Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
А тоді... — вона ще відсьорбнула джину, розливши собі на підборіддя, — під час літньої екскурсії... а ми їх раз на рік вивозимо, знаєте, кудись за місто чи на море... так от, після того Емі Бенсон і Деніс Бішоп стали не зовсім нормальні, і все, що ми змогли з них тоді витягти, це те, що вони пішли в якусь печеру з Томом Редлом. Він клявся, що вони просто пішли подивитися, але щось там сталося, я впевнена. І ще багато чого було, багато чого дивного...
Місіс Коул знову глянула на Дамблдора, і хоч щоки її пашіли, дивилася вона дуже пильно.
— Не думаю, що багато людей засмутилися б, якби він звідси забрався.
— Ви, мабуть, розумієте, що постійно він у нас не перебуватиме? — запитав Дамблдор. — Йому доведеться повертатися сюди, хоч би на літо.
— То й добре, все одно це краще, ніж діставати по носі іржавою кочергою, — місіс Коул легенько гикнула. Потім устала, і Гаррі з подивом помітив, що вона навіть не хиталася, хоч пляшка з джином спорожніла на дві третини. — Ви, мабуть, хотіли б його побачити?
— Навіть дуже, — теж підвівся Дамблдор.
Коул вивела його зі свого кабінету й пішла кам'яними сходами нагору, роздаючи на ходу вказівки й зауваження помічницям та дітям. Сироти, помітив Гаррі, усі були вбрані в сіренькі накидки. Вигляд у них був доволі доглянутий, але ніхто не заперечить, що рости в такому похмурому закладі не дуже приємно.
— Отут, — сказала місіс Коул, коли вони звернули з другого сходового майданчика й зупинилися біля перших дверей довгого коридору. Вона двічі постукала й зайшла.
— Томе. До тебе гості. Це пан Дамбертон... даруйте, Дандербор. Він прийшов сказати тобі... ну, він сам усе розповість.
Гаррі зайшов до кімнати з обома Дамблдорами, а місіс Коул зачинила за ними двері. Це була невеличка вбога кімнатка, де не було майже нічого, крім старої шафи й залізного ліжка. На ліжку просто на сірій ковдрі сидів, витягши перед собою ноги, хлопець і тримав у руках книжку.
В обличчі Тома Редла не було нічого від Ґонтів. Здійснилося Меропине передсмертне бажання: він був мініатюрною копією свого вродливого батька — високий, як на одинадцять років, чорнявий і блідий. Його очі легенько примружилися, коли він побачив ексцентричного Дамблдора. На мить запала тиша.
— Як ся маєш, Томе? — привітався Дамблдор, підходячи до хлопця й подаючи йому руку.
Хлопець завагався, а тоді подав свою, й вони потисли один одному руки. Дамблдор підсунув до Томового ліжка важкого дерев'яного стільця, і тепер вони були схожі на пацієнта лікарні й відвідувача.
— Я професор Дамблдор.
— Професор? — перепитав Редл. Він мав насторожений вигляд. — Це щось таке, як "лікар"? Навіщо ви тут? Це вона вас запросила, щоб мене обстежити?
Він показав на двері, за які щойно вийшла місіс Коул.
— Ні-ні, — заперечив з усмішкою Дамблдор.
— Я вам не вірю, — сказав Редл. — Вона ж хоче, щоб мене обстежили, так? Скажіть правду!
Останні два слова він викрикнув. Це був наказ, до того ж було видно, що наказувати він звик. Його очі розширилися, він люто дивився на Дамблдора, який нічого не відповів, зате продовжував приємно всміхатися. Минуло кілька секунд і Редл відвів очі, хоч вигляд мав, мабуть, ще настороженіший.
— Хто ви такий?
— Я вже сказав. Я професор Дамблдор, я працюю в школі, яка називається Гоґвортс. Я прийшов тобі запропонувати навчатися в моїй школі... у твоїй новій школі, якщо ти забажаєш туди перейти.
Редл відреагував на це цілком несподівано. Він зістрибнув з ліжка й відсахнувся від Дамблдора з обуреним виглядом.
