Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Повний розбрат з нами чинити йому теж не з руки: він не дурень — залишати за спиною ображених. А поїдеш ти від усіх нас. Візьмеш листа Петра Дорошенка. Сіркового листа я в піч кинув. їхати треба зразу — встигнути до Васька. Треба, треба, хлопці... Треба хоч показати: щось та робили ми тут, а то зовсім уже... дивимось тільки. Адже спитають!

— Не мені б... Не повірить він мені!

— Тобі якраз і повірить,— сказав Михайло.— Тут же — не тільки листа передати, а поговорити з ним...

— Дійшла, мовляв, чутка: кримці погрожують походом. Коли б вони й справді не наскочили, довідаються про наші погані справи,— ще додав Корній.— Не доведи, господи: зовсім не можна буде відбитися.

— Ех, не мені б! Подумайте. Не боюсь, а чи буде користь? Побоююсь, звичайно, але... ухвалимо, поїду. Тільки подумайте: чи мені?—Фрол тривожно й запитливо дивився на отаманів.

— Тобі, ти з ним приятелював. Обіцяв же він не займати тебе. Поговори душевно... Хоч би він, чорт скажений, на Крим повернув. Підштовхнути б його, поки він сам... Ти, Михайле, збирайся в Москву: треба й про свої голови подумати. Все скажеш, як є: нічого, мовляв, не могли вдіяти. Підбери собі козаків — і,з богом. Без розголосу.

Усі троє посиділи мовчки.

— Він коли на Москву задумав, де? —спитав Корній у Фрола.

— А лихий його знає. Хіба його зрозумієш? Думаю, як Астрахань пройшли звідти, він зміцнів. Ті ж губошльопи пропустили... Він і розохотився. Цареві, каже, бороду намну разок...

— Разок треба б,— несподівано сказав Корній.— Не завадило б... Тільки галасом городка не збудуєш. Славний він козак, Степан... Жаль мені його. Пропаде.

— Тепер, як ти кажеш, саме час себе пожаліти,— докинув Самаренін.— А то виходить: він ногою в стремено, а ми — головою в пень.

...Пізно ввечері Фрол Минаєв і з ним два козаки виїхали навздогін Разінові. Поскакали одразу швидко. Фрол довірився долі... Про всяк випадок треба, звичайно, бути насторожі, та в глибині душі він не вірив, що Степан підніме на нього руку. Навпаки, може, саме він, Фрол, одверне біду від Дону. В Крим або на калмиків Фрол і сам би ще разок сходив із Степаном... Але не на царя. Від цього походу, крім лиха, ждати нічого. Може, й удасться відрадити Степана... Жаль його, справді.

Фрол народився й виріс у станиці Зимовейській, де народився й Степан, разом вони ходили на прощу в Соловки... І саме тоді, на переході з Дону до Москви, стався із Степаном великий і ганебний гріх, про який досі знали тільки вони двоєСтепан і Фрол. Було їм по двадцять шість літ, але Степан ішов у Соловки вдруге. їхали з ними переважно старі козаки, які були зранені в битвах, багато грабували на віку,— їхали замолювати гріхи. Молоді, такі як Стенька та Фрол, ходили в Соловки чи то за обітницею, як ходив Стенька першого разу (обіцяв умираючому батькові сходити помолитися козацькому святому Зосимові), чи то за наполяганням здорових ще, переважно літніх родичів, які бажали своїм рідним помочі божої і долі милостивої. А заодно й за них би, старих, уклонитися... Чи то молоді самі, своєю волею просили на крузі дозволу сходити в далекий монастир — не сиділося вдома, хотілося побачити світ великий, це заохочувалося, круг ухвалював од-пускати.

Того разу Стенька їхав своєю волею. Фрола послав на прощу його дід, Овдій Минаєв, котрий на схилі літ дуже вдався до бога, але сам був уже не ходак, і тому в Соловки поїхав онук Фрол. Не без задоволення, треба сказати.

