Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
Але для сестри головне — показати себе...— Обоє знову вибухли сміхом, дружнім сміхом молодості.
— Куди ви їдете? — спитав Дік.
— До Ко. Ви теж? — Ніколь оглянула його одяг.— Це ваш велосипед там, попереду?
— Так. У понеділок своїм ходом з’їду вниз.
— А мене візьмете на раму, добре? Ні, справді, візьмете? Мабуть, це так цікаво...
— Навіщо, краще я знесу тебе вниз на руках,— жваво втрутився Мармора.— Або звезу на роликах... або підкину в повітря, і ти полинеш униз повільно, як пір’їнка.
Щастя в очах Ніколь: бути знову пір’їнкою, а не гирею на нозі, линути в повітрі, а не борсатися на землі! Вона поводилася, як на карнавалі: то маніжилася й прикидалася скромною, то пускала бісики; та хвилинами на її обличчя набігала тінь, і в нервово стиснутих пальцях угадувався скорботний спогад про недавні страждання. Дік шкодував, що вони зустрілися: він занепокоєно думав про те, що ця зустріч воскресила в її уяві той світ, з якого їй пощастило втекти. Він одразу ж вирішив, що зупиниться в іншому готелі.
Фунікулер несподівано став, і пасажири, що піднімалися ним уперше, принишкли, занепокоєні цією зупинкою в небесах. Виявилося, однак, що затримка потрібна тільки для того, щоб кондуктор вагона, що підіймався вгору, і кондуктор вагона, що спускався вниз, обмінялися якимись загадковими повідомленнями. А потім — знову вгору і вгору, над лісовою стежкою, над ущелиною і далі схилом, укритим суцільним килимом нарцисів — від колії і аж до крайнеба. Люди, що грали в теніс на прибережних кортах у Монтре, були тепер дрібні як макові зернятка. В повітрі було щось нове. Свіжість? Так, свіжість і музика, що полинула їм назустріч з готельного саду, коли вагон підповз до гліонської станції.
Коли вони пересідали на поїзд, музику заглушив шум води, пущеної з гідравлічної камери. Ко лежав майже просто над ними: тисяча готельних вікон пломеніли в призахідному сонці.
Але тепер усе було інакше: захеканий паровозик потяг їх нагору колією, яка виток за витком угвинчувалася в небо; відсапуючись, він пробився крізь низькі хмари, і в клубах паровозної пари, змішаної з туманом, Дік на хвилину випустив з очей обличчя Ніколь. Готель виростав, розростався після кожного витка спіралі, а потім вони несподівано опинилися біля нього, над самісіньким сонцем.
Дік закинув рюкзак на плече й попрямував пероном до багажного відділення по велосипед; Ніколь не відставала від нього у вокзальній метушні.
— Ви хіба не в цей готель? — спитала вона.
— Ні, в мене зараз режим ощадливості.
— Тоді приходьте до нас обідати.— Тут виникли якісь клопоти з багажем, а потім Дік почув: — Познайомтеся, моя сестра. А це доктор Дайвер із Цюріха.
Дік уклонився жінці років двадцяти п’яти, високій і ставній. "Самовпевнена, але вразлива, слабка",— вирішив він. Йому вже був відомий цей тип жінок. З устами, як квітка, а при тому ніби створеними для вудил.
— Я навідаюсь після обіду,— пообіцяв Дік.— Треба ж спершу призвичаїтися до оточення.
Він пішов зі своїм велосипедом, відчуваючи на собі погляд Ніколь, відчуваючи всю безпорадність її першого кохання, відчуваючи, як це кохання проникає в його самісіньке серце.
Пройшовши кроків триста вгору, він завернув до іншого готелю, найняв номер і хвилин через десять уже мився у ванній. Ці десять хвилин лишили тільки невиразний, як з похмілля, шум у голові, у який часом вривалися чиїсь голоси, зайві голоси людей, не свідомих того, як його кохає одна дівчина.
