Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

В її поведінці й досі є щось малече.

— Вона дуже, дуже гарненька,— сказала Ніколь підкреслено рівним голосом.— І, по-моєму, вона чудово грає в тому фільмі.

— Вона мала гарного режисера. А її грі, якщо вдуматися, бракує індивідуальності.

— Я не згодна з тобою. Взагалі вона повинна дуже подобатися чоловікам.

У нього стислося серце. Яким чоловікам? Скільком чоловікам?

"... Дозвольте, я опущу штору?"

"Будь ласка. Світло й справді ріже очі".

Де вона тепер? І з ким?

— Через кілька років вона виглядатиме на десять років старшою від тебе.

— Навпаки. Якось у театрі я спробувала намалювати її на звороті програмки. Такі обличчя довго не старіють.

Вночі обом спалося погано. Дік знав: через два-три дні він сам спробує вигнати тінь Розмері, щоб вона не оселилася в їхньому домі назавжди, але тепер йому ще бракувало на це сили. Іноді розлучитися з болем важче, ніж з утіхою, а спогади були ще такі яскраві, що лишалося одне — прикидатися. А прикидатись було нелегко, бо останнім часом Ніколь дратувала його: за стільки років вона мала б уже навчитись розпізнавати ознаки напруженості, що передують нападові, і остерігатися їх. Протягом останніх двох тижнів вона двічі зривалася. Вперше під час вечірки в Тармі — проходячи повз її спальню, він почув, як вона, захлинаючись безглуздим сміхом, запевняє місіс Маккіско, що до туалету ввійти не можна, бо ключ кинуто в колодязь. Місіс Маккіско стояла приголомшена, розгублена, навіть злякана, і видно було, що вона починає здогадуватися... Дік не надав цьому випадкові особливого значення, бо Ніколь швидко опритомніла. Вона дзвонила навіть потім до готелю Госса, щоб вибачитися, але Маккіско вже виїхали.

Зовсім інше — паризький напад; поряд з ним і попередній набув зловісного значення. Можливо, він віщував новий цикл, новий спалах хвороби. Те, чого йому довелося зазнати не як лікареві, а як людині, під час тривалого рецидиву після народження Топсі, загартувало його, навчило проводити різку грань між Ніколь хворою й Ніколь здоровою. Але тепер йому важче стало відрізняти, де кінчається самозахисна безсторонність лікаря й починається якесь нове почуття холодної відчуженості. Коли байдужість виховують у собі чи просто не помічають, вона поступово переходить у порожнечу. Дік уже вмів звільнятися від Ніколь, виштовхувати її зі свого серця, а свій обов’язок виконував знехотя, без справжньої дбайливості і справжніх почуттів. Кажуть, душевні рани зарубцьовуються,— це вельми невдале порівняння з ушкодженнями фізичними, бо в житті так не буває. Така рана може зменшитися, нехай навіть до розмірів уколу шпилькою, але це завжди відкрита рана. Слід зазнаного страждання можна порівняти хіба що з утратою пальця чи ока. До такого каліцтва звикаєш, про нього згадуєш, може, тільки раз на рік — та коли й згадаєш, то все одно зарадити не можеш нічим.

XII

Ніколь стояла в садку, обхопивши руками плечі. Вона звела на Діка сірі, ясні очі, по-дитячому пильні й допитливі.

— Я був у Канні,— сказав Дік,— випадково зустрів там місіс Спірс. Вона завтра їде. Хотіла приїхати попрощатися з тобою, але я її відмовив.

— Шкода, я була б рада. Вона мені подобається.

— І знаєш, кого я там ще бачив? Бартолом’ю Тейлора.

— Та невже!

— Хіба цього старого тхора з кимось сплутаєш! Він приїхав, видно, на розвідини — наступного року сюди з’явиться весь звіринець. Я підозрював, що місіс Абрамс була першою нишпоркою.

— А пам’ятаєш, як Бебі обурювалася, коли ми вперше вирішили приїхати сюди на літо?

