Серця трьох - Лондон Джек

Без їжі ж можна обійтися досить довго. Але ось що мене дивує: як опинився там Торес?

— Цікаво, чи не він нацькував на нас кару? — зауважив Рікардо.

Але Генрі не став у це вдаватися.

— Можливо, але нам зараз не до цього. Треба насамперед придумати, як дістатися до печери, щоб врятувати їх, якщо вони ще живі. Ми з тобою і за місяць не розберемо такої купи каміння. Якби з нами було людей п’ятдесят, то, працюючи в дві зміни, вдень і вночі, ми змогли б відкопати печеру за дві доби. Отже, головне для нас — знайти людей. Цим ми і займемося. Я зараз сяду на мула і поїду до кару: пообіцяю їм усю чекову книжку Френка, якщо вони прийдуть сюди допомогти нам. Якщо ж нічого не вийде, я поїду в Сан-Антоніо і наберу там людей. Тим часом ти розчисть стежку і приведи сюди пеонів з мулами і всім необхідним. Та прислухайся до гори, може вони стуком дадуть про

себе знати.

Отже, Генрі спрямував свого мула в село кару — на велике невдоволення мула і на не менше здивування кару, що раптом побачили у своїй фортеці ворогів — точніше, одного ворога, — та ще й з-поміж тих, кого зовсім недавно вони намагалися знищити. Вони сиділи навпочіпки біля своїх халуп і ліниво грілися на сопці, приховуючи під сонною апатією подив, який, ніби голками, поколював їх і спонукав схопитися на ноги.

Як завжди буває, відвага білої людини ошелешила дикунів-метисів і позбавила їх здатності діяти. Неквапливо розмірковуючи, вони дійшли висновку, що тільки вища істота, котра має таку могутність, могла насмілитися в’їхати в багатолюдне вороже селище на втомленому і вередливому мулі.

Вони говорили каліченою іспанською, та Генрі розумів їх, і вони, у свою чергу, розуміли його іспанську мову; проте його розповідь про нещастя, яке сталося біля священної гори, не мало на них ніякого впливу. Вони холодно вислухали його прохання вирушити на допомогу потерпілим, а на обіцянку добре за це заплатити, — тільки байдуже знизали плечима.

— Якщо гора поглинула ваших грінго, значить, на те воля Бога. А хто ми такі, щоб перешкоджати його волі? — відповідали вони. — Ми люди бідні, але ми працювати ні на кого не будемо й тим паче йти проти Бога. В усьому, що сталося, винуваті самі грінго. Це не їхня країна. Чого їх понесло в наші гори? Нехай самі тепер і виплутуються з біди, коли Бога розгнівили, а в нас і без того досить клопоту з вередливими дружинами.

Час сієсти давно минув, коли Генрі, змінивши вже двох мулів, на третьому, найноровистішому, в’їхав у ще сонний Сан-Антоніо. На головній вулиці, на півдорозі між судом і в’язницею, він побачив начальника поліції і маленького товстого суддю в супроводі десяти жандармів і двох бідолашних пеонів, що втекли з плантації в Сантосі. Генрі зупинив мула і став викладати судді й начальнику поліції своє прохання про допомогу. Поки він говорив, начальник поліції непомітно підморгнув судді, відданому йому тілом і душею.

— Так, звичайно, ми вам допоможемо, — сказав начальник поліції, потягуючись і позіхаючи.

— Коли ж ви можете дати мені людей? — нетерпляче запитав Генрі.

— Щодо цього, то ми зараз вельми зайняті, — нахабно відповів начальник поліції. — Хіба не так, пане суддя?

— Так, ми надто зайняті, — підтвердив той, позіхаючи прямо в обличчя Генрі.

— І будемо зайняті ще якийсь час, — продовжував начальник поліції. — Шкода, проте ні завтра, ні післязавтра не зможемо надати вам допомогу. А ось згодом...

— Скажімо, на Різдво, — додав суддя.

