Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Та й яка користь вас міняти? Встань, не дурій, Олено...

І ось чийсь голос, посилений порожнечею церковною, гучно спитав позаду:

— Це хто ночами по церкві ходить?

Олена в, молитовному екстазі не впізнала цього голосу, бехнулась з переляку навкарачки. Степан упізнав — то був Корній Яковлев, його хрещений батько. Чи то він випадково — не спалося — побачив церковні двері відчиненими (він жив навпроти церкви, через майдан), чи то навмисне підстерігав рідкого гостя... По голосу — не схоже, що зі сну.

Степан підвів Олену з підлоги. Заспокоїв.

— Господи, матінко...— ледве отямилась Олена.— Трохи з глузду не з'їхала.

— Здоров, Степане! — привітався Корній до Степана.— Чого ж уночі, а не вдень?

— Бо ніч, бач, яка — видно...

— Ну, ходімо в гості?

— Ні, в гості я до тебе не піду,— одрізав Степан. Без зла, між іншим, сказав, але твердо.— Поговорити хочеш? Давай тут. Є що говорити?

— Е-е, хіба мало! Стільки часу минуло...

— Стьопо, чого зайти не хочеш? — втрутилася Олена, зміркувавши, що тепер саме раз відговорити Степана від лихих думок.

— Помовч!—сказав їй Степан. Він став здогадуватися, що ця зустріч із Корнієм — підстроєна.— Що хотів спитати, хрещений?

— Хотів спитати... Мо', зайдеш-таки? Чого ми тут, як...— Корній хотів сказати "розбійники", та вчасно схаменувся: Степана дехто саме й величав "розбійником".— Як вороги люті,— доказав Корній.— Дім же поряд. Та й твій дім —тут-таки. Хоч і до тебе підемо.

— Ходімо, Степаночку, ходімо,— заблагала Олена. Але її не чули, не до неї.

— Мій дім не тут, Корнію...

— А де ж? У Кагальнику?

— В чистому полі. Дім великий, крівля висока... Пожильців багато.

— Кого-кого — голоти завсігди вистачало. Чим тут вихвалятися...

— Що спитати хотів?

— Спитати хотів... Більше застерегти хотів, ніж спитати... Недобре затіваєш, Степане. Бачу. Та питати — що затіваєш — не буду. Не скажеш. Але тричі все-таки спитаю тебе. А ти дай відповідь.

— Ну?

— Ти до царя послав станицю чолом бити...

— Послав.

— Зажди, це не питання, це я знаю. Більше знаю: помилує тебе цар...

— Знюхались? З царем... Мабуть, посилав уже до нього?

— Ні, здогадуюсь. Знюхатись ми з ним завсігди встигнемо. Я служу йому, Степанку. І ти служиш... Ти його хліб їси.

— Ну. Далі.

— Я старію. Мені незабаром спокій буде дорожчий за всяку знатність. Хто військовим стане? Після мене?

— Знайдете. Святе місце порожнім не буває.

— Ти станеш. Хочеш, так зробимо: я завчасно пошлю до царя... попрошу увільнити мене од військового...

— Ну-у, хрещений! — щиро здивувався Степан.— Що це тебе так допекло? Отаманствуй на здоров'я.

— А те мене допекло,— не витримав Корній батьківського тону,— що коли ти, жеребець, забунтуєш, то й нам усім голови постинають. Оце й допекло.

— Так і кажи. А то — знатність йому набридла.

— Я віддам тобі, віддам усе!.. Бери. Дай дожити спокійно. Дай голову в могилу із собою взяти. Шкода мені її — на кілку сушитиметься. Все тобі віддам!..

— Не хочу. Нічого мені від тебе не треба. А що треба — сам візьму. Тільки — не треба.

— Друге, що хотів спитати в тебе...

— Питай.

— Ти розумієш, коли ти піднімешся проти волі царя, він нас хлібного припасу позбавить. Весь Дон. Розумієш? Ти ж на голод нас прирікаєш... Він он уже й зараз не присилає!

