Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Прости, Христа ради.— За що, Степан не знав, тільки хотілося в кого-небудь просити прощення.

Кінь сіпав головою, стриг вухами.

— Прости!..— сказав іще Степан.

Потім ішли поряд — кінь і людина. Голова до голови. Довго йшли, повільно йшли, наче виходили на берег з каламутної, в'язкої води.

Сонце сходило над землею. Молодий ясний день простував їм назустріч, легко розкидаючи по степу дорогі зелені килими.

5

Одразу, як Степан поскакав за Фролом, Кіндрат розбудив Івана Чорноярця, і той, погано тямлячи, що до чого, не сідлаючи коня, помчав навздогін отаманові. За ним ув'язалося ще десятків зо два козаків — ті й поготів не знали, куди треба, навіщо? Устигли второпати тільки: десь у степу отаман. Сам. Але степ — великий: не знайшли отамана. Вернулися.

Стрілись недалеко від табору.

— Ач, скільки вас посхвачувалось! — насмішкувато вигукнув Степан.— На одного Фрола?

— Утік, чи що? — спитав Іван.

— Утік.

— А чого він приїздив?

— Листа привіз од Петра Дорошенка. їдьмо прочитаємо... поганий лист.

— Ти... вже читав, чи що? Як знаєш, що поганий?

— Я Петра знаю, не листа. Петра самого знаю. Та іншого Фрол не привіз би. Він привіз якраз такого... поганого... З коня я впав, Ваню,— несподівано признався Степан. Ним заволоділо якесь дивне хороше почуття — легко зробилося на душі, легко, навіть смішно було сказати, що — ось, таке діло: упав з коня.— Уперше в житті.

В отамановім наметі сидів Стир, вертів у руках гетьманового листа. Він не вмів читати. Побачивши отамана, підвівся назустріч йому з листом.

— Чув, від Дорошенка... Як він там? До нас не схиляється?

Степан узяв листа, вчитався... Мовчки пошматував його, кинув на землю. Постояв, дивлячись униз, зітхнув із стогоном, гірко й почав раптом періщити канчуком клапті листа. Періщив і скреготав зубами. Усі мовчали.

Степан одвів душу, підійшов до лежака, сів. Довго теж мовчав. Легкість ураз зникла, наче знову штовхнули у воду, в зелену, в'язку, і він весь шубовснув у неї.

— Царем лякає Петро,— сказав він.— Ти хотів знати, Стирю, як там Петро Дорошенко?

— Я. Та всім охота...

— Ось, царем лякає. Даремно, мовляв, піднялися — не треба... страшно, каже. Не радить. От, знай, коли охота.

— Налякав бабу...— почав був Стир, але отаман перебив його, не дав доказати.

—— Ох, який хоробрий!..— Він прищулив око на діда.— Ти глянь на нього — царя не боїться. А я ось боюсь! Що?

— Нічого. Треба було вдома сидіти, раз боїшся.— Стир не хотів бачити, що Степан накипає каламуттю, не хотів показувати, що його страшить отаманів гнів,— іноді це допомагало зупинити грозу.

— Он як! — вигукнув Степан.— Ну, ну?

— А як же? Хто боїться, той лишився та вдома відсиджується. Он Фрол... не поперся ж із нами, бо розміркував: краще її вдома діждатися, ніж на стороні шукати...

Степан уп'явся в Стиря.

Василь Ус уперше вочевидь спостерігав "хворість" отамана Разіна — початок її. Йому було цікаво. Він чув про цю Степанову дивноту ще раніше.

—• Боюся!—гаркнув Степан.— Ось і Кажу: боюся! Ото який знайшовся!.. Як ти не боїшся, то й усі тоді не бійся? І де ти виріс такий! Чи тебе ніколи маленьким не лякали букою?

— Я сам кого хоч налякав би,— щиро мовив Стир.— Страшненький був з малолітства, соплі не висихали...