— Мене не обдурите! Насправді ви з божевільні, так? "Професор", ага, аякже... я туди не піду, ясно? Це ту стару кішку треба запхати в божевільню. Я нічого не робив тим малявкам Емі Бенсон чи Денісу Бішопу, можете самі в них спитати, вони вам скажуть!
— Я не з божевільні, — терпляче пояснив Дамблдор. — Я вчитель, і якщо ти сядеш і заспокоїшся, то я розповім тобі про Гоґвортс. Та якщо ти не захочеш навчатися в нашій школі, то ніхто тебе не примусить...
— Нехай би тільки спробували, — глузливо вишкірився Редл.
— Гоґвортс, — вів далі Дамблдор, ніби й не почув останніх Редлових слів, — це школа для дітей з особливими здібностями...
— Я не божевільний!
— Я це знаю. Гоґвортс — це школа не для божевільних. Це школа чарів.
Запала тиша. Редл завмер, його обличчя нічого не виражало, лише погляд метався з одного Дамблдорового ока до другого, наче намагаючись упіймати котресь із них на брехні.
— Чарів? — пошепки перепитав він.
— Саме так, — підтвердив Дамблдор.
— То... то те, що я вмію робити, це чари?
— А що ти вмієш робити?
— Та різне, — ледь чутно сказав Редл. Спочатку шия, а потім і запалі щоки почервоніли від збудження; він був неначе в гарячці. — Можу рухати речі, не торкаючись. Можу примусити тварин робити те, що я хочу, навіть не приборкуючи їх. Можу завдати прикрощів тим людям, які мене дратують. Можу зробити їм боляче, якщо забажаю.
Його ноги затрусилися. Він, спотикаючись, підійшов до ліжка і знову сів, втупившись у свої руки й молитовно похиливши голову.
— Я знав, що я інакший, — прошепотів він нібито до власних тремтячих пальців. — Я знав, що я особливий. Я завжди знав, що тут щось є.
— І ти не помилився, — Дамблдор уже не всміхався, а уважно стежив за Редлом. — Ти чарівник.
Редл підвів голову. Його обличчя змінилося: воно світилося дикою радістю, але чомусь він не став від цього гарнішим — навпаки, його тонкі риси мовби огрубли, і на його лиці з'явився хижацький вищир.
— І ви теж чарівник?
— Так.
— Доведіть, — звелів Редл тим самим командирським тоном, що й тоді, коли наказував: "Скажіть правду".
Дамблдор підняв брови.
— Якщо, як я зрозумів, ти погоджуєшся вступати в Гоґвортс...
— Аякже!
— Тоді ти повинен звертатися до мене "пане професоре" або "пане директоре".
Редлове обличчя на якусь швидкоплинну мить закам'яніло, а тоді він промовив несподівано ввічливо:
— Вибачте, пане директоре. Я мав на увазі... будь ласка, пане професоре, чи не могли б ви показати мені...
Гаррі був переконаний, що Дамблдор відмовиться, пояснивши Редлові, що попереду, в Гоґвортсі, у них буде достатньо часу для практичних занять і що вони зараз у будинку, де повно маґлів, тому треба бути обачним. Одначе, на його превеликий подив, Дамблдор вийняв з внутрішньої кишені піджака чарівну паличку, спрямував її на обдерту шафу в кутку й недбало змахнув.
Шафа спалахнула вогнем. Редл скочив на ноги. Гаррі не міг його винуватити за те, що Редл аж завив від розпачу й люті: там, мабуть, було все його злиденне добро; та не встиг Редл накинутися на Дамблдора, як полум'я зникло, а шафа лишилася ціла й неушкоджена.
Редл перевів погляд з шафи на Дамблдора, а тоді з жадібним виразом обличчя показав на чарівну паличку.
— Де можна таку взяти?
— На все свій час, — відповів Дамблдор. — Там щось хоче вилізти з шафи.
І справді, з шафи чулося слабке торохкотіння. Редл уперше злякався.
— Відкрий дверцята, — звелів Дамблдор.
