Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Просто безглуздо вдавати незалежного".

Дік давно вже навчився стримувати себе, не затаювати надовго злість проти когось — відколи студентом-першокурсником у Нью-Хейвені прочитав науково-популярну брошурку "Розумова гігієна". Але цього разу Бебі обурила його своєю цинічною зухвалістю багатійки, і йому важко було цього обурення позбутися. Не одне століття, мабуть, спливе, перше ніж отакі амазонки збагнуть — і то не тільки на словах,— що єдине справді дошкульне місце чоловіка — це його гордість, тендітна, як яєчна шкаралуща. Професія доктора Дайвера, яка полягала в склеюванні потовчених душевних шкаралущ, навчила його обережно поводитися з людьми. І все-таки:

— Всі ми стали занадто гречні,— сказав він, коли сани везли їх второваною дорогою назад до Гстаада.

— Що ж, це добре,— озвалася Бебі.

— Нічого доброго в цьому немає,— відказав він, звертаючись до безликої в пітьмі купи хутра.— Надмірна гречність дорівнює визнанню, що всі люди — страшенно вразливі істоти, що без рукавичок їх навіть торкатися не можна. А як же тоді з повагою до людини? Звичайно, нелегко обізвати людину боягузом чи брехуном, та якщо все життя щадити людські почуття й потурати людському марнославству, то врешті можна втратити будь-яке уявлення про те, що ж саме в людині справді заслуговує на повагу.

— Мені здається, американці надто багато уваги приділяють манерам,— зауважив старший англієць.

— Атож,— відповів Дік.— Мій батько успадкував манери тієї епохи, коли спершу стріляли, а потім просили пробачення. Людина зі зброєю... а втім, ви, європейці, ще на початку вісімнадцятого сторіччя перестали носити зброю в мирний час...

— Так уже й перестали...

— Авжеж.

— Дік, у вас завжди були такі чудові манери,— примирливо мовила Бебі.

Жінки трохи стривожено дивилися на нього з-поміж цілого звіринця хутр. Молодий англієць нічого не зрозумів — це був один із тих хлопців, що полюбляють лазити по карнизах та підвіконнях, уявляючи себе моряком на вітрильнику,— і всю дорогу назад, до готелю, розводився про безглуздий боксерський матч між ним та його найліпшим другом. Виходило, що вони цілу годину наставляли один одному синці, ні на мить не забуваючи про свою дружбу та любов. Дік розвеселився:

— Отже, щоразу, як він вас гатив кулаком, ви переймалися ще більшою приязню до нього?

— Так. Ще більшою повагою.

— Я не розумію тільки, з чого це почалося. Ви з вашим найліпшим приятелем сваритеся через дрібничку...

— Якщо ви не розумієте, то чого пояснювати,— холодно відказав молодий англієць.

"Що ж, відповідь типова; звикай до неї, якщо хочеш говорити людям те, що думаєш" — сказав собі Дік.

Йому стало соромно — цей хлопець ще не навчився мислити логічно, і не треба було дражнити його за те, що він із нісенітниці робить притчу.

Дух карнавальних веселощів ще не ослаб, і весь гурт подався до ресторану, де бармен-тунісець вигадливо маніпулював освітленням у залі, створюючи світловий контрапункт, де лейтмотивом було місячне сяйво за вікном, віддзеркалене від крижаної поверхні ковзанки. Виблиск криги зробив своє: глянувши на ту дівчину, Дік остаточно переконався, що вона якась нежива і нецікава. Куди приємніше було спостерігати в напівтемряві, як жарини сигарет то зеленіють, то робляться срібними, коли спалахують гірлянди червоних ліхтариків, і як біла смуга лягає на танцювальний майданчик, коли відчиняються двері бару.

— А тепер скажіть мені, Франце,— промовив він,— чи можна, просидівши ніч у пивниці, розраховувати на те, що наступного ранку пацієнти вам довірятимуть? Та вони ж відразу побачать, що ви не лікар, а раб свого шлунка!

— Я йду спати,— оголосила Ніколь.

Дік провів її до ліфта.

— Я б теж пішов, але мені ще треба довести Францові, що я ніякий не клініцист.

Ніколь увійшла до кабіни.

— Бебі дуже практична жінка,— задумливо сказала вона.

— Якщо хочеш знати, твоя Бебі...

Двері ліфта стулилися, і Дік подумки договорив під рівне гудіння підйомника: "Твоя Бебі — міщанка і егоїстка".

Але через два дні, їдучи з Францом саньми на залізничну станцію, Дік сказав, що зважив усе і схильний прийняти його пропозицію.

— Ми, видно, попали в зачароване коло,— признався він.— Темп життя, який ми обрали, вимагає дедалі більшого напруження, і Ніколь цього не витримає. А нашій літній ідилії на Рів’єрі однаково прийшов край — наступного року туди, очевидно, з’їдеться весь бомонд.

Вони проїздили повз гірські ковзанки, над якими лунали віденські вальси й на тлі блідо-блакитного неба майоріли прапори різних шкіл.

— Що ж, сподіваюсь, що ми впораємося, Франце. Ні з ким іншим я б на це не наважився.

Прощай, Гстааде! Прощайте, рум’яні обличчя, холодні, свіжі квіти, сніжинки в темряві. Прощай, Гстааде, прощай!

XIV

Дікові снилася війна; о п’ятій він прокинувся й підійшов до вікна, що виходило на Цугське озеро. Сон починався похмуро-врочисто: сині мундири крокували через темну площу за оркестром, що грав другу частину "Любові до трьох апельсинів" Прокоф’єва. Потім були пожежні машини — недобра прикмета, і, нарешті, моторошний бунт поранених на санітарному пункті. Дік увімкнув нічну лампочку й докладно занотував увесь цей сон, завершивши запис напівглузливою фразою: "Тилова контузія".