— Брешеш! Лукавиш, старий. Вас він припасу не позбавить. Він боїться, щоб я того хліба вище не перехопив, через те й не посилає вам поки що. Я цього не зроблю. Коли хочеш говорити по правді, говори, не лукав. Не роби з мене недоумка.

— Недоумка з тебе ніхто не робить... І не зробить. Але не великим розумом грішать, Степане, грішать волею. З недоумком я не балакав би тут.

— Які ще запитання?

— Куди хочеш іти весною?

— Цього я... не тільки тобі чи цареві, а самому господу богу не скажу. Все?

— Все. Ти знаєш, на що йдеш?

— Знаю.

— Знаєш. Не маленький. Тільки не знаєш ти, що занапастиш усі наші вольності донські... Не тобою теж вони добуті, не твоїми голодранцями. А ти, на догоду тим голодранцям, усе прахом пустиш, за що батьки наші, і твій батько, головами своїми наклали. Подумай спершу. Добре подумай! Втікає з Русі мужик— йому хоч є куди втікати, на Дон. Коли він не душогубець природжений, не пияк, ми завсігди його радо приймаємо, ти знаєш. А ти зробиш так, що мужикові ніде буде голови прихилити. Відберуть у нас вольності...

— Ото, я бачу, радо прийняли ви тут голодранців! Ото радо прийняли, приголубили — пики одвертаєте. На батьків наших не кивай — не тобі рівнятися до них. Вони якраз радо приймали. А ви — прихвоснями царськими поставали. Мужика в тебе незабаром з-під носа братимуть, повертатимуть панові... Ти не побачиш. Ти пальцем не кивнеш. Або ще й сам зв'яжеш та одвезеш. Ти весь жиром заплив, кабан! —Степанів голос зміцнів і зазвучав недобре, немирно.— Прийшов одговорювати!.. Зваблювати прийшов, як дурну дівку,— гостинців дам! Невже ти вірив, що в мене слина потече од твоїх обіцянок? Та мені твого отаманства задарма не треба! А про вольності... Не смій навіть варнякати! А то я тобі на язика наступлю. Це он їх,— показав на Олену,— зіб'єш з пантелику... Збив уже. А я все ж таки козак, хрещений батьку. Не дитина ж я мала. Я думав, що ти ширше невода закинеш... Може, думаю, він куди-небудь на калмиків поманить, лис... А він залякувати з'явився. Дай дорогу! — Степан рушив прямо на військового. Той відсторонився.

Степан вийшов з церкви й попрямував не до лазу, через який вони проникли в городок, а до воріт — на вартового.

— Хто?!— окликнули його сонно.

— Свої,— сказав Степан.

Над степом займався ранок.

17

Тієї зими до поверженого, але ще могутнього патріарха Никона у Ферапонтів монастир приходили донські козаки. Троє. Патріарх уважно вислухав їх... Звелів опісля нагодувати козаків, покликав монаха-писаря й почав диктувати листа цареві:

—"Ти — цар, ти не хочеш зламати гордині своєї. Не передо мною, перед богом-вседержителем. Ти забув: він тебе підніс до себе, але він тебе і повергне..."

До палати зазирнув чорний диякон Мардарій:

— Що з козаками робити?

— Нагодували?

— Нагодували.

— Провести їх за ворота і вирядити з богом. Ніколи їх тут не було, і ніхто їх не бачив. Усім скажи.

Мардарій зник.

— Повергне,— підказав писар.— Далі?

— "Істинно кажу тобі: зчиниться бенкет кривавий у твоїй державі, бо нікому молити бога. Твої ж молитви до нього не доходять. Страшний бенкет буде: люди наситяться м'ясом людським. Ти ж не хочеш, щоб господь бог почув наші молитви, уберіг Русь..." Никон став за спиною писаря, перечитав, що той устиг записати... Потім простягнув довгу, сильну руку, взяв листа і зібгав у кулаці.

Він не послав того листа цареві. Передумав.

— Жирно буде,— сказав.— Переживеш... Банькатий.

