Серця трьох - Лондон Джек

Будинок стояв так відокремлено, що потрапити до нього можна було або підпливши на човні, або по містку футів двадцяти завдовжки і таким вузеньким, що на ньому не могли б розійтися два чоловіки. На кожному кінці містка стояли по двоє юнаків-вартових. Підкоряючись жесту жерця Сонця, що йшов попереду, юнаки-вартові пропустили всю групу. Обоє Моргани помітили, що списники, які супроводжували їх від Великого Дому, залишилися по той бік містка.

Перейшовши місток і зайшовши в бунгало, вони опинилися у великій кімнаті, умебльованій хоча й примітивно, але краще, ніж можна було сподіватися в Долині Загублених Душ. Трав’яні мати на підлозі милували око тонким плетінням, а бамбукові штори, які прикривали прорізи вікон, вишуканою майстерністю. Дальній кінець кімнати прикрашала величезна золота емблема Сонця — така ж, як над вівтарем біля Великого Дому. Та над усе полонених вразили дві живі істоти, котрі навіть не ворухнулися, коли вони зайшли. Під сонячним диском на невеликому підвищенні стояло ложе з безліччю подушок — напівдиван-напівтрон. А на цьому ложі серед подушок спала жінка в хітоні, пошитому з якоїсь м’якої мерехтливої тканини, котрої наші мандрівники ніколи не бачили. Груди її тихо здіймалися і опускалися. Вона, безумовно, не належала до племені. Загублених Душ, цих звироднілих нащадків караїбів та іспанців.

На голові в неї була тіара зі щирого золота з коштовними каменями такої величини, що вона здавалася короною.

Перед жінкою на підлозі стояли два золотих триніжки; під одним жеврів вогонь, а на другому, значно більшому, височів величезний золотий казан. Між триніжками, не кліпаючи і не рухаючись, ніби сфінкс, лежав величезний, білий як сніг, собака, схожий на вовкодава. Побачивши гостей, він вп’явся в них.

— Ця жінка — справжня леді, достоту королева, і мрії в неї, звичайно, теж королівські, — шепнув Генрі.

Жрець гнівно глянув на нього.

Леонсія дивилася на сплячу затамувавши подих, а Торес здригнувся, перехрестився і сказав:

— От ніколи не чув, що в Долині Загублених Душ є таке диво. Ця жінка — справжня іспанка. Більше того, вона — шляхетної кастильської крові. І очі в неї мають бути сині — це так само точно, як те, що я стою тут. Але яка вона бліда! — Він знову здригнувся. — У неї неприродний сон. Схоже, що її обпоїли якимось зіллям і обпоюють досить давно.

— Атож! — схвильованим шепотом перебив його Френк. — Та, Що Мріє занурена в наркотичний сой. Вони, напевне, тримають її увесь час на наркотиках. Вона в них, очевидно, ніби верховна жриця або найвищий оракул... Та не хвилюйся ти, старий, — звернувся він іспанською до жерця. — Ну й що, коли ми її розбудимо? Адже нас привели сюди, аби познайомити з нею, — і, я сподіваюся, не тоді, як вона спить!

Красуня ворухнулася, немов цей шепіт потривожив її сой; заворушився й собака; повернув до неї голову, і рука сплячої пестливо лягла на його шию. Жрець ще владніше замахав руками, вимагаючи тиші. Усі замовкли, очікуючи пробудження віщунки.

Вона повільно підвелася на ложі і знову ласкаво погладила вовкодава, який радісно загавкав, вишкірюючи страшні ікла. Це видовище кинуло їх у дрож. Ще більше затремтіли полонені, коли жінка подивилася їм просто в очі. Ніколи досі вони не бачили таких очей — у них відбився увесь світ і всесвіт. Леонсія мимоволі звела руку, ніби хотіла перехреститися, а Торес, вражений цим поглядом, не тільки перехрестився, а й почав тремтячими губами шепотіти свою улюблену молитву Діві Марії. Навіть Френк і Генрі дивилися на красуню як заворожені, не в змозі відвести погляду від бездонної синяви цих очей, що видавалися зовсім темними від довгих чорних вій.

— Синьоока чорнявка! — прошепотів усе-таки Френк.

Які очі! Скоріше круглі, ніж довгасті. Але і не зовсім круглі. Квадратні? Ні, усе-таки, точніше, круглі. Очі такої форми, ніби, коли б художник, не відриваючи від паперу пера, накреслив кілька квадратів і всі їхні кути звів у одне коло. Довгі вії затінювали очі жінки, через що вони здавалися бездонними. В цих очах не було ані подиву, ані переляку, коли вона побачила незнайомців, а тільки мрійлива байдужість. Утім, незважаючи на млосний погляд, до свідомості красуні явно доходило все, що вона бачила. Раптом, на превеликий подив прибульців, у її очах відбилася ціла гама земних почуттів. Десь у глибині, все наростаючи, затремтів затаєний біль. Зненацька сум заволік їх вологим покривалом, немов би блакитну морську далечінь застеляє весняний дощ чи вкриває гори райковий туман. Зажура і біль таїлися в їхній дрімотній безтурботності. Вогонь безмежної сміливості, здавалося, за мить спалахне в цих очах електричною іскрою волі та дії. Але сопне заціпеніння готове було опуститися, ніби м’який візерунковий полог, і відгородити сплячу від усіх переживань і почуттів. Проте усе це відходило на задній план перед мудрістю століть, якою віяло від незнайомки. Це враження особливо підсилювалося її запалими щоками — свідченням аскетичного способу життя. На цих щоках полум’янів — чи то сухотний, чи то косметичний — рум’янець.

