Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь
Озлився.
— Поживає... Ти чого зуби скалиш?
— Де воєвода? — запитав Степан.
Степанові піднесли в цей час хліб-сіль. На хлібині стояла чарка горілки, сільничка. Він випив чарку, крякнув, одламав від хлібини, вмочив у сільничку, заїв. Витер долонею вуса й бороду.
— Де воєвода? — знову спитав він.
— У вежі замкнувся.
— Багато з ним?
— З двадцятеро.
— А Васько де?.. Я не бачу його.
— Васько...— Ларко Тимофеев показав рукою: — До упаду.— І ще він сказав весело:—Стрільці склали оружжя. Ми їх поки що всіх у церкві замкнули.
— Ходімо воєводу брати,— розпорядився Степан.— Нічого йому там сидіти, його місце у Волзі, а не у вежі. Усі 6 у вежах відсиджувалися! Хитрий Митрій.
Рушили до міської стіни, до вежі, де зачинився воєвода із своїми людьми.
З'явилася звідкись колода. З ходу вдарили тією колодою у важкі двері... Згори, з бійниць вежі, заблискали вогники, затріщали рушниці й пістолі. Кілька чоловік упало, решта, кинувши колоду, відбігли назад.
— Неси ще колоду! — наказав Степан.
— Робіть кришку.
Притягли велику колоду й заходилися зводити над нею — на стояках — двосхилий навіс (кришку) з товстих плах. Кришку потім оббили пітниками (повстю) в кілька рядів, пітники добре змочили водою. Таран був готовий.
— Зрадники государеві!..— кричали з вежі.— Він же дізнається, государ, про все дізнається! Ми послали до царя, послали!
— Це ви зрадники! — гукали царицинці-обложни-ки.— Хіба цар на те вас поставив, щоб нас мучити? Цар-батечко за нас душею зболів. Йому самому, сердешному, од вас життя нема! Марію Іллівну занапастили, голубоньку! Царевичів занапастили!.. Отакі самі живолупи.— Тургенева прислали з Москви недавно, та встиг остогиднути царицинцям.
— Всі на палях будете! — кричали обложені.— 3 розбійниками разом! Бога побійтеся, бога!..
— Кого послухали?! Стеньку, найпершого лиходія й розбійника! — гукнув сам воєвода Тургенев.— Схаменіться, вам кажуть!
Степан дивився на вежу, мружився. Йому піднесли ще чарку. Він випив, кинув чарку, засукав рукава. Глянув на вежу... Махнув рукою, підскочив до колоди...
Таран підняли, розігналися, вдарили у ворота. Ковані двері погнулися. Ще вдарили, ще...
Згори стріляли, кидали смолоскипи, але обложників надійно прикривав навіс. Колодою били й били.
Двері щоразу подавалися більше. І нарешті зовсім злетіли з петель і хряснули всередину вежі. Федько Шолудяк з Ларком Тимофєєвим увірвалися туди, за ними всі інші.
Коротка стрілянина, крики, метушня... І все скінчено. Заспокоїлися.
Воєводу з небожем, приказних, жильців та вірних стрільців вивели з вежі. Підвели всіх до Степана.
— Ти вигукував "лиходій"? —спитав Степан.
Тимофій Тургенев дивився гордовито й злостиво, набравши бравого вигляду.
— Яз тобою, розбійником, розмовляти не бажаю! А ви зрадники! — крикнув він, звертаючись до стрільців і городян.— Куди дивитесь?! До розбійника схилилися!.. Він обдурює вас, оцей ваш батечко. Ось йому, в бридку його морду!—Тимофій плюнув в отамана. Плювок попав на полу отаманового каптана. Воєводу збили з ніг і заходилися лупцювати. Степан підійшов до нього, підставив полу з плювком. Він був блідий і говорив тихо:
— Злизуй язиком.
Воєвода ще раз плюнув.
Степан ударив його в обличчя. Але бити іншим не дав. Постояв, страшний, над поверженим воєводою... Наступив чоботом йому на обличчя — більше не знав, як погамувати гнів. Оголив шаблю... та передумав. Сказав осілим голосом:
— У воду. Всіх!