ЧАСТИНА

II

ПОМЩАЙТЕСЬ, БРАТИ !

Писали до великого государя.

З Астрахані боярин і воєвода князь Іван Семенович Прозоровський з помічниками:

"Посилали, мовляв, вони з Астрахані на Дон до Черкаського козацького городка єдисанського улусного татарина Юмашку Келимбетова таємно й веліли йому про Стеньку Разіна і про товаришів його розвідати достеменно: в якому городку він, Стенька, житиме, і товариші його чи з ним, Стенькою, зимуватимуть, чи від нього підуть порізно; і чи приймуть його на Дону старшини, чи писатимуть до великого государя про указ, і які між ними зносини будуть. 1 грудня 9 дня татарин Юмашка, приїхавши в Астрахань, при розпиті сказав: "Зустрів, мовляв, він Стеньку Разіна з товаришами в Царицині й жив з ним із тиждень, а з Царицина, мовляв, їхав він з ним, Стенькою, разом до П'ятихатського козацького городка. І Стенька, мовляв, з товаришами з П'ятихатського городка пішов униз Доном-рікою стругами і прийшов у Кагаль-ницький городок і жив у тому городку 6 днів. І знайшов він, Стенька, за версту нижче від того городка острів, і на тому острові поробили землянки... А його, Стеньчині, козаки живуть усі разом, і нікого він, Стенька, товаришів своїх од себе не відпускає, тримає їх у себе в городку".

З Царицина воєвода Андрій Унковський писав: "Приїздили з Дону на Царицин донські козаки 2 чоловіки й сказали, що Стенька Разін з товаришами між Ка-гальником і Ведерниковим поставили городок земляний. І послав він, Стенька, в донський Черкаський городок по дружину свою та по брата свого Фролка з дружиною,

а сам він, Стенька, хоче їхати у військо не з многими людьми. А козаків своїх, котрих тутешніх корінних донських жителів, одпускає в козацькі городки для побачення батьків своїх на короткий час за суворими поруками. А з запорозьких, мовляв, городів черкаси і з донських городів козаки, котрі голутвенні люди, до нього, Стеньки з товаришами, йдуть безперестану, а він, Стенька, їх осуджує і умовляє всіляко. А всього козаків нині в нього 2700 душ, і наказував він козакам безперестанно, щоб вони були напоготові. А який у нього намір, про те і його козакам небагатьом відомо, і ніяким чином у них, розбійних козаків, про намір довідатися не можна. Та йому ж казав сотник стрілецький Микита Уривков та інші служилі люди, що на Дону й на Хопрі у багатьох городах козаки, котрі одинокі й голутвенні люди, Стеньці з товаришами вельми раді, що вони прийшли на Дон. І кажуть козаки, що навесні сам він, Стенька Разін, піде на розбій і багато хто з них, донських і хоперських козаків, за ним підуть. А котрі, мовляв, старожилі домові козаки, ті, мовляв, о тім вельми тужать".

Від царя й великого князя Олексія Михайловича писали:

"До отаманів та козаків і всього війська Донського: Відомо великому государеві стало, що Стенька Разін з товаришами стоїть у вашому козацькому верхньому городку Кагальнику. І котрі, мовляв, з наших, великого государя, окраїнних городів торгові всілякі люди їздять до вас на Дон з усілякими запасами, і тих торгових людей він з тими запасами затримує в себе, а в Нижній Черкаський городок до вас їх не пропускає.

І коли до вас ця наша, великого государя, грамота прийде, вам би, отаманам і козакам, довідатися будь-що: котрі всіляких чинів торгові люди їздять до вас на Дон із наших, великого государя, окраїнних городів з усілякими запасами і з товаром, і їм од Стеньки Разіна чи немає якихось утисків, і з розбійниками чи не мають якихось зв'язків, і чи з Дону йти не замишляє. І коли наше, великого государя, жалування й хлібні запаси послано буде до вас на Дон, чи не завдасть він, Стенька, якоїсь шкоди.