Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

— проказав Степан.

— Нічого! — підбадьорила Олена.

Ще якийсь час веслував Степан. Тоді кинув весла, прислухався. І сказав, задоволений:

— А-а! Зажди, Олено... хай ними чорти гребуть.

І спрямував човника до степового берега.

— Стьопо!.. — злякалась Олена.

— Нерозумну ти думку нарадила мені,— мовив Степан.— І я теж — погодився.

Човник ткнувся в берег. Степан вистрибнув на сухе, сказав:

— Посидь трохи, я швидко.

І зник. З води з-за берега не видно було, куди він пішов. Тільки через якийсь час почула Олена його глухуватий, густий голос: "Тпр-р, стій!" І зрозуміла: коней ловить Степан. На острові коням не вистачало корму, і козаки на ніч перепливали з ними на степовий берег, і коні паслися там під наглядом двох-трьох козаків. Та вартових козаків щось не було чути — не озивалися. Сплять, напевно.

Незабаром на березі залунав дрібний тупіт пари коней. Кінські морди й Степанова голова показалися над кручею.

— Вилазь. Витягни човника, щоб не знесло.

Олена вистрибнула з човна, підтягла його ближче до

кручі, насилу видерлася на берег, невисокий, але стрімкий.

Степан оглядав степ. Вартових не видно, вогника ніде немає.

— Сплять, окаянні. Сідай-но... Жди, я проїду берегом,— сказав Степан.

— Та хто б тут був!..— почала було Олена, але Степан уже підстьобнув свого коня й скакав уздовж берега назад.

Олена сіла на теплу кінську спину, згадала про своє убрання, та махнула рукою — дідько з ним, з тим убранням. Важливо, що бажання її здійснюється.

Степан од'їхав далеченько, зупинився, голосно гукнув:

— Агей!.. Хто тут?

Ніхто не відгукнувся. Тільки по воді, чутно, прокотилося: "У-у-у!"

Степан вернувся. Сердитий.

— Стьопо, та біс із ними, з вартовими!..— мовила Олена, та Степан не дав їй говорити.

— Досить! — І, помовчавши, відхідливо вже сказав: — Ну, їдьмо, чи що.

— їдьмо.

"От розпалилася молодиця! — подумав Степан, позираючи збоку на дружину; Олена ліадно сиділа на коні, і якби не блищали під місяцем її голі коліна, то й не зразу вгадаєш: козак чи козачка скаче.— Які ж різні вони! Але — різні-то вони різні, а в усіх у голові — сама тільки любов, більше нічогісінько немає". Не знав Степан своєї дружини, погано знав. Не тільки сама любов була в голові в Олени. І любов, звичайно, але не сама тільки любов. Не знав він, що Олена днем раніше посилала вірного козака до Корнія Яковлєва, і той передав їй козаком: "Хай приїздять... Хай вона його як-небудь закличе до мене,— мо', й умовимо якось. Хоч спробуємо".

Коли Олена від'їздила до Степана в Кагальник, була в них з Корнієм розмова: усі сили покласти, а не допустити, щоб донська голота, особливо ж расєйські головорізи підбили доброго отамана на гріх і різанину. Ба-течка-отамана, заступника, чекали, не приховували цього. І звичайно, як він прийде, говорили між собою Корній та Олена, першими до нього проб'ються голодранці, і вже вони постараються — натуркочуть у вуха. Отаман добрий до глупоти, ладен усіх радо прийняти, а вони — гольтіпаки, сволота — кинуться зі скаргами.

— Наше, наше з тобою, Олено, найперше діло — не допустити лиха,— казав Корній, ніби щиро стурбований.— Перед богом і царем відповідатимемо, Оленоч-ко. Ти йому найближча, тому й спитають із тебе найбільше. А спитають як: кров проллється, а гріх — на твою неповинну душу впаде: могла втримати, а не втримала. Отак спитають. Чому він козаків не хоче розпускати? Що задумав? Мир стоїть до раті, а рать — до миру. Ох, Олено...

