Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Наступного вечора в Неаполі, дорогою з готелю на вокзал, Дік в автобусі розговорився з жінкою, що подорожувала з двома дочками — вони прибули тим самим пароплавом. У всіх трьох був такий жалюгідний і розгублений вигляд, що йому захотілося їм допомогти а чи й показати, який він добрий. Він всіляко намагався їх розважити, навіть запропонував вина, і щиро радів, помічаючи, як до них поволі повертається самовладання й самовдоволення. Щедрий на компліменти, він і сам уже ладен був повірити в те, що казав, а щоб ілюзія не зникла, пив чарку за чаркою. Всі три дами мало не молилися на нього. Він залишив їх, коли вже розвиднювалося, а поїзд, трясучись і гуркочучи, мчав повз Кассіно й Фрозіноне. Рано-вранці поїзд прибув до Рима, і після по-американському багатослівного прощання на вокзалі Дік, досить-таки втомлений, поїхав до готелю "Квірінал".

Біля конторки портьє він раптом озирнувся і став як укопаний. Неначе він випив вина і воно, гарячою хвилею розійшовшись по тілу, вдарило в голову... Він побачив ту, до якої приїхав на побачення, заради якої переплив Середземне море.

Тієї ж миті Розмері теж побачила його й зраділа, не встигши здивуватись; розгублено глянула на свою супутницю і, зразу ж забувши про неї, кинулася вперед. Дік чекав, випроставшись, затамувавши подих. Лише коли вона була вже зовсім близько — сяючи свіжою, здорового красою, мов пещена лошиця з лискучими боками й лакованими копитами,— він отямився; але все це сталося надто швидко, він устиг тільки, як міг, приховати свою втому. У відповідь на її щирий радісний погляд він розіграв незграбну пантоміму, що мала означати: "Невже це ви? Хто б подумав!..."

Руками в рукавичках вона накрила його руку, що лежала на конторці.

— Діку! Ми тут знімаємо "Давню велич Риму",— якщо це називається знімати. Не сьогодні-завтра, можливо, виїдемо.

Він дивився їй просто в очі, сподіваючись, що, збентежена цим поглядом, вона не помітить його неголених щік, несвіжого, прим’ятого за ніч комірця сорочки. На щастя, вона поспішала.

— Ми починаємо рано-вранці, бо вдень наповзає туман. Подзвоніть мені після другої, гаразд?

У себе в номері Дік нарешті дав лад думкам. Він попросив телефоністку, щоб та дзвінком розбудила його рівно о дванадцятій, швидко роздягся й поринув у глибокий сон.

Телефонний дзвінок він проспав, але о другій прокинувся сам, відпочилий і бадьорий. Розпакувавши валізи, відіслав костюм до прасувальника, білизну — до пральні. Потім поголився, полежав з півгодини в теплій ванні й поснідав. Сонце вже зазирнуло на Віа-Націонале і він впустив його до кімнати, розсунувши портьєри на старовинних бронзових кільцях. Чекаючи, поки принесуть відпрасований костюм, він довідався з "Корр’єре делла сера" про появу "una novella di Sainklair Lewis "Wall-Street" nella quale autore analizza la vita sociale di una piccola citta Americana". [52] Потім спробував думати про Розмері.

Спочатку думки не в’язалися докупи. Вона молода й чарівна, але те саме можна сказати й про Топсі. Мабуть, за ці чотири роки в неї були коханці, було кохання. Зрештою, ніколи не можна сказати напевно, яке ти посідаєш місце в чужому житті. Але потроху з цього туману викристалізувалось одне — його почуття. Найкращі взаємини — ті, які прагнеш зберегти всупереч відомим уже перешкодам. Минуле повільно оживало перед Діком — безоглядне й палке бажання Розмері принести йому в дар себе саму,— і він хотів прийняти цей неоціненний дар, зробити її своєю й нічиєю більше. Він спробував подивитися на себе збоку — вирізнити в собі те, чим міг би привабити її,— і подумав, що такого тепер менше, ніж чотири роки тому. Вісімнадцять дивляться на тридцять чотири крізь романтичний серпанок юності; але двадцять два з безжальною виразністю бачать усе, що стосується тридцяти восьми. До того ж, на час їхньої зустрічі на Рів’єрі Дік перебував у розквіті емоційних сил; відтоді завзяття його встигло ослабнути.

