Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь
Разом помізкуємо. Все.
У круг протиснулися посланці від городка Черкаська на чолі з попом. Люди всі літні, поважні. Степана знали, знали щедрість його.
— До тебе, отамане.
— Ну?
— Покарав нас господь бог,— почав піп,— погоріли храми наші... Бачиш?
— Бачу,— сказав Степан.
— Ти багатий тепер... на богомілля в Соловки до Зо-сима ходив...
Степан насупився:
— Ну? Далі?
— Дай на храми.
— Дулю! — різко сказав Степан.— Хто Москві на козаків нашіптує?! Хто перед боярами стелиться?! Ви, кабани годовані! Ви наїдаєте пики на царевих подачках! Згинь з очей, жеребець! Краще свиням викинути, ніж вам оддати! Перші доносити на мене поповзете... Мабуть, уже й послали, зміюки слизькі! Знаю вас, попів... У царя просіть. А то — на мене йому жалієтесь і в мене ж на хра-ми просите. Геть з очей!
Піп не чекав такого.
— Безсоромнику! Скурвий сину! Я по-християнському до тебе...
— Лизоблюде царський, у мене допомоги просиш, а як вийде невдача в нас — перший проклинатимеш. Теж по-християнському ?
Наперед вийшов літній козак із домовитих:
— Степане... Ось я не піп, а теж прошу: поможи церкви позводити. Як же православним без них?
— А навіщо церкви? Вінчати, чи що? Та хіба не однаково: хай стануть у парі під вербою, затанцюють — ото й повінчались. Я так вінчався, а живу ж — громом не вбило.
— Нехрист! —— вигукнув піп гнівно.— Чи не від твого це богохульного наущення церкви погоріли?
Степан утупився в попа:
— Згинь з очей, сказав! А то зараз у мене хлиснеш водиці!.. Дармоїд смердючий. По-християнському він... Ану, скажи мені по-християнському: за що Никона в Москві повалили? Чи не за те, що хотів хвоста підрізати боярству? Га?
Піп нічого не сказав на це, повернувся й пішов.
— Усіх, усіх розніс,— докоряла бабця Мотря хрещеникові.— Ну, Корнія — дідько з ним, обійдеться. А жильця навіщо ж у воду посадив? Попа навіщо ганьбив?..
— Усіх їх з Дону повитурюю,— без усякої погрози стомлено пообіцяв Степан. Він на якийсь час лишився'без людей, удома.
— Страшно, Степане,— мовила Олена.— Що ж тепер буде?
— Воля.
— Убивати, чи що, за волю оту прокляту?
— Убивати. Без крові її не дають. Не я так завів, тож нічого всіх покійників на мене вішати. Забагато буде. Дай горілки, Олено.
— Через те й п'єш,— совість мучить,— сердито проказала набожна Олена.— Кажуть же люди: замучить чужа кров. Оце вона й мучить тебе. Мучить!
— Цить!.. Молодице. Не лізь, куди не просять. Бояр, либонь, не мучить... Іще раз кажу: не просять — не лізь.
— Просять! Ще й як просять! — Олена збунтувалася. Тут, у Черкаську, її підігріли.— Проходу від людей нема! Кажуть: на чужині невірних бив і дома своїх же, християн, б'є. Якої тобі ще волі треба?! Ти й так вільний...
Іншим разом Степан віднадив би дружину окриком, може, навіть джигонув би згарячу канчуком, якого завжди носив на руці й забував іноді зняти вдома. Але — відчував: дай забути людям страх, багато хто заговорив би, як Олена. А то ще й образливіше — розумніше. Це дивувало Степана, сердило... І він сказав, намагаючись зберігати спокій:
-— Я — вільний козак... Та куди ж я подіну свої вільні очі, щоб не бачити голих і голодних, бездомних... їх на Русі — греблю гати. Я, може, жалість утратив, та сумління я не втратив! Не упустив я його з коня в чистому полі!.. Жалко?! В гробину їх!..— Степан пополотнів, до хрускоту в пальцях стиснув руків'я канчука.— Згинь з очей, дурепо!
