайти дітей.

Лотерейних яток з білими барабанами виявилося дуже багато; на його запитання скрізь відповідали здивованими поглядами, і Дік занепокоївся. Ніколь спостерігала все це спідлоба, стоячи осторонь; їй зараз не потрібні були діти, вона відчувала до них тільки неприязнь, як до часточки того впорядкованого реального світу, який вона прагнула обернути на хаос. Нарешті Дік знайшов їх в оточенні сільських дітлахів і жінок, що захоплено витріщалися на них, мов на гарні й недоступні дорогі речі.

— Merci, Monsieur, ah Monsieur est trop généreux. C'était un plaisir, M'sieur, Madame. Au revoir, mes petits. [47]

Вони рушили назад, наче ошпарені нещастям, тягар взаємної недовіри й боязні перевантажив машину, гірке розчарування стулило в рівні лінії дитячі уста. Смуток забарвив усе в свій незвичний, темний, страхітливий колір. Коли вони під’їжджали до Цуга, Ніколь із судорожним зусиллям пробелькотіла те, що вже казала колись,— мовляв, жовтий будиночок поблизу шосе виглядає, мов малюнок, на якому ще не висохла фарба; але це була тільки жалюгідна спроба вхопитися за канат, що надто швидко вислизав з рук.

Дік спробував відпочивати за кермом — найважче було попереду, він знав, що, мабуть, просидить цілу ніч з Ніколь, відновлюючи для неї світ. Недаремно слово "шизофренія" означає "розщеплення свідомості" — Ніколь була то людиною, якій нічого пояснювати не треба, то людиною, якій нічого не можна пояснити. До неї слід було застосувати твердість, беззастережну наполегливість, держати широко розчиненими двері в реальне життя і всіляко утруднювати втечу від нього. Але хворий розум хитрий та винахідливий; він мов річка перед греблею — як не прорве, то проточить собі нове русло.