— Авжеж, на Різдво, — підтвердив начальник поліції. — Зайдіть до нас на Різдво, і, якщо на той час справ у нас буде небагато, можливо, ми і спробуємо спорядити таку експедицію. А зараз на все добре, сеньйоре Морган.

— Ви жартуєте? — запитав Генрі, і лице його скривилося з люті.

— Таке саме, мабуть, було в нього обличчя, коли він завдав зрадницького удару в спину сеньйорові Альфаро Солано, — зловісно мовив начальник поліції.

Генрі пропустив цю образу мимо вух.

— Я скажу вам, хто ви є! — скипів він.

— Стережіться! — попередив його суддя.

— Чхав я на вас! — кинув Генрі. — Ви нічого не можете мені заподіяти. Мені пробачив сам президент Панами. А ви, ви жалюгідні виродки, чи люди, чи свині, не розбереш хто!

— Прошу вас, продовжуйте, сеньйоре, — сказав начальник поліції, приховуючи під вишуканістю шаленство.

— Ви не маєте гідності ні іспанців, ні караїбів, зате пороків обох рас у вас над міру. Свині ви, а не люди — от ви хто!

— Ви усе сказали, сеньйоре? Абсолютно все? — скрадливо поцікавився начальник поліції і подав знак жандармам.

Ті накинулися на Генрі й роззброїли його.

— Навіть сам президент Панами не може заздалегідь виправдати злочину, якого ще не скоєно. Правильно, пане суддя? — запитав начальник поліції.

— А це новий злочин! — охоче підхопив суддя, зрозумівши натяк начальника поліції. — Цей пес грінго образив закон.

— Тоді ми будемо судити його, і судити негайно, на цьому ж місці. Не будемо повертатися до суду і знову відкривати засідання, — до чого це? Будемо судити його тут, винесемо вирок і підемо до мене. Я маю пляшечку доброго вина...

— Я не полюбляю вино, — поспішив суддя відхилити пропозицію. — Мені б краще мескаль. А поки що, оскільки я і свідок, і жертва образи й оскільки інших доказів, окрім тих, які в мене є, я не потребую, то визнаю обвинувачуваного винним. Яке покарання запропонували б ви, сеньйоре Мар’яно Верхара-і-Іхос?

— Добу в колодках, щоб остудити надто гарячу голову цього грінго, — відповів начальник поліції.

— Такий вирок ми йому й винесемо, — оголосив суддя. — І він набирає чинності негайно. Візьміть, хлопці, арештованого і закуйте його в колодки.

* * *

Світанок застав Генрі в колодках, у яких він провів уже дванадцять годин. Він лежав на спині і спав. Але сон його був тривожний: він бачив своїх друзів, замурованих у горі, розум його мучили турботи, а тіло — кусали незліченні москіти. Відмахуючись від крилатих мучителів, він нарешті прокинувся. А прокинувшись, відразу згадав, яке з ним трапилося лихо, і почав себе люто лаяти. Роздратований тисячами отрутних москітних укусів, він вивергав такі прокльони, що привернув увагу перехожого, який ніс ящик з інструментами. Це був стрункий молодик з орлиним носом, одягнений у військову форму льотчика Сполучених Штатів. Він підійшов до Генрі, зупинився, послухав і з цікавістю почав його розглядати.

— Друже, — сказав вій, коли Генрі на хвильку замовк, щоб відсапатися, — минулої ночі, коли я сам застряг тут, залишивши в літаку добру половину спорядження, я теж лаявся. Але то було дитяче белькотіння у порівнянні з вашою лайкою. Я захоплений вами, сер. Ви — справжній майстер. А тепер, якщо не заперечуєте, чи не могли б ви повторити все спочатку, аби я міг узяти на озброєння і вжити, коли мені буде потрібно, ваші міцні слівця?

— А хто ви такий? — запитав його Генрі. — І якого чорта тут вештаєтеся?

