Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь
Побачивши це, Фролів козак відчалив убік — од лиха.
— Фроле!.. Я ж неоружний! — гукнув Степан.
Фрол озирнувся й підстьобнув коня.
— Стиш, Фроле!.. Я погомоню з тобою! — ще гукнув Степан.
Фрол настьобував коня.
— В гробину твою!..— вилаявся Степан.— Не втечеш. Дістану.
І раптом сталося те, чого аж ніяк не чекав Степан: його молодий кінь спіткнувся. Степан перелетів через голову коня, вдарився об землю...
Удар вихльоснув із Степана свідомість. А втім, не те: пропала свідомість того, що відбувалося тут, зараз, але прийшла інша свідомість... Голову, наче дзвоном, накрило оглушливе дзвеніння. Степан збагнув, що він лежить і що йому не встати. І він побачив, як йде до нього його старший брат Іван. Підійшов, нахилився...
Щось запитав, Степан не чув; усе ще було сильне дзвеніння в голові. "Я не чую тебе",— сказав Степан і свого голосу теж не почув. Іван щось говорив йому, всміхався... Дзвеніння в голові поменшало.
— Братку,— мовив Степан,— ти як тут? Тебе ж повісили.
— Ну й що? — спитав Іван, усміхаючись.
— Виходить, я до тебе потрапив? Забив мене кінь?
— Ну!.. Тебе забити не так легко. Ану, давай-но підводитись...
— Не можу, сили немає.
— Чи ба!—все усміхався Іван.-—Чогось розкис ти, брате мій любий. Ану, тримайся за мою шию... Тримайся міцніше!
Степан обійняв брата за шию і став над силу підводитися. Брат помагав йому.
— Отак-ак,— казав він ніжно,— отак і підведемося...
— Як же ти прийшов до мене? — ніяк не міг збагнути Степан.— Тебе ж повісили. Я сам бачив...
— Годі тобі: повісили, повісили! — розсердився
Іван.— Стій отак! Стоїш?
— Стою.
— Дивись... Міцніше стій!
— Ти мені скажи що-небудь. А то підеш...
Іван засміявся:
— Держись. Не падай...— І пішов.
А Степан лишився стояти... Його притримував під руки Фрол Минаєв. Степан довго дивився йому у вічі. Не вірилося, що це Фрол вернувся. Фрол витримав близький, помутнілий од болю отаманів погляд. Навіть усміхнувся.
— Живий! Я вже думав, забив він тебе.
— А де?..— хриплувато почав був Степан. І замовк. Він хотів спитати: "А де брат Іван?" — Ти як тут?
— Сядь,— звелів Фрол.— Посидь — ослаб...
Степан повільно, з допомогою Фрола сів на сиру землю, Фрол сів поряд.
Справді, ослаб отаман. Свідомість підпливала; степ перед очима раптом спучувався й коливався. Нудило. І дзвеніння у вухах знову закипало, і молоточки били в голову так боляче, що мусив замружуватися.
Фрол вийняв з-за пояса дротика, вирив біля ніг ямку, взяв сильними пальцями з її дна жменю вологої землі, подав Степанові:
— На, прикладай до лоба — вона холодна, може, легше стане.
Степан приклав жменю землі до лоба... Земля пахла погребом і травою. Молодою зеленою травичкою. Степан уткнувся в землю і став удихати цілющі пахощі. І в голові немов прояснилося. І біль ніби згас. І навіть якась далека, забута радість ворухнулася під серцем — живий, живий. Зігріла радість.
— Пахне,— мовив Степан.— Ти бач...
Фрол теж узяв жменю землі, понюхав.
— Корінцями гнилими.
— Травичкою,— виправив Степан.
Фрол іще понюхав, кинув землю, витер долоню об холошу.
— Може, травичкою,— погодився.
Степан іще раз уткнувся в пахучу холодну землю, глибоко зі стогоном зітхнув і повторив чи то з упертості, чи то з якимсь прихованим значенням:
— Травичкою пахне, травичкою.— Помовчав.— Тебе все на гниль тягне, а пахне — травичкою. Не сперечайся зі мною.