Воєводу підвели... Він ледь держався на ногах. Його підтримали.
Накинули кожному зашморг на шию і потягли до Волги.
— Бігом! — гукнув Степан. Трохи пробіг слідом за понурою процесією й зупинився. Шаблю ще тримав у руці.— Біго-ом!
Приречених почали підколювати ззаду піками. Вони побігли. І так зникли у вулиці за народом. Народ мовчки дивився на все. Справді, видно, Тимофій Тургенев за своє недовге воєводство встиг дозолити царицинцям. Взагалі зрозуміли люди: відтепер буде так — битимуть бояр. Видно, цар отак забажав. А то навіть і сам Стенька Разін не зважився б на таке.
Тільки один знайшовся серед усіх — з жалістю й сміливістю: отець Авраам.
— Батьку-отамане,— сказав отець Авраам,— не велів би хлопченя топити. Мале.
— Не твоє діло, батюшко. Мовчи,— сказав Степан.
Підійшов Матвій Іванов. Теж:
— Ай справді, Степане Тимофійовичу... Хлопчину не треба б...
— Мовчи,— і йому звелів Степан.— Де Родіонович?
— Задає хропака Родіонович, де...
— Дивись краще за отаманом своїм. Навіщо багато пити дав?! Я не велів.
— А то ви послухаєте! — гірко вигукнув Матвій.— Не велів... А він узяв та й велів!
— Ходімо гумаги приказні дерти,— покликав Степан усіх.
— Ох, Степане, Степане... Отамане!—тремтячим голосом вигукнув раптом Матвій.— Послухай мене, любий...
— Ну? — рвучко обернувся Степан. І спохмурнів.
— Відпусти хлоп'я. Христом-богом благаю, відпусти.— У Матвія в ясних сірих очах стояли сльози.— Відпусти неповинну душу!..
Степан так само рвучко відвернувся й попрямував до приказного дому. За ним — його оточення.
Воєводу і всіх, хто був з ним, загнали у воду, кого по груди, кого по пояс — кололи піками. Двоє козаків так угнали свої піки, що ніяк не могли вирвати, смикали, лаялися.
— Ти глянь — наче в дровиняку якусь...
— І ця зав'язла. Тьху!..'
Тіла вбитих зносило водою. Дві піки так і лишилися стирчати — кинули їх. Якийсь час піки пливли сторч. Ледь погойдуючись. І занурювались дедалі глибше. Потім зникли під водою зовсім.
З берега на цю страхітливу картину дивилися приголомшені царицинці. Багатьох, мабуть, пригнітила, приголомшила жорстока розправа. Мовчали. Невже цар звелів отак? Що ж буде?
...На майдан, перед приказним домом, зносили ділові бумаги, скидали в купу. Утворився великий ворох.
— Усі? — спитав Степан.
— Усі.
— Підпалюй.
Козак нахилився над бумагами, викресав кресалом вогню, помахав губкою, щоб вона зайнялася... І підніс пожадливий вогник до бумаг.
Невдовзі на майдані палало велике веселе багаття.
Степан у задумі дивився на вогонь.
— Волгу закрито.—^ сказав він, ні до кого не звертаючись, роздумливо,— Ключ у кишені... Куди сундук дівати?
— Що? — спитав Фролко, брат.
Степан не відповів.
8
— Волгу закрито,— сказав Степан.— Дві дороги тепер: уверх і вниз. Думайте. Не кваптеся, кріпко думайте.
Сиділи в приказному домі. Вся "головка" разінського війська, та ще додалися Пронько Шумливий, донський козак, і "воронезький син боярський" Івашко Кузьмін.
— Хоч як вирішимо,— щоб не забути потім: місто укріпити надійно,— додав Степан.— Чи вверх підемо, а чи вниз — воно тепер наше. Своїх людей посадимо —— правити.
— Іти треба вверх,— сказав Ус.
На нього подивилися — ждали, як він пояснить, чому вверх. А він мовчав, спокійно, трохи поблажливо дивився на всіх.
— Ти чого це з двох разів говорити Починаєш? — спитав Степан.— Навіщо вверх, розтлумач.
— А навіщо вниз? Тебе знов у шахову область тягне? — зразу чомусь наїжився Ус.