IX
Його чекали, товариству бракувало його. Він усе ще був для них невідомою величиною; міс Уоррен та молодому італійцеві явно нетерпілося зустрітися з ним, як і Ніколь. З готельного салону, приміщення, знаменитого своєю дивовижною акустикою, винесли меблі, і вийшов танцювальний зал, але в ньому лишився невеликий амфітеатр, який заповнили англійки певного віку, з шарфиками на шиї, з пофарбованим волоссям і рожево-сірими від пудри обличчями, а також певного віку американки в чорних сукнях та білосніжних перуках, з устами вишневого кольору.
Міс Уоррен і Мармора сиділи за столиком у кутку, Ніколь — ярдів за сорок від них навскоси. Ввійшовши, Дік відразу почув її голос:
— Ви мене чуєте? Я говорю нормально, не кричу.
— Чую дуже добре.
— Вітаю, докторе Дайвер.
— Що це таке?
— Зверніть увагу: ми вільно перемовляємося, а люди посеред зали нас не чують
— Нас напоумив офіціант,— пояснила міс Уоррен.— Тут можна розмовляти з одного кутка в другий, як по радіо.
Тут, на вершині гори, все було навдивовижу, як на кораблі у відкритому морі. Незабаром до них приєдналися батьки Мармори. До сестер Уоррен вони виявляли повагу — Дік зрозумів із розмови, що їхні фінансові інтереси пов’язані з банком у Мілані, який входить у сферу фінансових інтересів Уорренів. Але Бебі Уоррен хотіла говорити з Діком, спонукувана тією сліпою силою, яка штовхала її до кожного нового чоловіка, змушуючи до краю напинати невидиму прив’язь, з якої вона давно вже готова була зірватися. Вона сиділа, заклавши ногу за ногу, часто рознімаючи й схрещуючи їх знову за характерною звичкою високих перезрілих дівчат.
— ... Ніколь мені розповідала, що ви теж опікувалися нею і в певному розумінні саме ви допомогли їй одужати. Але я й досі не збагну, що нам робити з нею далі,— в санаторії нам нічого певного не сказали, порадили тільки якнайменше обмежувати й якнайбільше розважати її. Я знала, що родина Марморів відпочиває тут, у Ко, і попросила Тіно, щоб він зустрів нас унизу, на станції фунікулера. І ось маєте — не встигли ми влаштуватись, як вона потягла його за собою через весь вагон, мало не по головах пасажирів,— ну чи не божевільна, га?
— Нічого божевільного в цьому нема,— засміявся Дік.— Навпаки, я навіть сказав би, що це добра ознака, вони просто хизуються одне перед одним.
— Але звідки ж мені знати? В Цюріху, не встигла я оглянутись, як вона взяла і обстриглася, бо побачила якесь фото в журналі мод.
— Ну й що? В неї шизоїдний тип, а цьому типові властива ексцентричність. Вона буде такою завжди.
— Якою — такою?
— Кажу ж вам — ексцентричною.
— Гаразд, як же ж тоді визначити, де кінчається ексцентричність і починається божевілля?
— Про божевілля вже не може бути мови, запевняю вас. Ніколь здорова і щаслива.
Бебі знову розняла й схрестила ноги — вона втілювала всіх отих невдоволених жінок, які сто років тому кохали Байрона; і все-таки, незважаючи на трагічний роман з гвардійським офіцером, у ній було щось дерев’яне, ба навіть гниле.
— Відповідальнісь не лякає мене,— заявила вона.— Але я просто не знаю, як мені бути з Ніколь. У нашій сім’ї ніколи нічого подібного не було. Очевидно, сестра зазнала сильного нервового струсу, і я особисто вважаю, що тут замішаний якийсь хлопець, хоч це, звісно, тільки здогад. Батько каже, що застрелив би негідника, якби той потрапив йому до рук.