Фрол здивовано подивився на Степана. Нічого не сказав. Підняв із землі дротика, застромив за пояс, під праву руку.
— Фроле,— заговорив Степан, уже зовсім опритомнівши, натискаючи, як завжди, на слова,— ти не побоявся вернутися, не побійся сказати прямо: чому відвалив од мене?
— Ти хоч очумайся спершу... Тоді вже й до діла берися. Мабуть, іще круги в очах.
— Я очумався. Не віриш у мій замір?
— А який же в тебе замір? Я не знаю...
— Знаєш. Не хитруй. Не віриш?
Фрол помовчав.
— У замір твій я вірю,— сказав він.— Тільки ось замір твій землею пахне.— Він знову взяв жменю землі, пом яв у пальцях.— Мо', вона й травичкою пахне, та я туди завсігди встигну. Не поспішатиму.— Фрол висипав землю в ямку.— Коли можеш мене без злості послухати, послухай...
— Валяй. Не злитимусь.
— Наберися терпіння — вислухай. Із твоїх оглашен-них тобі цього ніхто не скаже.
— Швидко ж ти зрікся нас! — здивувався Степан.— Уже й — оглашенні!
— Ну... зрікся не зрікся — мені з вами не по дорозі. Ось послухай. Ти ж розумний, Степане, як ти головою своєю не можеш утямити: не взяти тобі гору над цілим народом, Руссю...
— Народ зі мною піде: не мед йому на Русі.
— Та не піде він із тобою! — Фрол щиро розхвилювався.— Дурень ти сировий!.. Ти оглянься — хто за тобою йде! Голодранці — пограбувати та погуляти, і вся радість. Куди ти з ними? Під Танбовом застрянеш... Погано їм з царем та з поміщиком — усе ж вони на землі там сидять...
— Вони не сидять на землі. Вони рачки стоять.
— Хай і рачки, а все ж потривожити треба — на війну гнати. З якого це дива мужик на війну побіжить? Ти по цих гонишся, що з тобою? Цим втрачати нема чого, вони уже все втратили. А ті... Ні, Степане, не підуть.
Ти їм — журавля в небі, а їм — синиця в руці дорожча. За журавля, може, головою накласти треба, а синиця в руці, хоч і маленька. Все ж він її тримає. Ти що ж йому казатимеш, мужикові: "Випускай синицю, журавля добудемо!" Це треба твоїм словам так уже вірити, так вірити. Рідному батькові так не вірять, як тобі треба вірити, щоб випустити оту синицю. Звідки вони візьмуть ту віру? Це ж треба, щоб вони сім'ї свої покидали, діточок, жінок, матерів... І за тобою пішли. Не підуть!
— Так... Усе сказав?
— Ну, вважай, усе. Я можу цілий день говорити — все про одне й те саме: не підуть за тобою.
— А на мене підуть?
— На тебе підуть. Піднімуть їх — підуть.
— За царя підуть, а зі мною — ні. Чим же їм цар дорожчий?
— Він їм не дорожчий, а... як тобі сказати, не знаю... Не дорожчий, а звикли вони так, чи що, хрін їх знає. Ти для них — незрозуміло хто, отаман, а там — цар. Вони з материним молоком увібрали: царя треба слухатися. А хто їм, коли це їм казали, що треба слухатися — отамана? Це козаки про те знають, а мужик, він знає — царя.
Степан сердито сплюнув.
— Може, ти й говорив би цілий день, Фроле... Може, я тебе й слухав би — наче кажеш людські слова, та сам ти, Фроле, підневільна душа. Це ти з молоком увібрав — не можна на царя повставати. Ти ще на руках у матері сидів, а вже вільним не був. І думки твої такі самі, хоч вони здаються правильними. Вони — правильні, але вони підневільні. А інших ти не знаєш. Чого ж я витягатиму їх із тебе, коли їх нема? На якого біса я ганяюся за тобою?
— Не знаю, чого ти ганяєшся.