Недалеко від Воронежа, в селі, зупинилися на постій. Зупинилися в кремезного діда; хата в старого велика, на відшибі, ближче до лісу. Дід за давньою традицією свого роду бортникував (збирав дикий мед), у нього завжди зупинялися козаки з Дону; де мед, там хмільні меди, а де меди, там козаки. Та й дід був дуже свій: коли не розбійник, то з душею розбійника: небагатослівний, вірний слову, на першому місці — товариш, потім усе інше. Минулого разу Стенька із станицею в нього ж таки зупинявся. Але відтоді в дідовій хаті сталися зміни: вбило колодою його сина, Мотька. Зосталася з дідом невістка, чорноброва Аганя, молодиця дебела, вродлива й привітна. Козаки одразу збагнули, що Аганя тут— і за господиню, і за жінку кремезному дідові (старої в нього давно не було), але не давали взнаки.

Випили. Аганя теж випила; молода гаряча кров заграла в ній, вона без усякого сорому задивлялася на молодих козаків, реготала... Часто поглядала на Стеньку. А той ще з минулого разу запам'ятав Аганю, але тоді надто був молодий, еоромився, і в Агані був чоловік.

Тепер Стенька осмілів... І так вони відверто задивлялися одне на одного, що всім стало якось не по собі. Один лише дід-лісовик, господар, нічого й не помічав, помовчував, пив. Старший у станиці, Єрмило Пузанов, викликав Стеньку надвір, попередив:

— Не треба, Стенько, не ображай діда. Воно й небезпечно; дід він... такий: пришиє вночі, писнути не

встигнеш.

— Гаразд,— відповів Стенька.— Я не малоліток.

— Гляди! — ще раз сказав Єрмило серйозно.— Коли б не було лиха.

— Гаразд.

Ніч минула спокійно. Та Стенька, видно, встиг переговорити з Аганею, про щось вони домовилися... Вранці Стенька й сказав, що хворий.

— Що таке? — спитав Єрмило.

— Поперек чогось... ломить усього. Полежати треба.

Козаки переглянулися між собою.

— Нехай полежить,— мовив могутній дід-господар.— Я його травичкою тут одволаю. Я знаю, що воно за хворість.

Фрол, улучивши мить, поткнувся до Стеньки:

— Що ти надумав?

— Мовчи.

— Отруїть він тебе, Стенько... Або приб'є вночі, їдьмо.

— Мовчи,— знову сказав Стенька.

Козаки поїхали.

Стенька наздогнав їх через два дні... Багато не розводився. Сказав тільки:

— Полегшало. Відпустило спину...

— А як лікував? — заусміхалися козаки.— Розтирав? Чи як?

— Це — хто кому розтирав, треба спитати. Спритний козак, Стенька... А дід нічого? Обдурили?

— Вони пішли,— незрозуміло сказав Степан.— Разом: і дід, і...

— Куди? — здивувалися козаки.

— Назовсім. У ліс кудись. Дід щось помітив і... пішов. І Аганьку повів за собою. Разом пішли.

— Е-е... Ну звичайно: що він, дивитиметься? Звісно, поведе поки що — від гріха далі.

— Ну от і маєш, узяв зігнав людей... Жили собі, нікому не заважали, ні, з'явився... король-королевич. Треба ж було!

Полаяли Стеньку. Поїхали далі.

Стенька, однак, довго був сам не свій: мовчав, думав про щось, видно, тривожне. Козаки його розраджувати заходилися від сумних думок:

— Чого ж тепер? Дід не пропаде — увесь ліс його. А її завести треба, звичайно: коли-небудь вона сказиться.

— Не горюй, Стенько. А, видно, присохло серденько? Ех, ти...

Тільки в монастирі збагнули козаки, що в Стеньки на душі якась імла: старі так не молилися за всі свої гріхи, як почав молити бога Степан — колінопреклонно, несамовито.

Фрол знов до Стеньки:

— Що з тобою? Невже так нагрішив? Лоба розіб'єш...

— Мовчи,— тільки й сказав тоді Степан.

А коли поверталися, проїжджаючи те село, Степан відстав з Фролом і показав непомітний горбок у лісі...

— Он вони лежать, Аганька із своїм старим.

У Фрола очі полізли на лоба.

— Убив?!