— Головне, що їм однаковісінько, де жити. Сиділи б собі й мерзли в Довілі.

— Може, пустимо чутку, що у нас тут холера?

— Я сказав Бартолом’ю, що в цьому кліматі деякі люди гинуть, як мухи. Слабкі здоров’ям, сказав я, ризикують тут не менше, ніж кулеметники в бою.

— Ну, цього ти вже не казав.

— Не казав,— признався він.— Ми з ним дуже мило побалакали. А як церемонно ручкалися посеред бульвару! Ото було видовисько! Зустріч Зигмунда Фрейда з Уордом Макаллістером. [39]

Дікові не хотілося продовжувати розмову, він волів побути на самоті, щоб думками про працю й про майбутнє витіснити думки про кохання й про сьогоднішній день. Ніколь відчувала це, але невиразно, нутром; вона інстинктивно, мов звірятко, і трохи ненавиділа його, і хотіла до нього пригорнутися.

— Кохана,— сказав Дік не дуже щиро.

Він увійшов у дім, але не зразу згадав, що йому там потрібно. Згадавши, підійшов до рояля, сів, і, насвистуючи, почав підбирати на слух:

Ах, це рай, це справжній рай —

Вдвох п’ємо солодкий чай,

Я з тобою,

Ти зі мною,

Вдво-о-ох!

Раптом у заколисаній мелодією свідомості спливла тривожна думка: почувши цю пісеньку, Ніколь зразу ж угадає в ній тугу за двома минулими тижнями. Він закінчив узятим невлад акордом і підвівся.

Він озирнувся, не знаючи, куди піти. Це був дім, створений Ніколь і оплачений грошима діда Ніколь. Дікові тут належав тільки флігель та клаптик землі під ним. За свої три тисячі на рік і те, що капало за публікації, він одягався, поповнював запаси пивниці й покривав свої кишенькові витрати, а також витрати на освіту Ланьє, які поки що зводилися до утримання бонни. В будь-якому починанні дружини Дік завжди обумовлював свою участь. Сам він жив досить скромно, без Ніколь подорожував завжди третім класом, пив найдешевші вина, беріг свій одяг, карав себе за кожну зайву витрату і таким чином зберігав певну фінансову незалежність. Але це давалося все важче, дедалі частіше доводилося вирішувати вдвох, що можна було б зробити з грошима Ніколь. І, звичайно, Ніколь, прагнучи міцніше прив’язати його до себе, закріпити свою владу над ним, чіплялася за кожен вияв слабкості з його боку; нелегко було протистояти потокові речей та грошей, що весь час його заливав. Випадок з віллою на скелях, що народилась як фантазія, а потім непомітно обернулася реальністю, міг правити за типовий приклад того, як втрачали чинність укладені колись у Цюріху нехитрі умови їхнього шлюбу.

"Як чудово було б, якби..." — казали вони на початку; "як чудово буде, коли..." — казали вони тепер.

Та все це було зовсім не так чудово. Вигадки Ніколь заважали йому працювати; крім того, швидке зростання її прибутків останнім часом немовби знецінювало його працю, до того ж, дбаючи про її здоров’я, він не один рік прикидався переконаним домувальником; ця роль ставала дедалі обтяжливішою в замкнутому, нерухомому світі, де він весь час почувався ніби під мікроскопом. І от тепер Дік уже не наважувався зіграти на роялі те, що йому хотілося зіграти; це означало, що він дійшов до краю. Він ще довго стояв у тій великій кімнаті, дослухаючись до тихого дзижчання електричного годинника — дослухаючись до плину часу.