Він сидів край ліжка, і йому здавалося, що довкола нього порожнеча — порожня кімната, порожній будинок, порожня ніч. У сусідній спальні Ніколь пробурмотіла щось жалібне вві сні, і йому стало шкода її в її підсвідомій самотності. Для нього час то застигав, то раптом зривався на шалений біг, і роки починали мигтіти, мов перемотувана кінострічка, але для Ніколь роки спливали за годинником, за календарем, за днями народження, які чимраз болючіше нагадували про недовговічність її вроди.

Ось і ці півтора року на Цугському озері були для неї змарнованим часом; пори року різнилися тільки тим, що обличчя шляхових робітників червоніли в травні, темнішали в червні, робилися чорними у вересні, а на весну знову встигали побіліти. Одужавши після першого нападу хвороби, вона так багато сподівалася від життя, була сповнена таких райдужних надій, а виявилося, що в неї є лише Дік та діти, яких вона ростила без справжньої любові, мов узятих на виховання сиріт. Їй здебільшого подобалися люди бунтівної вдачі, але спілкування з ними тільки шкодило їй, порушувало її спокій; вона дошукувалася в них джерел життєздатності, джерел, що живили їхню незалежність, чи творчу уяву, чи впертість та наполегливість, але дошукувалася даремно, бо секрети їхньої сили таїлися в давно забутих боріннях дитинства. А їх самих цікавило в Ніколь тільки зовнішнє — врода, оманлива гармонія, під якою ховалася її хвороба. І вона була самотня, володіючи Діком, який не хотів, щоб ним володіли.

Дік не раз намагався послабити свою владу над нею, але завжди марно. Вони часто бували щасливі разом, багато чудових безсонних ночей провели вони, кохаючись і розмовляючи, але завжди він, одвертаючись од неї, замикався в собі, а вона лишалася ні з чим — трималася за це Ніщо, дивилася на нього, називала його різними іменами, але знала: це тільки надія, надія на те, що він незабаром знову повернеться до неї.

Дік скрутив подушку в твердий валик, підсунув її під потилицю, як роблять японці, щоб уповільнити кровообіг, і знову заснув. Ніколь встала, коли він уже голився, і він чув, як вона ходить по кімнатах, віддаючи короткі накази дітям та слугам. Ланьє прийшов подивитись, як батько голиться,— відколи вони оселилися при клініці, він з особливою повагою й любов’ю ставився до батька і з перебільшеною байдужістю — майже до всіх інших дорослих; пацієнти видавалися йому або диваками, або нудними й нестерпно чемними істотами — ходячими ляльками, а не людьми. Він був гарний, кмітливий хлопець, і Дік віддавав йому багато часу; їхні стосунки нагадували стосунки між добрим, але вимогливим офіцером і шанобливим солдатом.

— Чому, коли ти голишся, в тебе завжди лишається трохи піни на маківці? — спитав Ланьє.

Дік обережно розтулив намилені губи.

— Уяви собі — не знаю. Мене це самого дивує. Напевно, піна потрапляє на вказівний палець, коли я підрівнюю бачки, але як вона потім опиняється на маківці — не збагну.

— Я завтра простежу із самого початку.

— До сніданку більше запитань не буде?

— Та хіба це запитання?

— Аякже. Я тобі його зараховую.

Через півгодини Дік вийшов з дому й попрямував до адміністративного корпусу. Йому вже сповнилося тридцять вісім, він ще не носив бороди, але тепер лікар угадувався в ньому легше, ніж на Рів’єрі. Вже півтора року він жив і працював у клініці, безперечно, одній з найкращих у Європі. Як і заклад Домлера, це була клініка нового типу — не один темний, похмурий будинок, а окремі котеджі, що хоч і були мальовничо розкидані, але утворювали насправді продумане ціле. Дік і Ніколь покладалися на власний смак у питаннях планування та перебудови — все тут справді тішило око, і кожен психіатр, що бодай проїздом опинявся в Цюріху, неодмінно навідувався сюди. Якби ще додати будиночок для спортивного інвентаря, клініку важко було б відрізнити від заміського клубу. Корпуси "Шипшина" й "Буки", укріплені й майстерно замасковані темниці, були відгороджені від головного будинку зеленими гайками. Далі лежали городи, на яких працювали і пацієнти. Три майстерні для лікування працею містилися під одним дахом, і з них доктор Дайвер розпочинав свій ранковий обхід. У сонячній столярні стояв приємний запах тирси, запах давноминулого дерев’яного віку; тут завжди стругали, пиляли, майстрували кілька мовчазних чоловіків, які тільки поважно дивились на нього, коли він підходив. Дік, який сам непогано знався на столярстві, зупинявся на хвилинку й заводив розмову про якість інструментів — тоном спокійним, уважливим, щиро зацікавленим. Поряд була палітурна майстерня, призначена для найрухливіших пацієнтів, які, проте, не завжди мали найбільші шанси на одужання. В третій майстерні вишивали бісером, ткали й карбували на міді. Хворі, що працювали тут, часом полегшено зітхали — немов остаточно вирішивши відкинути нерозв’язну задачу, але їхні зітхання означали тільки початок нового перебігу думок, які шикувалися не в пряму лінію, як у людей нормальних, а в замкнуте коло. Коло за колом і знову коло — і так безнастанно.