Лангольєри - Кінг Стівен

Якби я ввійшов першим, він натомість убив би мене. – Алберт важко глитнув. – Потім я вбив містера Тумі. Я мусив. Він гнався за мною, розумієте? Він десь знайшов іншого ножа і погнався за мною.

Хлопець говорив таким тоном, що це помилково можна було б сприйняти за байдужість. Утім, Нік знав, що воно насправді. Аж ніяк не байдужість роздивився він у білій плямі Албертового обличчя.

– Ти можеш дати собі раду, Козирю? – спитав Нік.

– Не знаю, я до цього ніколи нікого не в-в-вбивав, – видав Алберт задавлене, нещасне схлипування.

– Розумію, – сказав Нік. – Це жахлива річ, але це можна пережити. Я знаю. І ти мусиш пережити це, Козирю. Нам ще треба довгі милі подолати, перш ніж можна буде заснути, і зараз нема часу на психотерапію. Ті звуки наближаються.

Він залишив Алберта і підійшов до скоцюбленої на підлозі фігури. Креґ Тумі лежав на боку з одною задертою рукою, яка частково прикривала йому обличчя. Нік перевернув його на спину, подивився, тихо присвиснув. Тумі був досі живий – чутно було його хрипке, деренчливе дихання, – але Нік заклався б власним банківським рахунком, що ця людина зараз уже не прикидається. Ніс він мав не просто проламаний; на вигляд його було знищено. Рот зяяв кривавим проваллям в оточенні потрощених решток зубів. А глибока, недобра вм'ятина в Тумі посеред лоба наштовхувала на припущення, що Алберт зробив певні творчі переобладнання в черепній кістці цього чоловіка.

– І все це він наробив якимсь там тостером? – пробурмотів Нік. – Ісус і Марія, Том, Дік і Гаррі чи бозна-хто. – Він випростався й підвищив голос. – Він не помер, Козирю.

Коли Нік відійшов, Алберт був нахилився знову. Тепер він повільно випростався і зробив крок у бік англійця.

– Ні?

– Прислухайся сам. У відключці, але все ще в грі. – "Хоча й ненадовго; судячи з його хрипів, ні". – Ходімо подивимося на містера Ґефні, можливо, він також вдало відбувся. А як там щодо нош?

– Га? – подивився Алберт на Ніка так, ніби той щойно був проказав щось іноземною мовою.

– Ноші, – повторив терпляче Нік, коли вони вирушили до прочинених дверей офісу "Послуги аеропорту".

– Ми їх знайшли, – сказав Алберт.

– Справді? Супер!

Просто у дверях Алберт зупинився.

– Зачекайте, – пробурмотів він, потім присів і почав навпомацки шукати Донову запальничку. І за хвильку вже знайшов. Вона була досі теплою. Хлопець підвівся. – Містер Ґефні по той бік стола, я гадаю.

Вони обійшли стіл, переступаючи через скинуті стоси паперів і кошик ВХІДНІ/ВИХІДНІ. Алберт підняв запальничку і крутнув коліщатко. З п'ятої спроби гніт зайнявся і слабенько горів протягом трьох чи чотирьох секунд. Цього вистачило. Нік встиг достатньо побачити вже у зблисках іскор, які викрешувало коліщатко запальнички, але йому не хотілося казати цього Алберту. Дон Ґефні лежав розпластаний на спині – очі розплющені, вираз жахливого здивування так і застиг на його обличчі. Отже, вдало відбутися йому не пощастило.

– Як так вийшло, що Тумі не запопав і тебе? – спитав, помовчавши хвильку, Нік.

– Я здогадався, що він тут, – сказав Алберт. – Навіть іще до того, як він ударив містера Ґефні, я вже знав.

Голос у нього все ще був змертвілим, тремтів, але почувався він трохи краще. Тепер, коли він навіч побачив бідного містера Ґефні – буквально подивився йому в очі, – почуватися він почав трохи краще.

– Ти почув його?

– Ні, я побачив оте. На столі, – Алберт показав на купку відірваних смужок.

