Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
З такою думкою він і заповзявся розкрити таємницю тієї, котра так спритно його згвалтувала і в чиєму інстинкті пантери він, можливо, знайшов би ліки від свого нещастя. Але це йому не вдалося. Навпаки, що більше заглиблювався він у розшуки, то далі, як йому здавалося, відходив від істини.
Напад на нього відбувся в останній каюті, але через внутрішні двері вона сполучалася з передостанньою і в такий спосіб дві каюти утворювали ніби одну сімейну спальню з чотирма койками. Там подорожували дві молоді жінки, з ними ще одна, значно старша, але дуже гарна на вроду, й одна з молодших мала кількамісячне немовля. Вони сіли на пароплав у Барранко-де-Лоба — так називалася пристань, де брали на борт вантаж та пасажирів з міста Момпокса, після того як воно залишилося далеко від пароплавних шляхів унаслідок петляння річки, — і Флорентіно Аріса звернув на них увагу тільки тому, що вони несли у великій пташиній клітці сонне немовля.
Одягалися вони так, ніби подорожували на шикарному трансатлантичному лайнері, з турнюрами, підкладеними під шовкові спідниці, зі стоячими оздобленими мереживом комірцями, у крислатих капелюхах, прикрашених матер'яними квітами, і дві молодші жінки повністю міняли одяг по кілька разів на день, отож здавалося, ніби вони везуть із собою свою власну весняну атмосферу, тоді як інші пасажири задихалися від спекоти. Усі троє надзвичайно вправно орудували парасольками та віялами з пір'я, але здавалися потайними, як і всі тогочасні остров'янки з Момпокса. Флорентіно Аріса не міг навіть збагнути, у яких вони між собою взаєминах, хоча, безперечно, усі троє належали до однієї родини. Спочатку він подумав був, що найстарша доводиться іншим двом матір'ю, але потім усвідомив, що для цього вік у неї недостатній, а крім того, вона носила напівжалобу, якої дві молодші не розділяли. Він не міг собі уявити, що одна з них зважилася вчинити те, що вчинила, у той час, як дві інші спали на сусідніх койках, і єдиним слушним припущенням було те, що вона скористалася зі зручної, а може, умисне влаштованої нагоди, коли залишилася сама-одна в каюті. Він з'ясував, що дві з них часто виходили подихати повітрям, тоді як третя залишалася доглядати немовля, але одного, дуже задушливого вечора на палубу вийшли всі троє, несучи сонне немовля в клітці з лозових прутиків, накритій клаптем марлі.
Не маючи ніяких певних доказів, Флорентіно Аріса, проте, відразу відкинув можливість того, що напад на нього вчинила найстарша, а потім звільнив від цієї підозри і наймолодшу, яка була найвродливіша і найзухваліша. Він це зробив без видимих підстав, тільки тому, що пильне спостереження за всіма трьома спонукало його шукати підтвердження своєму щирому бажанню, щоб його скороминущою коханкою була мати ношеної в клітці дитини. Це припущення так його звабило, що він почав думати про неї частіше, аніж про Ферміну Дасу, незважаючи на очевидні докази того, що молода мати жила тільки для своєї дитини. Вона мала не більше двадцяти п'яти років і була струнка та русява, з португальськими повіками, які робили її ще неприступнішою, і для всякого чоловіка вистачило б і малої частки від тієї ніжності, яку вона дарувала дитині. Починаючи від першого сніданку й аж поки надходив час лягати спати, вона опікувалася нею, тоді як дві інші грали в китайські шашки. Коли їй щастило приспати немовля, вона підвішувала лозяну клітку біля борту, там де віяв свіжий вітрець. Вона не забувала про малого навіть тоді, коли дрімала, погойдуючи клітку й мугикаючи крізь зуби весільних пісень, поки її думки пурхали далеко від злигоднів нелегкої подорожі. Флорентіно Аріса вчепився за ілюзорну надію, що рано чи пізно вона себе викаже, хай навіть одним жестом або гримаскою. Він невідривно стежив за нею, помічаючи навіть зміни в ритмі її дихання по тому, як погойдувався медальйон на батистовій блузці; він і не збирався приховувати, що дивиться на неї поверх книжки, яку вдавав, ніби читає, і з обміркованою зухвалістю взяв за звичку пересідати в їдальні на інше місце, так, щоб завжди вона була в нього перед очима. Але так і не зміг помітити найменшого знаку, який би підтвердив, що вона справді володіла другою половиною його таємниці. Єдине, що залишилося йому від неї — бо наймолодша якось покликала її — було ім'я без прізвища: Росальба.
На восьмий день подорожі пароплав з великою обережністю звернув у вузьку протоку, де течія вирувала й пінилася між мармурових уступів, і пообіді пришвартувався біля причалу Пуерто-Наре. Тут виходили пасажири, які мали добиратися далі, у внутрішні райони провінції Антіохія, де палало одне з вогнищ нової громадянської війни. Біля пристані стояли з півдесятка пальмових хатин та дерев'яні склади, де вартували кілька босих і погано озброєних солдатів, бо ходили чутки, ніби повстанці мають намір грабувати пароплави. За хатинами круто здіймалися до самого неба дикі гори, де над проваллям вигинався у вигляді підкови вузький карниз. Ніхто з пасажирів не міг заснути, але тієї ночі напад не відбувся, а коли розвидніло, пристань перетворилася на недільний ярмарок, де індіанці продавали амулети з кокосів та любовні трунки, снуючи поміж в'ючних мулів і коней, готових до шестиденного підйому на плато, де починалися внутрішні Кордильєри, порослі хащами орхідей.