Коридорний приніс костюм, Дік надяг білу сорочку, пов’язав чорну краватку й пришпилив її шпилькою з перлиною; крізь другу таку перлину був просилений шнурок його пенсне. Після сну обличчя його знову прибрало бронзового відтінку, набутого протягом багатьох літніх сезонів на Рів’єрі. Щоб розворушитись, він став на руки на бильцях крісла — з кишені випала авторучка й посипалися дрібні гроші. О третій він подзвонив Розмері, і вона запросила його до себе в номер. Відчуваючи легке запаморочення після своїх гімнастичних вправ, він зайшов по дорозі до бару випити джину з тоніком.

— Вітаю, докторе Дайвер!

Тільки тому, що в готелі мешкала Розмері, Дік одразу впізнав у цьому чоловікові Колліса Клея. Він мав той самий щасливо-самовпевнений вигляд, тільки щоки були вже, як у бульдога.

— Ви знаєте, що Розмері тут? — спитав Клей.

— Так, ми випадково зустрілися вранці.

— А я у Флоренції почув, що вона тут знімається, і приїхав сюди минулого тижня. Її тепер не впізнаєш — де й поділася матусина донька! — Він затнувся, потім чемніше додав: — Ви ж знаєте, як воно буває з дівчатами: сьогодні ще тиха, скромна школярочка, а завтра — світська дама. Ці юні римляни бігають за нею, мов собачки, і як вона ними командує!

— Ви навчаєтеся у Флоренції?

— Я? Еге ж. Я там вивчаю архітектуру. В неділю повертаюся — затримався, щоб побувати на перегонах.

Дік насилу вгамував Клея, який неодмінно хотів записати його джин на свій рахунок у барі, довгий, як біржовий бюлетень.

XX

Вийшовши з ліфта, Дік довго йшов лабіринтом коридорів і нарешті почув знайомий голос із напівпрочинених дверей. Розмері зустріла його в чорній піжамі; посеред кімнати стояв столик на коліщатках — вона пила каву.

— Ви все така ж гарненька,— сказав Дік.— Навіть трошки погарнішали.

— Вип’єте кави, юначе?

— Мені соромно, що я з’явився перед вами вранці в такому непоказному вигляді.

— Ви були стомлені, але вже відпочили? Хочете кави?

— Ні, дякую.

— Тепер ви знову такий, як були, а вранці я навіть злякалася. Мати хоче приїхати сюди наступного місяця, якщо наша група ще буде тут. Вона завжди питає, чи не зустрічала я вас,— наче ми з вами сусіди. Ви їй дуже сподобалися — вона вважає, що я не повинна занедбувати знайомство з вами.

— Приємно чути, що вона мене ще пам’ятає.

— Звичайно, пам’ятає,— запевнила його Розмері.— І часто вас згадує.

— Я вас кілька разів бачив на екрані,— сказав Дік.— А якось навіть улаштував для себе перегляд "Татової доньки".

— У новому фільмі в мене непогана роль, якщо тільки не виріжуть найкращі кадри.

Вона пройшла за його спиною до телефону, торкнувшись його плеча. Подзвонила, щоб забрали столик, і вмостилася в глибокому кріслі.

— Я була ще зовсім дівчиськом, коли ми познайомилися, Діку. А тепер я вже доросла.

— Розкажіть мені про себе, я хочу знати все.

— Як Ніколь? І Ланьє, і Топсі?

— Дякую, добре. Всі вас часто згадують...

Задзвонив телефон. Поки вона розмовляла, Дік погортав дві книжки, два романи — один Едни Фербер, другий Елберта Маккіско. Зайшов офіціант і забрав столик; без столика, в своїй чорній піжамі, Розмері здавалася самотнішою.