— Ось тому й спасенний ти чоловік од страху. А нас усіх бабці дурні позалякували змалку, ми й тремтимо все життя. І Петро он лякає — гляди, мов! Сам, видно, теж тремтить... А цар — радісінький: бояться всі! Сиди собі, дригай ніжками. Ніякого тобі клопоту...— Степан рвучко підхопився з лежака, заходив сюди-туди по намету. Широке обличчя його скривилося від болю й люті.— А чого? Хех!.. Дай горілки, Іване! — майже крикнув. Став, чекаючи, що буде — здолає його лють чи він здолає її. Він хотів здолати, не хотів нікуди тікати, качатися по землі... Він зціпив зуби й ждав.— Іване!..— благально мовив він, не розціплюючи зубів.— По смерть посилати!.. Несуть, чи що?

— Несуть, несуть.

Степан випив під загальне мовчання... Сів знову на лежак. Дихав важко, дивився вниз... Ждав. І всі ждали.. Видно, він усе-таки переломив себе — не буде по землі качатися. Він підвів голову, знайшов очима Матвія Іванова.

— Ти ось, Матвію, на царя кличеш... А він же крутенький, цар. Він он у Коломенському літ п'ять тому одразу десять тисяч поклав... москалів своїх. А тоді ще дві тисячі колесував і повісив. Малоліткам вуха різав.

— Не всім,— втрутився Матвій.— Меншим — од дванадцяти до чотирнадцяти років — тільки по одному вуху одрізував. Навіщо ж наклеп зводиш?

— Ну, на те й милість царська! А ти на царя кличеш...

— Кого я на царя кличу?! — вигукнув Матвій.

— Кли-ичеш, не відмагайся. Нас із Родіоновичем підбиваєш. А війна — діло погане, Матвію. Навіщо ж ти нас на гріх штовхаєш? Замордували? Так царя попросити можна, а не ходити на нього війною. Теж, додумався!.. Ось і підемо просити. Скажемо: бояри твої вкрай замордували мужика. Заступися... Хочеш подивитися, як ми проситимемо?

— Як це? — не второпав розумний Матвій.

— А так. Я проситиму, а Стир он — царя із себе скорчить. Він уміє. Стирю! Катай на престол, я скоро прийду з Дону просити тебе. Всіх поклич, нехай усі дивляться.

Стир, дуже охочий до всякого лицедійства, зрозумів усе з півслова. Вийшов із намету.

— Вип'ємо на доріженьку! — розпорядився Степан.— Підемо царя-батечка просити. Вольності Дону підемо просити... які колись були.

— З мужика почали, а вольності — Дону підемо просити,— знову докинув Матвій.— Як же так?

— А ви — подивіться, прикиньте спершу... А тоді вже —— як охота не пройде — самі тьопайте. А ми проситимемо, щоб старшину нашу не купував, вона в нас уся продажна. Курва на курві сидить... Усім гарно вдягтися! Щоб усі мигтіли, як баранячі лоби,— до царя йдемо! Ех і сходимо ж!..

Порозходилися вдягатися в дорогу одежу. Противитись марно. І небезпечно. Та й подивитися цікаво, як будуть "просити царя". Чорноярець скривився був, але промовчав, пішов теж одягатися.

Стир тим часом споруджував "престол". Цього разу він поважно сидів на великій чумацькій гарбі, вистеливши її всю килимами й заставивши глеками з вином. Увесь табір зійшовся дивитись "прошения". Для "козаків з Дону" лишили неширокий прохід; перед гарбою — просторе коло.

Стир, усе приготувавши, став позирати в прохід, виказуючи метушливість і нетерпіння.

— Козаків не видно?

— Ще нема.

— Чого вони?.. Чухаються там! П'ють, либонь, жеребці .

Та ось загукали:

— Козаки йдуть! Козаки йдуть!..

Стир сів, схрестивши по-татарськи ноги. Узявся в боки.

Разін ішов попереду свого гурту. Був він одягнений, як і всі з ним "прохачі",— розкішно, очі блищали страшнуватим веселим блиском.

— З Дону? — вихопився перший Стир.

— Не стрибай! — звелів Степан...— Він же — великий князь всея, всея... У нього жінку патріарх благословив у мивниці, він і то важний лишився. А ти стрибаєш, як блоха.— Разін поклав свого пірнача на землю.— Прийшли ми до тебе, царю-батечку, скаржитися на бояр твоїх, лиходіїв! І просити тебе, лиши вольності Дону! Завжди так було! — Разін говорив голосно — всім.— До тебе були вольності! А ти відбираєш!..