— Та як же його втримати? Як? Чи ти не знаєш його? — Олена вся тремтіла, лякалась.

— Знаю. А як утримати — не знаю. І порадити — не знаю як. Знаю одне: лиха не минути. Чого він війська не хоче розпускати? На кого тримає?.. Ти довідайся хоч про це.

Та тільки правий був і Степан: жила в Олені велика, всепоглинаюча любов, і якби не було її, цієї любові, ніякому Корнієві, хоч би був він тричі досвідчений і хитрий, не вплинути б на неї. Олена хотіла втримати Степана біля себе, для себе, для щасливого, спокійного життя. Заради цього вона пішла б і не на таку змову. І коли сьогодні вирішила вона зазвати Степана в Черкеськ, то в ній справді зродилося таке непереборне бажання: пройтись вулицею, постояти біля воріт. Бажання це все росло й росло і виросло в нездоланну пристрасть, вона часом стала забувати, навіщо везе чоловіка в Черкеськ, до кого. До себе вона везла його, дб себе — до молодої, закоханої. У ту давню-предавню пору везла і його, й себе, коли вона, визволена з дитиною з ненависного полону, ждала біля тих самих воріт, біля вереї, свого рятівника й чоловіка, якого обожнювала, цілувала сліди його ніг. Ждала з походу чи з гулянки, захмелілого, ждала й завмирала від кохання й страху — коли б тільки з ним не скоїлося ніякого лиха. Шалений він напідпитку, а в поході про себе не думає. Туди везла його тепер Олена, в ту жадану пору: не забув же він усього на світі в отих проклятих походах, на війні. А як забув, то нехай пригадає. А Корній... Корній своє діло зробить — він розумний. Так і треба: з усіх боків слід обкладати невгамовного отамана, щоб він, куди не повернувся, скрізь бачив: його люблять, він у пошані, у славі... Чого ж іще? Він буде військовим отаманом — хто ж інший? Він багатий... Та хіба можна дати голодранцям збити його на шлях лихий, погибельний?..

Місяць зійшов над степом і висів на диво близько: у Степана раз-другий виникло теж дивне бажання: повернути до нього коня й скакати, скакати — до хрипу кінського, до нестями — і шмагонути його канчуком, місяць. Він засміявся. Олена глянула на чоловіка:

— Ти чого, Степанку?

— Подивитися на нас із тобою цієї ночі збоку — два ушкуйники: човен кинули, взяли коней і при нічному сонечку — в городок, красти. А що найсмішніше — молодиця навчила!

— Украла б я тепер одного чоловіка,— серйозно мовила Олена.— Украла б та сховала якнайдалі... Ото б украла!

Степан не зрозумів.

— Кого?

— Козака одного... Степана Разіна.

У Черкеськ прискакали до третіх півнів. Лишили

коней за городком, на березі.

— Ну? — спитав Степан.— Куди? — І сам, дивлячись на сонний, знайомий до болю, чужий тепер городок, відчув рідкісне хвилювання. Жалко чогось стало: чи то прожитих літ, чи то... Тужно якось стало.— Ходімо. Я лаз знаю — жоден біс не побачить і не почує.

Зайшли із степової сторони, там стіна місцями добряче продірявилась, пролізли, де на животі, де рачки,— опинилися в городку. Олена вийшла вперед і повела тепер сама: звернула ліворуч, перейшли низовинку, вогку, порослу лопухом, вийшли на вулицю... Дорога, пилюга на дорозі, тьмяно сріблилася при місяці, ніде ані душі. Навіть собаки чомусь мовчали.

— Куди ти? — спитав Степан.

— Іди,— звеліла Олена.

Олена теж переживала щемке почуття смутку, любові... І вела її ота сама любов, за яку, вона розуміла, настала пора заступитися, яку треба відбити за всяку ціну. Про Корнія вона поки що не думала; вона думала, що зараз вони зайдуть у церкву і там... обвінчаються.