Редл завагався, тоді перетнув кімнату й розчинив навстіж дверцята шафи. На верхній полиці, над вішаками з пошарпаним одягом, тряслася й торохкотіла картонна коробочка — наче в ній металися зацьковані миші.
— Візьми її, — наказав Дамблдор.
Редл узяв тремтячу коробку. Він був розгублений.
— Чи є в цій коробці щось таке, чого ти не повинен був мати? — запитав Дамблдор.
Редл кинув на Дамблдора довгим пильним поглядом, ніби щось вираховував.
— Мабуть, так, пане директоре, — зізнався він нарешті безбарвним голосом.
— Відкрий, — сказав Дамблдор.
Редл зняв кришку й, не дивлячись, висипав на ліжко вміст коробки. Гаррі, який сподівався чогось незвичайного, побачив купку побутових дрібничок; там була, наприклад, іграшка йо-йо, срібний наперсток і потьмяніла губна гармошка. Випавши з коробки, речі перестали трястися й нерухомо лежали на тоненькій ковдрі.
— Ти повернеш усе це власникам і попросиш у них пробачення, — спокійно звелів Дамблдор, ховаючи чарівну паличку в кишеню. — Я знатиму, якщо ти цього не зробиш. І попереджаю: в Гоґвортсі крадіжок не терпітимуть.
Редл анітрохи не був присоромлений; він дивився на Дамблдора холодним поглядом, оцінюючи ситуацію. Нарешті сказав тим самим безбарвним голосом:
— Так, пане директоре.
— У Гоґвортсі, — вів далі Дамблдор, — ми тебе навчимо не тільки чаклувати, а й володіти своїми почуттями... Я не сумніваюся, що ти... ненавмисне... використав свої можливості у такий спосіб, якого ми не навчаємо і не дозволяємо використовувати в нашій школі. Ти не перший і не останній, хто дає волю власним чарам. Але ти повинен знати, що учнів можуть виключити з Гоґвортсу, а міністерство магії... так, існує таке міністерство... карає порушників закону ще суворіше. Усі нові чарівники повинні розуміти, що, потрапляючи в наш світ, вони мусять дотримуватися наших законів.
— Так, пане директоре, — повторив Редл.
Неможливо було збагнути, що він думає насправді; коли він складав назад у коробку свою колекцію крадених речей, лице його було незворушне. Поскладавши, Редл глянув на Дамблдора й відверто зізнався:
— У мене нема грошей.
— Це легко виправити, — Дамблдор вийняв з кишені шкіряний гаманець. — У Гоґвортсі існує фонд допомоги тим, хто неспроможний за власні кошти придбати книги й мантії. Можливо, тобі доведеться купити ненові підручники заклять і все інше вживане, але...
— А де продаються підручники заклять? — не дослухав Редл. Він схопив пухкенький гаманець з грішми, навіть не подякувавши Дамблдорові, і тепер розглядав великого золотого ґалеона.
— На алеї Діаґон, — пояснив Дамблдор. — Я маю з собою перелік потрібних тобі книжок та шкільного приладдя. Можу допомогти тобі все знайти...
— Ви підете зі мною? — поглянув на нього Редл.
— Піду. Якщо ти хочеш...
— Я впораюся й сам, — урвав його Редл. — Я звик усе робити для себе сам і ходжу по Лондону без супроводу. Як потрапити на цю алею Діаґон... пане директоре? — додав він, перехопивши Дамблдорів погляд.
Гаррі думав, що директор наполягатиме на своєму, але знову був здивований. Дамблдор вручив Редлові конверт з переліком потрібного, а тоді, чітко пояснивши, як дістатися з сиротинця до "Дірявого Казана", сказав:
— Ти його побачиш, хоч навколишні маґли... тобто немагічні люди... нічого не бачать. Знайди там шинкаря Тома... легко запам'ятати, бо він твій тезко...
Редл роздратовано відмахнувся, наче відганяв надокучливу муху.
— Тобі не подобається ім'я Том?
— Тих Томів надто багато, — пробурмотів Редл.