— Сивухи хочеш?—спитав Стир.— 3 дороги ж...

— Я волі прошу, а не сивухи!

— Якої тобі волі?! — накинувся Стир.— А хріна в зуби не треба? Волі він захотів!..

—— Як же нам без волі?

— Якої тобі волі треба?

— Не вели мужиків ловити й повертати з Дону знову поміщикам...

— Хріна! — Стир усе квапився, все метушився і не хотів навіть дивитися на козаків.

— Дай же сказати! —озлився Степан.— Та на мене дивись, на мене. Що ти, як коза брянська, усе вгору дивишся? На мене!

— Ну.

— Не попихай нами, коли хліб на Дон посилаєш...

— Так.

— В'язниць набудував, курва! Як трохи що — так і у в'язницю!

— Що ти сказав? Курва?

Степан упав навколішки.

— Прости, князю великий! Вилетіло...

— Одріжу язика! Вилетіло. Які ще скарги на боярів?

— Навіщо на одному місці пришпилити хочеш мужика? — спитав Матвій Іванов.— Був хоч вихід.

— Канчуків! — звелів Стир, показавши на Матвія.

"Цареві прибічники" схопили Матвія і разів зо три

всерйоз шмагонули канчуком.

— Які скарги, козаче? — повернувся Стир знову до Степана. Степан усе ще стояв перед ним навкарачки, покірно ждав.

— Чого — як війні бути на Дону або мирові — ми не вільні самі вирішити? Ми хочемо вирішувати самі, як нам любо, а як ні.

Стир мовчав; він не знав, як ошелешити з війною.

— Нас на війну посилаєш!..— заволав з колін Разін.— Сам затіваєш, а нас посилаєш. Куди хочеш, туди й посилаєш, ми не смій писнути! Ми не слуги тобі! Не стрільці!.. Курва ти велика, а не князь великий! — Степан став на весь зріст.

— Канчуків! — загорлав Стир. І теж підхопився.

"Прибічники" кинулися до Разіна...

— Стій!—зупинив їх Стир. І поліз із гарби,— Я прокатаюсь на ньому. На Дону, кажуть, жеребці славні — спробую.

Степан покірливо став знов навкарачки.

— Сідло! — розпорядився Стир.— А то я ще свою царську зіб'ю...

На Разіна накинули сідло. Він мовчав. Стир сів на нього.

— Ану, прокатай царя!..

— Куди, великий? Куди, князю всея, всея?..

— За волею... Де вона? Я сам не знаю...

Разін голосно заіржав і поскакав по колу.

— Е-ех! — горлав Стир.— За волею козаки поїхали. Іг-га!

Степан ще заіржав, та голосно, вміло.

— Ну, як воля, козаче? Спізнав волю?

— Ні ще.— Степан зупинився.— Злазь.

— Я не хочу...

— Злазь!

Стир зліз.

Степан знову впав навколішки.

— Спасибі, царю-государю, тепер спізнали ми до кінця твою волю. Спасибі! Спасибі! — Степан тричі стукнувся лобом об землю.— Тепер одпусти нас на Дон — погуляємо ми за твою воленьку. Одпускай нас.

— Одпускаю. Мене візьміть із собою на Дон — я теж погуляю з вами.

— Дулю! Гуляй, братці! Цар показав, яка буде його воля! Запивай її, щоб не занудило!..

І загуляли неабияк. Цілий день "запивали волю цареву", старалися. Старався й сам отаман. Пив, обіймав Сьомка Різаного, Матвія Іванова, плакав... Потім звалився й заснув.

— Ну, хоч так,— сказав Іван Чорноярець.— Хоч виспиться... Бери за руки, за ноги — віднесемо спати. Кінчай гульню! Федоре, Ларко, хто там?.. Катайте по рядах, бийте глеки. Батько, мовляв, звелів!

Матвій Іванов, коли Степана роздягли й поклали на лежак, став над ним, довго вдивлявся в бліде віспувате отаманове обличчя.

— Ось вам і грізний отаман! Весь вийшов. Ех, дитя ти, дитя... І нагнівався, й награвся, й напився — все зразу.

— Ти про всяк випадок не лізь йому під гарячу руку, цьому дитяті,— порадив Іван.— А то вона в нього...