Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Усі, звичайно, подумали, що ця зміна розкладу була тільки ще одним з багатьох вишуканих сюрпризів, підготовлених на весілля, бо бенкет закінчився вже після півночі на борту освітленого трансатлантичного лайнера під музику віденського оркестру, який у цьому рейсі розучував найновіші вальси Йоганна Штрауса. Закінчилося тим, що деяких гостей, геть очманілих від випитого шампанського, їхні дружини мусили майже виволокти на берег, бо вони вже почали розпитувати коридорних, чи немає на пароплаві вільних кают, щоб продовжити гульню до самого Парижа. Ті, хто зійшов на мол останніми, побачили біля портових шинків Лоренсо Дасу: вечірній костюм звисав на ньому бридким лахміттям, а сам він сидів посеред вулиці й плакав, підвиваючи, як плачуть араби над своїми покійниками, сидів у калюжі смердючої води, що цілком могла натекти з його сліз.
Ні в першу штормову ніч, ні в наступні, коли море заспокоїлося, як і протягом усього дуже довгого заміжнього життя Ферміни Даси, не відбулися ті брутальні вчинки, яких вона так боялася. Перша ніч, незважаючи на розміри пароплава та розкішну каюту, була повторенням тієї жахливої ночі, коли вона поверталася додому на шхуні з Ріоачі, і її чоловік виявив себе послужливим лікарем, який не заснув і на мить, утішаючи дружину — єдиний засіб, що його цей, уже знаменитий, лікар знав проти морської хвороби. Аж на третій день, коли вони вийшли з порту Гвайра, буря вщухла, але на той час обоє вже провели разом стільки часу і так багато розмовляли, що почували себе давніми друзями. На четверту ніч, коли можна було повернутися до буденних звичок, доктор Хувенал Урбіно здивувався, що його юна дружина не помолилася перед сном. На його запитання вона відповіла цілком щиро: двоєдушність черниць розбудила в ній нехіть до ритуалів, але її віра лишилася непохитна, і вона навчилася зберігати її в мовчанці. "Я волію спілкуватися безпосередньо з Богом", — сказала вона. Він зрозумів її міркування, і відтоді кожне сповідувало ту саму віру на свій зразок. Заручини в них були короткі, але досить неформальні як на ту епоху, бо доктор Урбіно відвідував її вдома щодня надвечір, і ніхто за ними не наглядав. Вона не дозволила б йому навіть доторкнутись до кінчика свого пальця, перш ніж вони дістануть єпископське благословення, але такого наміру він і не мав. Тільки в ту першу ніч, після того як море заспокоїлося, й обоє лежали в ліжку, хоча ще вдягнені, вдався він до перших пестощів, але з такою обережністю, що їй видалося цілком природним, коли він запропонував їй перевдягнутись у нічну сорочку. Вона пішла до ванної, але перед тим погасила в каюті світло, а коли вийшла звідти уже в нічній сорочці, то навіть заткнула шпарку в дверях якимось клаптем, щоб лягти в постіль у цілковитій темряві. Роблячи це, вона сказала з гумором:
— Ти не дуже дивуйся, докторе. Адже сьогодні мені вперше доведеться спати з незнайомцем.
Доктор Хувенал Урбіно відчув, як вона ковзнула під ковдру, наче наполохане звірятко, намагаючись відсунутися від нього якомога далі на койці, де лежати вдвох, не торкаючись одне одного, було зовсім не просто. Він узяв її за руку, холодну й закляклу від жаху, переплів свої пальці з її пальцями і майже пошепки почав ділитися з нею спогадами про свої інші морські подорожі. Вона знову вся напружилася, бо, лягаючи, помітила, що, поки вона була у ванній, він роздягнувся до голого тіла, і це пробудило в ній жах перед невідворотністю того, що має статися. Але протягом кількох годин не сталося нічого, бо доктор Урбіно все говорив і говорив, водночас міліметр за міліметром завойовуючи довіру її тіла. Він розповідав про Париж, про любов у Парижі, про закоханих, які цілуються там просто на вулиці, в омнібусі, на заквітчаних терасах кафе, відкритих для гарячого подиху літа та томливої музики акордеонів; вони кохалися стоячи на набережних Сени, і ніхто їм не заважав. Говорячи в темряві, він пучками пальців пестив їй ямку на шиї, пестив шовковистий пушок на руках, намагався погладити живіт, який уникав доторку, і коли відчув, що напруга спала, зробив першу спробу задерти їй нічну сорочку, але вона перешкодила його наміру в пориві, властивому для її вдачі, сказавши: "Я це вмію робити й сама". І скинула сорочку, і лежала після цього так нерухомо й тихо, що доктор Урбіно міг би подумати, що її тут немає, якби не світла пляма її тіла посеред чорної темряви.
Через мить він знову взяв її за руку й відчув, що вона тепла і розслаблена, але ще волога від дрібнесеньких крапель поту. Ще кілька хвилин обоє лежали мовчазні й нерухомі, він — очікуючи слушної нагоди для наступного кроку, а вона — чекаючи його наступу і не знаючи, звідки він почнеться, а тим часом темрява наповнювалася його диханням, щодалі напруженішим. Зненацька він пустив її руку і рвучко відхилився, мовби провалився в порожнечу: зволожив язиком середній палець і несподівано злегка торкнувся її соска, і вона смикнулася від смертельного шоку, так наче зачепили її живий нерв. Вона дякувала долі, що лежить у темряві й він не бачить палючого рум'янцю, який пропікав її до кісток черепа.