— У мене гість... Ні, не дуже. А потім я маю їхати до кравця на примірку, і це надовго... Ні, вже іншим разом...

Вона всміхнулася Дікові так, наче, позбувшись столика, здобула свободу,— наче їм пощастило нарешті звільнитися від усіх земних турбот і знайти спокій у раю.

— Ну от...— сказала вона.— Чи знаєте ви, що я робила протягом останньої години? Готувалася до зустрічі з вами.

Але тут знову задзвонив телефон. Дік підвівся, щоб перекласти свого капелюха з ліжка на підставку для валізок, і Розмері злякано затулила долонею трубку.

— Ви вже йдете?

— Ні.

Коли телефонна розмова скінчилася, він сказав, намагаючись склеїти розірваний час:

— Я вже не люблю безпредметних розмов.

— Я теж,— кивнула Розмері.— Щойно мені дзвонив якийсь тип, сказав, що він був знайомий з моїм троюрідним братом. І це привід для телефонної розмови!

Так, це голос кохання — інакше навіщо б вона ховалася від нього за якимись дурничками? Тепер він посилав їй слова, як листи, щоб у нього лишався час, доки вони йтимуть до неї.

— Важко бути поряд з вами і не цілувати вас.

Вони палко поцілувалися, стоячи посеред кімнати. Потім вона ще на мить пригорнулася до нього й повернулась до свого крісла.

Все, що досі відбувалося в цій кімнаті, було дуже мило, але нескінченно тривати так не могло. Або вперед, або назад. Коли телефон задзвонив знову, Дік перейшов до спальні, ліг на ліжко й розгорнув роман Елберта Маккіско. За хвилину Розмарі ввійшла і сіла на краю ліжка.

— У вас такі довгі-предовгі вії,— сказала вона.

— Леді й джентльмени, шановні гості нашого студентського балу! До нас завітала міс Розмері Хойт, відома любителька довгих вій...

Вона поцілувала його, а він пригорнув її й змусив лягти поряд, і вони цілувалися, аж доки обом не захопило дух. Її віддих був молодий, свіжий і жаркий, а уста злегка спечені, але в кутиках м’які.

Крізь запаморочливу плутанину тіл і одягу, крізь дзвін напружених м’язів і теплу ніжність її горла та грудей до нього долинув її шепіт:

— Ні, не зараз... Я сьогодні не можу.

Зціпивши зуби, він загнав свою жагу в далекий закуток свідомості, підняв її, тендітну й легку, над собою й удавано легковажно промовив:

— Це не так уже й важливо, люба.

Тепер, коли він дивився на неї знизу вгору, обличчя в неї було зовсім інше, ніби раз і назавжди осяяне місяцем.

— За законом найвищої поезії це мало б статися саме з вами,— сказала вона.

Вивільнившись з його обіймів, вона підійшла до дзеркала й долонями пригладила скуйовджене волосся. Потім присунула до ліжка стілець і погладила Діка по щоці.

— Скажіть мені правду про себе,— попрохав він.

— Я завжди казала вам правду.

— Можливо. Тільки вона чомусь не тримається купи.

Обоє засміялися, але він провадив своєї:

— Ви справді ще невинні?

— Отако-о-о-ї! — проспівала вона.— Я мала шістсот сорок коханців! Чи таку відповідь ви хотіли почути?

— Це звісно, не моя справа...

— Ви цікавитеся мною як психолог?

— Я вважаю вас цілком нормальною двадцятидворічною дівчиною, що живе в тисяча дев’ятсот двадцять восьмому році, а через те припускаю, що ви вже спізнали радість кохання.

— Все, що було, завершувалося нічим,— відповіла вона.

Дік не міг повірити їй і намагався вгадати, чи вона навмисне зводить між ними перепону, чи хоче піднести в його очах значення своєї жертви на випадок, якщо вирішить піддатися.

— Хочете прогулятися по Пінчіо? — запропонував він.

Він обсмикнув на собі костюм, причесався.