— Не смію ображатися на вас, сер, — з посмішкою сказав льотчик. — Коли в людини таке розпухле обличчя, вона має повне право бути нечемною. Хто це вас так прикрасив? Ну, а щодо мене, то я на землі відомий як Парсон, лейтенант Парсон. З чортом я не знайомий і у пеклі я теж поки що нічого не роблю, а в Панамі я для того, щоб за сьогоднішній день зробити переліт від Атлантичного до Тихого океану. Чи не можу я бути вам чимось корисним, перш ніж відлетіти?

— Звичайно, можете! — вигукнув Генрі. — Дістаньте-но з вашого ящика який-небудь інструмент і збийте замок з моїх колодок. Я матиму ревматизм, якщо мені доведеться ще трохи тут просидіти. Прізвище моє Морган, і ніхто мене не бив — це укуси москітів.

Кількома ударами гайкового ключа лейтенант Парсон збив з колодок старий замок і допоміг Генрі підвестися. Розтираючи затерплі ноги, Генрі нашвидку розповів льотчику про те, у яку халепу вскочили Леонсія і Френк і як трагічно все це може для них скінчитися.

— Я люблю цього Френка, — сказав він на закінчення. — Він ніби моя копія. Ми схожі один на одного, як близнята, — очевидно, ми все-таки далекі родичі. Що ж до сеньйорити, то я і кохаю її, і збираюся з нею одружитися. Отже, готові ви нам допомогти? Де ваш аероплан? Пішки чи на мулі добиратися до гори майя дуже довго, але якщо ви підкинете мене на своїй машині, то це забере зовсім небагато часу. А якщо ви мені ще дістанете сотню шашок динаміту, то я зможу підірвати брили в тому місці, де був обвал, і випустити воду з печери.

Лейтенант Парсон вагався.

— Скажіть "так"! Скажіть же! — благав його Генрі.

* * *

А тим часом, як тільки камінь, що закривав вхід у печеру ідолів, став на своє місце, троє бранців, що застрягли в серці священної гори, відразу опинилися в кромішній темряві. Френк і Леонсїя навпомацки знайшли один одного і взялися за руки. Ще мить — і він обійняв її, і насолода цих обіймів наполовину пом’якшила жах, що пройняв їх. Вони чули, як Торес важко дихає поруч. Нарешті він пробурмотів:

— Мати Божа! Це називається бути на волосок від смерті! Ледве ноги винесли. — Що з нами далі буде?

— Далі буде ще багато несподіванок, перш ніж ми виберемося з цієї діри, — запевнив його Френк. — А вибратися все ж треба, і чим скоріше, тим краще.

Порядок просування був швидко встановлений. Френк посунув уперед, намацуючи лівою рукою стіну; за ним — Леонсія, міцно вчепившись за його куртку. А Торес — з ним поруч, тримаючись за другу стіну. Вони увесь час перемовлялися, щоб не відставати і не випереджати один одного і, головне, не звернути в бічні галереї. На щастя, діл у тунелі (а це був справжній тунель) виявився рівний, так що вони хоч і йшли навпомацки, але не спотикалися. Френк вирішив не запалювати сірників, поки в цьому не буде крайньої необхідності, і, щоб не впасти в який-небудь колодязь чи яму, обережно виставляв уперед спочатку одну йогу і, тільки упевнившись, що ступив на твердий ґрунт, переносив на неї усю вагу тіла. У результаті просувалися вони повільно, долаючи не більше півмилі на годину. Тільки раз їм трапилося таке місце, де тунель розгалужувався на дві галереї. Тут Френк запалив дорогоцінного сірника, видобувши його з водонепроникної коробочки, і побачив, що обидві галереї зовсім однакові. Яку ж з них вибрати, якою піти?

— Доведеться зробити так, — сказав Френк. — Підемо цією галереєю. І якщо вона нас нікуди не приведе, повернемося назад і підемо іншою.