— Іди ти к курвиній матері з шахом разом! — озлився Степан.— Не проспався, то йди проспись.
— А на біса вниз? — не здавався Ус. Чи то він на сварку напрошувався.— Що там робити?
— Там Астрахань!.. Ти до чужої жінки ходив коли-небудь?
— Траплялося... Молодшим був, жеребцював.— Ус коротко реготнув.
— А не траплялося таке: ти до неї, а ззаду — чоловік із сокирою? Ні? —Степан уважно дивився в очі отаманові, хотів збагнути: всерйоз той хоче сварки чи так норовиться?
— Такого — ні; живий поки що.
— То буде, коли ми Астрахань за спиною лишимо.
— То вниз, чи що, намірився?
— Я не казав цього. Я думаю. І ви теж думайте. А то я сам за всіх одбувай!..— Степан знову раптом чогось розізлився.— Я б теж отак: помахав шаблею і — гуляти. Любе діло! Ні, орлики, думати будете! — Степан сильно постукав зігнутим вказівним пальцем.— Тут вам не шахова область, це правда. Я слухаю. Але ще раз кажу вам: думайте головами, а то нам їх тут скоро постинають, якщо думати не будемо.
— Слава тобі господи,— із щирою радістю мовив Матвій Іванов,— розумні слова чую.
Всі повернулися до нього.
— Ну, Степане Тимофійовичу, тоді вже скажу, раз велиш: тільки це про твою дурість буде...
Степан зіщулився і навіть рота трохи відкрив.
— Отамани-козаки,— дещо урочисто почав Матвій,— піднялися ми за святе діло: ослобоняти від боярів Русь.
Славонька про тебе, Степане, йде добра. Заступник ти народу. Чого ж ти злості своєї не приструнчуєш? Чим провинився допіру хлопчина, що ти його теж у воду посадив? А воєводу бив!.. На тебе ж дивитися страшно було, а тебе любити треба.
— Він харкнув на мене!
— І — добре, і — гаразд. А ти той плювок візьми та покажи всім: ось, мовляв, вони, воєводоньки: так уже звикли плювати на нас, що й перед смертю втерпіти не може — треба харкнути. Його тоді сам народ роздере. Йому, народові, теж за тебе заступитись охота. А ти не даєш, усе сам: ти й суд, ти й розправа. Оце і є твоя дурість, про яку я хотів сказати.
— Лапоть,— зневажливо мовив Степан.— А ще скаржишся, що вас утискають, жінок ваших забирають. Та в тебе не тільки жінку заберуть, а й самого... такого...
— Ну ось... А велиш говорити. А трохи не по-твоєму— так і лапоть. А все-таки послухай, отамане, послухай. Не все котові масниця...
— Я не про це питав. Нехай йому чорт!.. Що він тут плеще? — Степан подивився на всіх, немов шукаючи підтримки. І до Матвія: —Я хіба про це питав?
— Але ж коли думати, то не спитавшись треба. Так як є...
— Ти, Матвію, найрозумніший тут, як я подивлюсь. Усе не так, усе не по-твоєму,— завважив Ларко Тимо-фєєв, і в його очах заблимало ясне голубе світло ворожнечі.
— Просто діватися нікуди від його розуму та порад!—-підтримав Ларка Федір Сукнін.— Як скаже-скаже, то хоч геть з-перед очей іди...
— Та це ж про нас, про рязанських, сказано: задля приказки до Москви йшов,— відбувся жартом Матвій. І посерйознішав.— Я що хочу сказати, Степане Тимо-фійовичу: ти гарно сказав — "думайте", а сам же, сам не думаєш! Як тебе згребе за кишки, то ти кидаєшся куди попало.
Степан наче тільки цих слів його й чекав: уп'явся в Матвія... Насилу розтулив губи, скорчені злою судомою.
— Ну, на таку спритну вошу в нас ніготь знайдеться,— сказав він і потяг з-за пояса пістоль.— Раз уже всі ми такі дурні тут, то й спитають з нас так само...
Ус, як і всі, зрештою, побачив, що недовго до біди, тільки тоді, коли Степан здійняв над столом руку з пістолем...