Коли жінка підвелася зі свого ложа, виявилося, що вона тонка і тендітна, ніби фея. Вона була струнка, а тонкі кістки не справляли враження охлялості. Якби в Генрі і Френка запитали думку про неї, вони, мабуть, сказали б, що вона найзвабливіша із усіх худорлявих жінок на світі.

Старий жрець Сонця розпростерся на підлозі, уткнувши зморшкувате чоло в трав’яний мат. Інші продовжували стояти. Хоча в Тореса і тремтіли коліна, і вій, без сумніву, наслідував би жерця, якби помітив з боку своїх супутників хоч найменшу до цього готовність. Коліна в нього вже підігнулися, але, глянувши на випростаних Леонсію і Морганів, він змусив себе стояти рівно.

Спочатку Та, Що Мріє дивилася лише на Леонсію; уважно оглянувши дівчину, вона кивком наказала їй підійти. Занадто владний був цей кивок, на думку Леонсії, для такої тендітної істоти, і вона відразу відчула ворожість до красуні. Тому вона не зрушила з місця, поки жрець Сонця не наказав їй підкоритися. Тоді Леонсія, не звертаючи уваги на величезного волохатого пса, попрямувала до красуні. Вона пройшла між триніжками повз собаку і зупинилася лише після повторного жесту, настільки ж владного, як і перший. Якусь мить жінки дивилися одна одній в очі; потім з мимовільним почуттям тріумфу Леонсія побачила, як та понурилася. Ллє радість її була передчасною: Та, Що Мріє просто з зарозумілою цікавістю розглядала її сукню. Вона навіть простягнула тонку бліду руку і, як звичайнісінька жінка, помацала тканину.

— Жерче! — різко мовила вона. — Сьогодні в нас третій день Сонця в Домі Манго. Я давно вже віщувала тобі, що станеться цього дня. Нагадай, що саме.

Догідливо схилившись перед нею, жрець Сонця прогугнявив:

— Що цього дня стануться надзвичайні події. Так і трапилося, о Королево!

Але Королева вже забула, про що запитувала його. Погладжуючи тканину, з якої була виготовлена сукня Леонсії, вона уважно розглядала її.

— Ти щаслива, — сказала Королева, жестом показуючи Леонсії, що вона може повернутися до своїх. — Тебе кохають чоловіки. Мені ще не все ясно, але я відчуваю, що тебе занадто кохають чоловіки.

Голос її, м’який і низький, відрізнявся дивною мелодійністю і співучістю, неначе малиновий дзвін, що закликає віруючих на вечірню молитву. Але Леонсія не могла належно оцінити цей чудовий голос. Зате вона відчула, як від гніву спалахнули її щоки і сильніше забилося серце.

— Я бачила тебе раніше — і не раз, — продовжувала Королева.

— Не може бути! — спалахнула Леонсія.

— Тсс! — засичав на неї жрець Сонця.

— Там, — сказала Королева, показуючи на великий золотий казан. — Я тебе часто бачила там.

— І тебе теж, — вимовила ропа, звертаючись до Генрі.

— І тебе, — сказала вона Френку, але тут її великі сині очі ще більше розширилися і вона втупилася у Френка таким довгим поглядом, що Леонсія відчула, як ревнощі ніби ножем шматонули її серце, ревнощі, які може викликати тільки жінка в іншій жінці.

Очі Королеви блиснули, коли вона перевела погляд із Френка на Тореса.

— А ти хто, чужоземцю? Ти так дивно одягнений: на голові в тебе шолом лицаря, а на ногах сандалі раба!

— Я да Васко, — хоробро відповів тон.

— Це надто давнє ім’я, — посміхнулася вона.

— А я і є давній да Васко, — сказав він і без запросин підійшов до неї; вона посміхнулася його зухвалості, але не зупинила. — Цей шолом був на моїй голові чотириста років тому, коли я привів предків Загублених Душ у цю долину.

Королева недовірливо посміхнулася і тихо запитала:

— Виходить, ти народився чотириста років тому?

— 1 так. І пі. Я школи не був народжений. Я да Васко. Я існував вічно. Мій дім — Сонне.

Королева здивовано звела свої витончені брови, але промовчала. Топкими, майже прозорими пальцями вона взяла з золотої різьбленої скриньки, що стояла коло неї на ліжку, пучку порошку і сипнула

у казан на триніжку, а її красиві вуста скривилися в глузливій посмішці. Над казаном знявся димок, який відразу ж розтанув.

— Дивися! — наказала вона.

І Торес, підійшовши до казана, зазирнув у нього. Що він там побачив, його супутники так ніколи і не дізналися. Королева й собі схилилася над казаном і побачила те, що побачив і він. На її обличчі з’явилася зневажлива посмішка. А вгледів Торес спальню на другому поверсі будиночку в Бокас-дель-Торо, який дістав він у спадщину, а в пій колиску з немовлям. Убоге це видовище розкривало таємницю його народження, і жалісною була посмішка на обличчі Королеви. Яскраве видовище, викликане чарами, відкрило Торесу те, про що він здогадувався і що давно вже підозрював.

— Ти побачиш іще дещо, — м’яко промовила Королева. — Я показала тобі початок твого життя. А тепер подивися його кінець.

Але Торес, вже і без того вражений баченим, здригнувся і відсахнувся від казана.

— Пробач мені, красуне! — почав благати він. — І дозволь мені піти. Забудь те, що ти бачила, як, сподіваюся, забуду і я.

— Там уже нічого немає, — сказала вона, махнувши рукою над казаном. — Але забути я не можу. Воно назавжди залишається в моїй пам’яті. І тебе, добродію, такого молодого на вигляд і такого старого, судячи із шолома, я теж бачила колись у моєму Свічаді Світу. Ти часто обурював мене своїм поводженням.