Коли Степан одбив у татар Олену і зробив її своєю дружиною, зайшлося про те, щоб повінчатися. Та батюшка черкаський запротивився:

— Не вінчатиму. Вона хрещена? Вона ж не пам'ятає.

Олена не знала, хрещена вона чи ні: в полон її вивезли маленькою. Попові всі казали, що — як же інакше? — хрещена. Вона ж росіянка! Піп уперся: не буду вінчати! Такий упертий був піп.

— Ану як не хрещена, тоді — гріх, страшний гріх. Де хочете, дізнавайтеся: гріх.

Степанова мати слізно благала батюшку, Олена побивалася. Тимофій Разя теж говорив з попом:

— Як же ти так — не розумієш: молодиця до своїх попала, до росіян, а ти... Вона й так намучилася, її пригріти треба, а ти...

— Ні,— твердо стояв на своєму піп.

— Ну, то візьми охрести, раз таке діло.

— Не можна. Ми ж не знаємо,— мо', вони її там у свою віру навернули.

— Вона ж каже!..

— Ну, каже!.. Хочеться у своїх жити, от і каже. Вона накаже.

— Ну, гад повзучий, гляди! — спересердя сказав тоді Степан попові.— Я тобі пригадаю!

Але піп той помер, з новим розмови цієї не затіяли — час минув. І лишилися Олена із Степаном невінчані. Та коли Степан і зовсім забув про це, а в останні роки в нього взагалі круто змінився погляд на попів, то Олена все думала, що от — невінчані.

Підійшли до церкви.

— Ну? — спитав Степан.

— Ходімо.— Олена йшла попереду.

— Куди?

— У церкву.

— Вона ж зачинена!

— Там замок без ключа... Сіпни добряче, він одім-кнеться. Ходімо, Стьопо.

— Та навіщо? — не розумів Степан, піднімаючись, однак, східцями до широких церковних дверей.— Що ж там робити?

— Помолимося. Дамо непорушну клятву перед Божою Матір'ю, що ніколи-ніколи не забудемо одне одного. Вічно любитимемо й пам'ятатимемо... Степане, ти ж погодився робити сьогодні, як я прошу. Ради Христа, Стьопо...

"Химерує молодиця,— подумав Степан.— Гедзь укусив".

— Сіпай,— звеліла Олена.

Степан без зусилля розімкнув великий іржавий замок... Вони увійшли в церкву. З верхніх вузьких вікон лилося місячне сяйво, світлими мечами розсікаючи темну, жахну порожнечу храму. Один такий промінь падав на іконостас, на ікону Божої Матері з Ісусом на руках. Олена раптом придушено скрикнула і впала навколішки перед освітленою іконою. Степан мимоволі здригнувся од її скрику.

— Ставай навколішки, Степаночку!—голосним шепотом, знетямлено, проказала Олена.— Світиться матінка! Ой, як світиться! Кажи за мною: матінко, царице небесна!.. Стьопо, стань навколішки, ради Христа! Ради мене... Ради всіх...

Степан опустився на коліна, чудуючись, до яких химер може вдатися молодиця.

— Кажи: матінко, царице небесна...

— Я подумки буду.

— Не треба подумки. Кажи за мною: матінко, царице небесна, як ти любиш своє дитятко, так і я буду...

— Олено! — заперечив Степан.— Усі ці клятви у мене в голові. Я їх знаю... Пам'ятаю.

— Стьопо, кажи...— Олена заплакала:— Як ти любиш своє дитятко, так я любитиму близьких своїх, ніколи їх не забуду...

— Я й так не забуду! — розсердився Степан. І підвівся.— Не реви! Причинна якась... Що з тобою сьогодні?

— Поклянись, Степаночку, поклянись, поклянись! Вона поможе нам, матінка...

— Клянусь,— сказав Степан.— Що це з тобою робиться?..

— Не забуду батьківщини своєї, не забуду близьких своїх...

— Куди я, до турків, чи що, побіжу? Та що з тобою?

— Дружину свою не забуду й не покину. Не проміняю ні на кого...

— Не проміняю.