— Я інших із собою підбиваю — вільних людей. Ти думаєш, їх нема на Русі, а я думаю — є. Отут наша з тобою розвилка. Добре, що чесно все сказав: я тепер буду спокійний. Тепер я тебе не займу: немає на тебе зла. І не бійся ти мене тепер... Ви мені — не загроза. Стрінешся в бою — зарубаю, як собаку. А так живи. Не збагну я тільки, Фроле: чим тобі життя таке миле, що ти його, мов любу наречену, бережеш і жалієш? Адже погане таке життя! Навіщо його берегти,суче, якщо воно раніше смерті від страху обмирає) Чого так жалко кидати? З молодицею спати солодко? Чи, може, добре попоїсти любиш?.. Чого ж так учепився? Не було тебе... І не буде. А народився — і давай тремтіти: коли б не згинути! Тьху!.. Ну — згинеш, що ж тут зміниться?
— Степане, ти молодим у бога вірив...
— Не вірив я в нього ніколи!
— Брешеш! Я бачив, як ти в Соловках лобом бився. Навіть я менше вірив...
— Ну, може, вірив. То й що?
— Я не знаю, чим тобі життя твоє так остогидло, та гріх же інших на убій зманювати. Про себе тільки думаєш, а на інших тобі... Іди он у Дон кидайся, коли жити набридло. Навіщо ж інших підбивати? Не мудра штука голову скрутити, Степане, мудра штука приставити! Я хоч теж не дуже вірую, але тут і дурень добере — гріх. Перед людьми гріх — заведеш і занапастиш. Перед людьми, не перед богом, перед отими самими, які підуть за тобою...
— Такі, як ти, не підуть.
— Підуть — ти вмієш, заманиш. У тебе... чари, як у відьми,— іти за тобою легко, навіть аж радісно. Я он насилу вивернувся... протверезився. Звісно, це все через те, що самому тобі недороге життя. Я розумію. Це така солодка отрута, гірша од вина. Я теж не тікав ні від татар, ні від турка, ні від шахових людей... Але там я якось... свою користь, чи що, знав... та ні, теж не те кажу — я не жадібний. Але ж там я не боявся, ти знаєш...
— Там... Я знаю: там — це як собаки: перегризлися й порозбігались. Там розуму великого не треба.
— Але ж там теж убивають. Ти кажеш: я найбільше смерті боюся...
— Може, й не боїшся. Тільки тобі — за манаття якесь не шкода життя віддати, а за волю — шкода, тобі здається, що за волю — це собаці під хвіст. От я й кажу — підневільний ти. Інакше ти думати не будеш, і даремно я тут із тобою час марную. А мені, якби ти мене спитав, над усе на світі воля дорожча.— Степан прямо подивився в очі Фролові.— Чи повіриш: мені за людей соромно, що вони наругу над собою терплять. То жаль їх, а то — прямо побив би всіх до крові, дурнів. Отак. Згинь з-перед очей моїх, Фроле: знов тебе ненавидіти став. Згинь! Раз уже сказав, не займу — не займу. Але — йди.
Фрол підвівся, пішов до коня.
Степан теж устав.
— Гади ви повзучі! — крикнув Степан.— Я тобі душу відкрив тут... Дурень я! їдь! Ублажай своє життя дорогеньке! Погань! — Степана хитнуло від слабості... Він опустив голову, зціпив зуби й став дивитися вниз, у землю.
Фрол скочив на коня, крутнувся...
Прикинув, побоюватися нема чого — Степанів кінь далеко, сказав спокійно:
— Од погані чую. Іди до своїх любих свистунів, вони ждуть не діждуться. На тім світі побачимось, тільки я туди трохи пізніше з'явлюсь.
Степан подивився на осавула... І все-таки не знайшов би він зараз у собі бажання вбити його, навіть якби наздогнав і справився неоружний з оружним,— не було бажання. Дивно, що не було, але так.
Фрол розвернувся й поскакав геть.
Степан пішов до свого молодого коня. Коник винувато
підвів голову, покосував сторожким оком, переступив ногами...
— Не бійся, дурненький,— лагідно заговорив Степан.— Не бійся.
Почувши добре в голосі людини, кінь лишизся стояти. Степан обійняв його, поцілував у лоба, в шию, в очі, безмежно добрі, терплячі.
— Прости мене...