— Заспокойся, — сказав він їй спокійнісіньким голосом. — Не забувай, що я з ними вже знайомий.
— Я пам'ятаю, — відповіла вона. — І досі на цю згадку мене трусить від люті.
Тоді він зрозумів, що вони обігнули мис Доброї Надії, і знову взяв її долоню, велику та розм'яклу, й покрив її ніжними поцілунками, спочатку шерехатий п'ясток, довгі білі пальці й прозорі нігті, а потім — ієрогліфічні плетива долі на змокрілій долоні. Вона сама не усвідомила, як її рука опинилась у нього на грудях і натрапила на щось невідоме їй. "Це ладанка", — сказав він. Вона погладила йому волосся на грудях, а потім ухопилася за кущ усією п'ятірнею, щоб вирвати його з корінням. "Тягни, тягни", — сказав він. Вона потягла з усієї сили й відчула, що зробила йому справді боляче, і тоді вже її рука знайшла його руку, заховану в темряві. Але він не дав переплести пальці, а схопивши за зап'ясток, потяг її руку над своїм тілом з невидимою, але точно спрямованою силою, аж поки вона відчула гаряче дихання якогось звіра з чоловічої плоті, без певної тілесної форми, але брутального й виструнченого вгору. Всупереч тому, чого він чекав, і навіть усупереч тому, як це уявляла собі вона, Ферміна Даса не відсмикнула руку і навіть не залишила нерухомою там, де він її поклав, а доручивши свою душу й тіло піклуванню Найсвятішої Діви, зціпила зуби зі страху, що не витримає й засміється з власного божевілля, і почала навпомацки знайомитися зі здибленим ворогом, визначаючи його розміри, його пругку силу, розмах його крил, налякана його рішучістю, але співчуваючи його самоті, приручаючи його з доскіпливою цікавістю, яку хтось, менш досвідчений, ніж її чоловік, міг би сприйняти за пестощі. Він напружив останні сили і таки витримав це нелегке випробування, аж поки вона пустила його з по-дитячому вередливою грацією, так ніби пожбурила на смітник.
— Ніколи не могла уявити собі, що це за апарат, — сказала.
Тоді він став усе їй пояснювати, своїм серйозним учительським тоном, водночас водячи її рукою по тих місцях, про які розповідав, і вона дозволяла йому робити це з покорою зразкової учениці. Обравши слушну хвилину, він висловив припущення, що при світлі їй буде легше все це зрозуміти і хотів був його засвітити, але вона спинила його руку, сказавши: "Я краще бачу пальцями". Насправді їй хотілося світла, але вона воліла засвітити його сама, і щоб ніхто їй не наказував, і так воно й сталося. Несподівано в кімнаті спалахнуло світло, й він побачив, що вона лежить на боку, згорнувшись калачиком, та ще й накрилася простирадлом. А проте без найменшої манірності вона знову вхопила звіра, що так її зацікавив, і почала згинати та крутити його на всі боки, роздивлялася його з цікавістю, що вже здавалася більш ніж чисто науковою, і нарешті сказала: "Який же він потворний, куди бридкіший ніж оте, що у нас у жінок". Він погодився з нею й повідомив, що є у нього й інші вади, серйозніші, ніж потворність. Він сказав: "Він як ото дорослий син, на якого ти працюєш усе життя, усім жертвуєш задля нього, а він у вирішальну хвилину не слухається тебе і робить, що йому заманеться". Вона й далі роздивлялася його, запитуючи, навіщо потрібно оте, навіщо — оте, і коли, як їй здалося, про все розпитала, то взяла того нахабу на обидві долоні, ніби зважувала, з метою переконатися, що вага у нього зовсім нікудишня, і нарешті відштовхнула його з виразом зневаги.
— Крім того, в ньому багато зайвого, — сказала вона.
Доктор Хувенал Урбіно неабияк здивувався. Адже саме це він обрав за тему для дисертації: "Доречність деякого спрощення організму людини". Людський організм видавався йому застарілим, він виконував багато непотрібних або повторних функцій, необхідних для виживання індивіда в доісторичні часи, але не тепер. Атож, людський організм міг би бути простішим, а отже, і менш вразливим. На завершення він сказав:
— Звичайно, щось змінити в ньому може тільки Бог, але в усякому разі не завадило б сформулювати це в точних наукових термінах.
Вона засміялася весело і так невимушено, що він скористався з нагоди, обняв її й уперше поцілував у губи. Вона відповіла на поцілунок, і він почав цьомати її в щоки, в ніс, у повіки, а водночас просунув руку під простирадло й погладив її лобок, округлий, з гладеньким волоссячком, лобок японки. Вона не відвела його руки, але свою тримала напоготові, на випадок, якби він захотів просунутися далі.
— Мабуть, на цьому припинимо урок медицини, — сказала вона.
— Мабуть, — погодився він. — Наступним буде урок кохання.
І стягнув з неї простирадло, а вона не тільки не опиралась, а й різким порухом ніг відкинула його далеко від койки, бо не могла далі терпіти жароту. Її тіло було округле й пругке, голою вона здавалася набагато серйознішою, ніж одягнена, і мала специфічний, як у дикої звірючки, запах, що давав змогу вирізнити її з-поміж усіх жінок світу. На світлі вона відчула себе зовсім беззахисною, гаряча кров шугнула їй у обличчя, і вона не знайшла іншої ради приховати рум'янець, як обняти чоловіка за шию і міцно-міцно припасти губами до його губів, аж поки обоє мало не задихнулись у поцілунку.
Він добре знав, що не кохає її.