— Спершу поманила, дурна, потім горлати почала... Старий десь підслуховував. Прибіг із сокирою. Може, раніше домовилися... Самі, мабуть, убити хотіли.

— Навіщо?

— Не знаю.— Степан трохи все-таки щадив свою совість.— Я так подумав. Повисла на руці... а той із сокирою. Довелось обох...

— Жінку!.. Як же, Стенько?

— Ну, як?!—озлився Степан.— Як чоловіка, так і жінку.

Жінку зарубати — великий гріх. Можна вбити кулаком, утопити... Але зарубати шаблею — гріх. Як дитину приспати. Через те й мучився Степан, і молився, і злився. Досі про те ніхто не знав, тільки Фрол. Тим тяжчою була Степанові його зрада. Гріх молодості може спливти й нашкодити.

Рано-вранці до табору разінців підскакали троє вершників; вартовий спитав, хто такі.

— Чи не пізнав. Кіндрате? —озвався один з коня.

— Тю!.. Фрол?

— Де батько?

— А он у наметі.

Фрол торкнув коня... Троє верхівців почали обережно пробиратися поміж сплячими козаками до намету.

Кіндрат постояв, подивився їм услід. І раптом його різонуло якесь недобре передчуття.

— Фроле! — гукнув він.— Ану, зажди.

— Чого? — Фрол зупинився, почекав Кіндрата.

— Ти з чим до батька?

— Лист йому. З України, від Дорошенка.

— Покажи.

— Та ти що, бог з тобою! Кіндрате!..

— Покажи,— затявся Кіндрат.

Фрол дістав листа, подав Кіндратові. Той узяв його й пішов у намет.

, — Скажи: мені треба з ним погомоніти! — мовив Фрол.

— Скажу.

Кіндрат увійшов у намет.

І майже одразу з намету вийшов Степан — босоніж, у шароварах, скуйовджений і припухлий зі іну й тяжкоґо похмілля.

— Здоров, Фроле.

— Здоров, Степане...

— Чого не заходиш?

Дивились один на одного пильно, напружено.

— Лист. Од Петра Дорошенка.

— Ти заходь! Заходь — хоч вип'ємо... А то, бач, який я?

Фрол, розумний, далекоглядний Фрол, болісно вагався.

— Не схиляється Петро...

Степан розумів, що коїться з Фролом, які собаки розривають йому серце — Фрол боїться, і боїться показати, що боїться, і хоче, правда, поговорити, і все-таки боїться.

— Та дідько з ним, з тим Петром. Я й не сподівався дуже, ти ж знаєш,— невимушено мовив Степан.— Заходь, погомонимо.

Фрол непомітно, як йому здавалося, зиркнув очима навсібіч: табір спав.

Степан помітив цей його сторожкий вовчий погляд.

— Я від Сірка жду. Від Івана. Заходь,— ще сказав Степан і пішов у намет. Ішов нарочито безпечним кроком. Розсунув вхід, увійшов у намет. Не оглянувся.

Фрол зостався на коні.

— Пронько,— стиха сказав він молодому козакові*— іди попереду.

Пронько не зрозумів. Дивився на осавула.

— Іди! — здавленим од хвилювання й злості голосом сказав Фрол.— А я подивлюсь...

Пронько зліз із коня, пішов до намету. Фрол зостався на коні, стеріг очима вхід.

Фрол добре знав Степана. Сталося так, як він, очевидно, й гадав; Степанові нерви напружилися до краю, він не витримав: почувши козакові кроки, рвучко виступив назустріч йому з пірначем у руках. Виявивши хитрість друга-ворога, завмер на мить... Випустив пірнач. Та було пізно...

Фрол розвертав коня.

— Зажди, Фроле! — голосно крикнув Степан.— Фроле!

Фрол уперіщив коня канчуком... Козак, який лишився на коні, теж розвернувся... Кіндрат, що вибіг на отаманів крик, націлив рушницю...

— Не треба,— сказав Степан. Підбіг до вільного коня, скочив.

І почалися гони.

...Вилетіли за межі табору, ударилися в степ.

Кінь під Степаном був молодий; помалу відстань між двома попереду й третім позаду стала скорочуватись.