– Щастя, що побачив. – Нік у темряві поклав долоню на плече Алберту. – Ти заслуговуєш на те, щоби залишатися живим, друже. Ти здобув цей привілей. Згода?

– Я намагатимусь, – сказав Алберт.

– Так і роби, синку. Це боронить від багатьох кошмарів. З тобою людина, яка це добре знає.

Алберт кивнув.

– Не занепадай духом, Козирю. Це все, що варто робити, – просто не занепадай духом, і все з тобою буде гаразд.

– Містере Гопвел?

– Так?

– Вам не важко було б мене більше так не називати? Зда… – Йому сперло дух, і він з силою прокашлявся. – Здається, мені це більше не подобається.

16

Вони вийшли з печери "Послуг аеропорту" через тридцять секунд. Нік ніс за ручку складені ноші. Коли вони підійшли до ряду таксофонів, Нік передав ноші Алберту, і той без слів їх прийняв. Скатертина лежала на підлозі футів за п'ять від Тумі, який тепер хропів, хапаючи повітря потужними неритмічними ривками.

Часу було обмаль, часу було дуже, курва, обмаль, але Нік мусив це побачити. Просто мусив.

Він підняв скатертину і витяг тостер. Один нагрівальний елемент застряг у пазу для хліба; інший вивалився на долівку. Циферблат таймера і ручка, якою посувають хліб, відпали. Один кут тостера ввігнувся досередини. Битий лівий бік перетворився на глибоку круглу вм'ятину.

"Це те місце, яке наразилося на нюхало нашого приятеля Тумі, – подумав Нік. – Дивовижно".

Він струсонув тостер, слухаючи торохкання частин відбитих деталей усередині.

– Всього лише якийсь тостер, – чудувався він. – Я маю друзів, Алберте, – друзів професіоналів, – які не повірять у таке. Я сам насилу в це вірю. Я маю на увазі, всього лише якийсь тостер…

Алберт відвернув голову.

– Киньте його, – промовив він хрипко. – Я не можу його бачити.

Нік зробив, як просив хлопець, і поплескав того по плечі.

– Неси ноші нагору. Я приєднаюся до вас незабаром.

– Що ви збираєтеся робити?

– Хочу подивитися, чи нема в тому кабінеті ще чогось такого, що може стати нам у пригоді.

Алберт якусь мить дивився на нього, але в цій темряві він не міг розгледіти вираз обличчя Ніка. Нарешті він сказав:

– Я вам не вірю.

– А ти й не мусиш, – відгукнувся Нік якимсь дивно делікатним тоном. – Катай нагору, Козирю. Тобто, я хотів сказати, Алберте. Я скоро до вас приєднаюся. І не озирайся.

Алберт ще якусь мить вдивлявся в нього, а потім потягся вгору по застиглому ескалатору – голова похнюплена, ноші, наче валіза, висять у правій руці. Він не озирався.

17

Нік почекав, поки хлопець зникне в мороці. Потім він пішов туди, де лежав Креґ Тумі, і сів навпочіпки поряд з ним. Тумі все ще залишався непритомним, але дихання в нього, схоже, вже трохи вирівнялося. Нік навіть припустив, що ніц неймовірного нема в тому, що після пари тижнів лікування й постійного догляду в шпиталі Тумі міг би оговтатися. Єдина річ ним, принаймні, доведена: він має неймовірно міцний череп.

"Ганьба, що мозок під ним такий розм'яклий, приятелю", – подумав Нік. Він простягнув руки, збираючись одною долонею прикрити Тумі рота, а іншою носа – чи що там від них залишилося. Це забере менше хвилини, і їм не доведеться більше перейматися містером Тумі. Інші б здригнулися в жаху від такого акту – назвали б це холоднокровним убивством, – але Нік вбачав у цьому лише певний страховий поліс, не більше й не менше. Тумі вже раз постав з того, що здавалося повною непритомністю, і тепер один з їхньої групи мертвий, а інша важко, можливо смертельно, поранена. Нема сенсу випробовувати долю далі.