Флорентіно Аріса знічев'я спостерігав, як розвантажують корабель, — на в'ючних неграх, — як переносять на берег коші з китайським фаянсом, роялі для старих дів у Енвігадо, і надто пізно помітив, що серед тих, хто тут сходив, була й компанія Росальби. Він побачив їх, коли вони вже піднялись на середину схилу, в чоботях для верхової їзди, з парасольками екваторіальних кольорів, і тоді зробив те, чого не зважувався зробити протягом попередніх днів: прощально помахав Росальбі рукою, і всі троє у відповідь махали йому з такою фамільярністю, що в нього аж у грудях забило — і чому він осмілів так пізно? Він дививсь, як вони завернули поза складами, а слідом за ними мули, нав'ючені скринями, коробками для капелюхів та кліткою з немовлям, і трохи згодом вони вже тяглися, схожі на вервечку мурашок, понад краєм провалля, і зникли з його життя. Тоді він почув себе самотнім у всьому світі, й спогад про Ферміну Дасу, який останніми днями принишк десь у глибині, учепився в нього мертвою хваткою.
Він знав, що наступної суботи вона виходить заміж, причому весілля буде помпезним, і він навіть не матиме права померти за ту, кого палко кохав і кохатиме до кінця своїх днів. Ревнощі, доти втоплені в сльозах, тепер заволоділи його душею. Він благав Бога, щоб іскра Божого правосуддя вразила Ферміну Дасу, коли вона приготується присягтись у коханні та в покірності чоловікові, який любив у ній тільки дружину, що стане його суспільною окрасою, і тремтів у екстазі перед видивом нареченої, — його або нічиєї! — що лежить горілиць на плитах кафедрального собору, з помаранчевим цвітом, зволоженим росою смерті, й пінястим потоком фати, на плитах, під якими спочивали чотирнадцять єпископів, похованих біля центрального вівтаря. Але, втішившись помстою, він картав себе за свою ницість, і тоді бачив, як Ферміна Даса підводиться, спокійно дихаючи, чужа, проте жива, бо йому незмога було уявити собі світ без неї. Він не спав ночами, а якщо іноді сідав що-небудь перекусити, то тільки в ілюзії, що Ферміна Даса сидить за столом поруч, або навпаки: щоб позбавити її честі голодування заради неї. Іноді втішав себе певністю, що десь у сп'янінні весільного торжества або навіть у гарячкові ночі медового місяця. Ферміна Даса переживе раптову муку — нехай лиш протягом миті, бодай однієї миті! — коли в її уяві постане привид колишнього нареченого, зневаженого, приниженого, розтоптаного, і затьмарить її щастя.
Напередодні прибуття у порт Караколі, де закінчувався рейс, капітан звелів улаштувати традиційний прощальний бенкет із духовим оркестром, у якому грали матроси з його команди, та барвистим феєрверком, випущеним з капітанської рубки. Посол Великобританії пережив одіссею зі зразковим стоїцизмом, полюючи з фотокамерою на звірів, на яких йому не дозволили полювати з рушницею, і не було вечора, коли б він не з'явився до їдальні з візитом ввічливості. А на прощальний бенкет він прийшов у шотландському народному костюмі клану Мак-Тавіша і грав на козиці, мліючи від утіхи, і навчав усіх, хто виявляв таке бажання, своїх національних танців, і десь перед світанком його довелося майже віднести до каюти. Флорентіно Аріса, змучений тугою, забився в найдальший куток палуби, куди не долинали навіть відголоски гульні, й накинув на себе пальто Лотаріо Тугута, рятуючись від морозного холоду, що проймав його до кісток. Прокинувся він о п'ятій ранку з тим самим почуттям, з яким прокидається засуджений на смерть у день своєї страти, і протягом усієї суботи не робив і не думав нічого іншого — тільки хвилина за хвилиною уявляв собі з усіма подробицями весілля Ферміни Даси. Пізніше, після того як уже повернувся додому, він збагнув, що переплутав години і що все відбувалося зовсім не так, як він собі уявляв, і навіть знайшов у собі крихту глузду, щоб посміятися зі своїх фантазій.
Та хай там як, а то була субота хресних мук, яка завершилася справжнім нападом лихоманки, бо йому привиділося, що настала та мить, коли молоді вирішили усамітнитися і нишком прослизнули в потайні двері, щоб віддатися втіхам першої подружньої ночі. Хтось побачив, як він тремтить у гарячці, й повідомив капітана, і капітан покинув бенкет разом із корабельним лікарем, боячись, що то випадок захворювання на холеру, і лікар з перестороги замкнув Флорентіно Арісу до карантинної каюти, щедро напоївши його бромистими мікстурами. А втім, уже наступного дня, коли вдалині показалися стрімчаки Караколі, лихоманка минула, і настрій у нього піднявся, бо в маячні, спричиненій великою дозою болезаспокійливих ліків, він вирішив раз і назавжди, що пошле к бісу блискуче майбутнє телеграфіста і повернеться на цьому самому пароплаві на свою стару вулицю Кальє-де-лас-Вентанас.
Йому неважко було домогтися, щоб його взяли на зворотний рейс, пославшись на те, що він має право на відшкодування за каюту, якою був поступився на користь повноважного представника королеви Вікторії.