В листопаді море почорніло, хвилі дедалі частіше перехлюпувалися через дамбу, докочуючись до прибережного шосе. Зникли останні сліди літнього життя, пляжі лежали безлюдні й сумні під містралем та дощем. Готель Госса закрився на ремонт і перебудову; риштування навколо літнього казино в Жуан-ле-Пен зростало, прибираючи дедалі химерніших обрисів. Буваючи в Канні чи Ніцці, Дайвери знайомилися з новими людьми — оркестрантами, рестораторами, ентузіастами садівництва, суднобудівниками (Дік купив собі старого човна), членами Syndicat d'Initiative. [40] Дік і Ніколь придивлялися до своїх слуг, більше уваги приділяли вихованню дітей. Ніколь швидко одужала; в грудні Дік жодного разу не помічав напруженого погляду, судомно стулених уст чи безпричинної посмішки, не чув жодної безглуздої фрази, і на різдво вони поїхали в Швейцарські Альпи.

XIII

Перше ніж увійти, Дік шапочкою обтрусив сніг із синього лижного костюма. У великому холі після чаювання вже повідсовували до стін столи, і підлога, за двадцять років подзьобана, мов віспою, цвяхами лижних черевиків, двигтіла під ногами сотні юних американців — учнів довколишніх інтернатів. Вони сіпалися під веселу мелодію "Не приводь Лулу" або шаленіли в чарльстоні. Тут була колонія молоді простодушної й нерозважливої — штурмові загони багатіїв зосереджувалися в Санкт-Моріці. Бебі Уоррен вважала, що пішла на велику жертву, приїхавши до Дайверів у Гстаад.

Дік зразу побачив сестер крізь примарний розколисаний сонм танцюристів; впадали в око їхні яскраві, як на рекламних плакатах, постаті в лижних костюмах — небесно-блакитному в Ніколь, цеглисто-червоному в Бебі. Молодий англієць щось казав їм, але вони не звертали на нього уваги, заворожені, запаморочені молодіжним танцем.

Рум’яне від морозу обличчя Ніколь освітилося, коли вона побачила Діка.

— А де ж він?

— Спізнився на поїзд, приїде наступним.— Дік сів, заклавши ногу на ногу й погойдуючи важким черевиком.— Знаєте, на вас глянеш — і вже очей не відведеш. Спершу мені аж дух забиває, і тільки потім я вас упізнаю.

Бебі була висока, вродлива жінка, вельми заклопотана тим, що їй уже тридцять. Своїм звичаєм, вона прихопила з Лондона двох супутників — учорашнього кембріджського студента й підстаркуватого розпусника вікторіанського зразка. В Бебі вже виявлялися деякі нахили старої панни — вона здригалася, коли хтось несподівано торкався її, а такі триваліші контакти, як поцілунки чи обійми, відчувала не тілом, а самою лише свідомістю. Вона майже не підкріплювала своїх слів жестом чи позою, зате зовсім по-старомодному тупала ногою й закидала голову. Її не полишало солодко-щемливе передчуття катастрофи й смерті, що мали спіткати кого-не-будь з її знайомих, і вона полюбляла розмірковувати про трагічну долю Ніколь.

Молодший з її англійців опікувався сестрами під час лижних прогулянок або лоскотав їм нерви їздою на гірських санках. Дік звихнув ногу, роблячи ризикований телемарк, і тепер задовольнявся катанням з дитячого горба разом із сином та дочкою або залишався в готелі й попивав квас у товаристві якогось російського лікаря.

— Ти знову нудьгуєш, Діку,— приставала до нього Ніколь.— Познайомився б з якими-небудь молоденькими дівчатками, потанцював би з ними!

— Про що б я з ними розмовляв?

Вона підвищила свій низький, майже хрипкий голос і манірно защебетала:

— Сказав би: "Ах, крихітко, і звідки беруться такі чарівні створіння?" Що ж іще кажуть у таких випадках?

— Я не люблю молоденьких дівчат. Вони пахнуть милом і м’ятою. Коли з ними танцюєш, здається, ніби везеш дитячу коляску.

Це була слизька тема, і Дік тримався обачно — намагався навіть не дивитись на тих дівчат, блукаючи поглядом понад їхніми головами.

— Послухайте, я маю багато справ,— сказала Бебі.— По-перше, я одержала листа з дому щодо тієї ділянки, яку в нас називали привокзальною.