Олена пішла була, та Степан схопився, загородив їй дорогу, близько нахилився їй до обличчя:
— А їм не жалко!.. Брата Івана... тварюки потайні."— Спазма здавила Степанові горло; на очах з'явилися сльози. Та він вів далі: — Де ж їхня жалість? Де? Бони мені рота землею забили, щоб я не докричався до неї, до їхньої жалості. Щоб у мене навіть крик або молитва яка з горла не вийшла — не хочуть вони тривожити свою совість. Ні вже, лишили живого — хай на себе й нарікають. Не буду я тепер проклинати даремно. І не молитимуся — страчуватиму! Іди послухай, що прийшлі про бояр кажуть: тварюки! Гірші за тварюк! Хіба що людського м яса не їдять. А кров п'ють. А попи... Тьху! Милостивці! Тварюки!.. Кого ж ви тут за кров совістите! Кого-о?!
Мотря налила в чарку горілки, подала Степанові:
— Охолонь, ради бога, охолонь... аж побілів.
Степан випив до дна, витер вуса, сів. Довго мовчав,
потім знову заговорив — тихо, стомлено:
— Безстидники ж ви: дармоїдами втікачів обзиваєте... Я знаю, хто тобі нашіптує... Своїх, кажуть? Ні, не свої вони мені. Мені — хто покривджений, той свій. Гади пузаті мені не свої. Якби я вмів іще як-небудь з ними говорити — говорив би. Не вмію. Лишилося — рубати. Рубати вмію. Спробуйте ви, богомільні, своїми молитвами їх приструнчити! А то вони скоро всю Русь зжеруть! Спробуйте, а я подивлюсь, як вони від ваших молитов добрими поробляться. Чхати вони хотіли на ваші молитви!
Степан замовк. Налив ще, випив, опустив голову на руки, заплющив очі... Стомлювався він од таких розмов дуже. Всіляко уникав їх, та вони траплялися.
Жінки покинули його самого.
Та тільки-но вони вийшли, нагрянули гості: Іван Чор-ноярець, Федір Сукнін... А з ними :— Ларко Тимофеев,
Мишко Ярославов, усі семеро, що ходили в Москву до царя бити чолом у Кремлі за провини козацькі. Тільки тепер, побачивши їх живих-здорових, збагнув Степан, які дорогі вони йому, вірні його товариші, і як безглуздо, що він одпустив їх до Москви: могли там зостатися гнити живцем у царевих темницях, а то й зовсім згинути.
— Тю! — вигукнув Степан радісно.— Ото—гості так гості! Хороші ви мої...
Вся станиця перецілувалася з отаманом.
— Ото гостоньки!..— повторював Степан,— Та як же? Коли ви? — Він був радий до нестями. Мало не плакав з радощів. Увесь час, поки Аарка з товаришами не було, мучила совість: даремно послав у Москву.— Звідки ж ви оце зараз?
— А прямо з дороги.
— Олено! — стіл: гуляти будемо. Де вона?—метушився Степан.— Ну, хлоп'ята!.. Радий я за вас. Слава тобі, господи! А бачили військо?.. Га?—Степан засміявся.— Захитається світ! Сідайте, сідайте...
Олена увійшла, невдоволено подивилася на ватагу й заходилася накривати на стіл. Знову — гульбище.
— Що цар, живий-здоровий? Одпустив вас?.. Чи як? — розпитував Степан.
— Нас під вартою в Астрахань везли, а ми дорогою утекли собі. Навіщо нам, думаємо, в Астрахань?.. Батько на Дону тепер.
— А як же варта?
— Коней, озброю в них одібрали, а їх пішки пустили...— Ларко теж усміхався, задоволений.
— Славно. А що ж цар? Бачили його?
— Ні, з боярами у приказі погомоніли...
— Не ждуть нас у Москву?
— Ні. Вони тоді не знали толком, де ми — на Дону чи на Волзі...
— Добре, нехай поки що чухаються. Завтра виступимо. А це ж хто? — Степан побачив Федька Шолудяка.
— Федір... Дорогою за нами ув'язався. Бувалий чоловік, у Москві, в приказі, батога скуштував.