Оркестр виконував "Бідного метелика"; молодий Мармора танцював із своєю матір’ю. Мелодія була нова і ще не встигла набриднути. Дік слухав і дивився на плечі Ніколь; вона жваво розповідала щось старшому Марморі, в чубі якого чорні пасма чергувались із сивими, як чорні й білі клавіші рояля. Плечі Ніколь нагадали Дікові скрипку,— а потім він подумав про її таємницю, ганебну і страшну. Ах, метелику... Мить за миттю спливає, вже недовго лишилось тобі...
— Власне кажучи, в мене є один задум,— вела далі Бебі, чи то боронячись, чи то наступаючи.— Вам він може видатися фантастичним, але я виходжу з того, що мені сказали в клініці: Ніколь буцімто ще кілька років повинна перебувати під постійним наглядом. Не знаю, чи бували ви в Чікаго...
— Ні, не бував.
— Чікаго складається з двох частин — Північної та Південної, які дуже відрізняються одна від одної. Північна частина — район фешенебельний, аристократичний, ми завжди чи майже завжди жили саме в цьому районі. Але є ще багато родин, давніх чікагських родин — ви розумієте? — які й досі мешкають у Південній частині. Там є університет. Декому цей район здасться, може, надто галасливим, перенаселеним, одне слово, це не Північна частина. Ви мене розумієте?
Дік кивнув головою. За ходом її думки нелегко було встежити, але поки що він її розумів.
— Ясна річ, у нас там багато зв’язків — батько фінансує деякі дослідження в університеті, заснував фонд стипендій і таке інше. От я й міркую: а чом би, повернувшись додому, не ввести Ніколь у те товариство? Знання музики й мов допоможе їй освоїтися, а там, дасть бог, вона закохається в якого-небудь гарного лікаря...
Дік мало не зареготав — Уоррени хочуть купити для Ніколь лікаря! "Чи немає у вас на прикметі пристойного фахівця? За грошима діло не стане!" Справді, навіщо ці клопоти й турботи, коли можна просто придбати для Ніколь гарненького й молодого новоспеченого медика?
— А якщо він не закохається? — вихопилося в нього.
— Ет, охочих не бракуватиме.
Танець скінчився, і всі поверталися на свої місця. Але Бебі встигла пошепки додати:
— У цьому, власне, й полягає мій задум. Але де ж Ніколь, я її не бачу. Пішла до себе нагору, чи що? Знову її витівки. Ну що мені робити? Я ніколи не певна — чи це примха, чи треба бігти її шукати.
— Може, вона просто захотіла побути на самоті. Після тривалої самотності людині важко звикнути до натовпу.— Побачивши, що міс Уоррен не слухає його, він урвав пояснення.— Я піду пошукаю її.
Простір навколо готелю оточувало кільце туману — враження було таке, наче весною в кімнаті з опущеними занавісками. Здавалося, за тим кільцем уже немає нічого живого. Дік пройшов повз вікна підвалу, в якому хлопці-розсильні, сидячи на ліжках, грали в карти за пляшкою іспанського вина. Коли він дійшов до променаду, над білими хребтами Високих Альп вироїлися перші зірки. На вигнутій підковою алеї, з якої відкривався вид на озеро, між двома ліхтарями нерухомо, як статуя, стояла Ніколь. Дік підійшов, тихо ступаючи по траві. Вона озирнулася, в очах її Дік прочитав: "Нарешті ти прийшов!" — і на мить пошкодував, що прийшов.
— Ваша сестра непокоїться.
— Авжеж.— Ніколь уже звикла, що за нею стежать. Вона спробувала пояснити: — Часом я трохи... трохи стомлююся. Адже досі я жила так тихо. А сьогодні ця музика... Мені раптом схотілося плакати.
— Розумію.
— І взагалі — стільки вражень за один день...
— Авжеж.
— Я не хочу нікого сердити — і так уже завдала всім чимало клопоту.