— З яких?—спитав Степан, придивляючись до сухорлявого, смаглявого Федька.
— Калмик. Хрещений,— мовив Федько.
— Як січуть у Москві?
— Славно січуть! Згадаєш — на душі хороше. Уміють.
— За віщо ж?
— Погуляли з хлоп'ятами... Поміщика свого у Волгу посадовили. Довго в бігах були. А в Москві, на муках, про поміщика не зізнався. Збіглий, сказав. А прізвище збрехав...
— Як же це ви? І не жалко вам його, поміщика?
У Шолудяка очі округлилися від подиву: він чув про Степана Разіна зовсім інше — що той теж не жаліє поміщиків.
Степан засміявся, засміялися й осавули.
— Олено, як у тебе? — спитав Степан.
— Сідайте.
Міцно спить захмелілий отаман. І не чує, як упадають коло нього двоє рідних людей: хрещена мати й дружина.
Олена, поклавши руки на коліна, дивиться не надивиться на такого близького їй і далекого, рідного, любого і страшного чоловіка.
Мотря звично готується творити замовляння.
— Господи, господи,— зітхнула Олена.— І люблю його, й боюся. Страшний він!
— Годі тобі, дурненька! Який там він страшний — козак як козак.
— Про що думає?.. Ніколи не знала.
'— Нічого й знати нам...— Мотря схилилася над Степаном, зашепотіла скоромовкою: — Замовляю я своє ненаглядне дитятко Степана над келихом весільним, над свіжою водою, над рушником вінчальним, над свічею обручальною.— Провела кілька разів вологою долонею по Степановому лобі; той поворухнувся, але не прокинувся.— Умиваю я своєму дитяткові чисте личенько, утираю рушником вінчальним його уста медовії, очі яснії, чоло думнеє, ланити червонії...— Утерла рушником обличчя. Степан знову не прокинувся.
— Загине він, чує моє серце,— з жахом мовила Олена.
— Цить! — суворо сказала Мотря.— Освічую свічею обручальною його становий каптан, його шапку соболину, його пояс мережаний, його чобітки сап'янові, його кучері русії, його лице молодецькеє, його ходу борзу...
Олена тихенько заплакала. Мотря глянула на неї, похитала головою й вела далі:
— Щоб ти, моє дитятко, був цілий, неушкоджений: від сили ворожої, від пищалі, від стріл, від борця, від кулачного бійця, від ратоборця, від дерева руського й заморського, від поліна довгого, недовгого, четвертинного, від жіночих зароків, від підступної немочі, від заліза, від булату, від міді червоної, від срібла, від золота, від пташиного пера, від невірних людей: ногайських, німецьких, мордви, татар, башкирців, калмиків, бухарців, турків, якутів, черемисів, вотяків, китайських людей.
Бійцям тебе не подужати, ратною зброєю не вбивати, рогатиною й списом не колоти, сокирою й бердишем не сікти, обухом тебе бити не вбити, ножем не вразити, старожитнім людям не обдурити, молодим хлопцям нічим не шкодити, а бути тобі перед ними соколом, а їм — дроздами. ' , '
А оцоб був ти, моє дитятко, моїм словом міцним.— уночі и опівночі, в усяку пору, в путі-доріженьцї, уві сні й наяву — збережений від смерті наглої', від горя,' від лиха, врятований на воді від утопления1, захищений в огні— від. згоряння.
А прийде година твоя— смертна, і ти спом'янеш-, моє дитятко, про нашу любов лагідну, про наш хліб-сіль пишний, обернись на батьківщину славную, удар їй чолом сім разів по сім, попрощайся з рідними й кревними, припади до сирої землі, й засни сном солодким, непробудним1.
Замовляю я раба Степана Тимофійовича, ратного чоловіка, що йде на війну, оцим моїм міцним замовлянням. Цур, слову кінець, моєму ділу вінець.
Олена впала головою на подушку, заплакала голосно:
— Ох, та не оддала б я його, не пустила б...
— Поплач, поплач,— порадила Мотря.— Зате полегшає.