Було тут і ще дещо. Якщо він залишить Тумі живим, що саме він подарує йому, залишивши його живим? Коротке, страдницьке існування в мертвому світі? Шанс подихати помираючим повітрям під закляклим небом, у якому всі звичні атмосферні процеси, схоже, припинилися? Можливість познайомитися з тим чимсь, що наближається зі сходу… наближається з хрумканням гігантських, хижацьких мурах? Ні. Краще позбавити його цього. Це буде безболісним, і вже тільки це буде достатнім проявом доброти.

– Кращим за те, на що ця тварюка заслуговує, – промовив Нік, але все одно чомусь вагався.

Він згадав маленьку дівчинку, як вона дивилася на нього вгору своїми темними, незрячими очима.

"Ви не вбивайте його!" Не прохання; то був явний наказ. З якогось прихованого, останнього резерву вона зібрала трохи сил, щоби віддати йому цей наказ. "Все, що я знаю, він нам потрібен".

"Чому вона збіса так його захищає?"

Нік посидів навпочіпки ще трішки, вдивляючись у знівечене обличчя Креґа Тумі. А коли згори ескалатора заговорив Руді Ворік, він здригнувся так, ніби то був голос самого диявола.

– Містере Гопвел? Ніку? Ви йдете?

– Миттю! – гукнув він через плече. Він знову потягнувся до обличчя Тумі й знову зупинився, згадуючи її темні очі.

"Він нам потрібен".

Він різко скочив на рівні, залишаючи Креґа Тумі в його болісній боротьбі за дихання.

– Уже йду! – гукнув він і легко вибіг вгору по ескалатору.

Розділ 8

Дозаправка. Раннє світло світанку. Поява ленґоліерів. Янгол ранковий. Доглядачі вічності. Зліт.

1

Бетані викинула свою майже геть позбавлену смаку сигарету і вже подолала вгору половину трапа, коли Боб Дженкінс закричав:

– Здається, вони виходять!

Вона розвернулася і кинулася вниз по сходинках. З багажної амбразури, проповзаючи по конвеєрній смузі, виринала низка темних плям. Боб з Бетані побігли їм назустріч.

Дайну несли прив'язаною до нош. Руді тримав їх з одного кінця, Нік – з іншого. Вони пересувалися на колінах, і Бетані почула, як захекано, хрипко хапаючи повітря, дихає той лисий чоловік.

– Дозвольте, я допоможу, – сказала вона, і Руді охоче віддав їй свій кінець нош.

– Старайся не трясти її, – попросив Нік, звішуючи з конвеєра ноги. – Алберте, берися разом з Бетані за той кінець, допоможеш нам підняти її по трапу. Нам треба нести цю штуку якомога горизонтальніше.

– З нею дуже погано? – запитала Бетані в Алберта.

– Не добре, – відповів він похмуро. – Непритомна, але поки жива. Це все, що я знаю.

– А де Ґефні й Тумі? – спитав Боб, коли вони вирушили до літака. Щоби його почули, Бобу довелося трохи підвищити голос; той хрускіт тепер лунав гучніше, а верескливий призвук травмованої трансмісії став у ньому домінантною, навісною нотою.

– Ґефні мертвий, і Тумі також недалеко відстав, – сказав Нік. – Зараз про це не на часі. – Він зупинився перед підніжжям трапа. – Ви двоє, піднімайте свій кінець.

Повільно й обережно вони посунули з ношами вгору по сходах, Нік, зігнувшись з переднім кінцем нош, рухався спиною вперед, Алберт з Бетані, тримаючи ноші піднятими на рівні своїх голів, штовхалися стегнами на вузькому трапі. Боб, Руді і Лорел ішли позаду. Відтоді, як повернулися Алберт і Нік, Лорел заговорила тільки раз – спитала, чи мертвий Креґ Тумі. Коли Нік сказав їй, що той живий, вона уважно до нього придивилася, а потім з полегшенням кивнула.

Коли Нік дістався верху трапа і завів свій кінець нош у літак, Браян стояв у дверях кабіни.

– Я хочу покласти її в першому класі, – сказав Нік, – щоби цей кінець нош, де її голова, був трохи піднятим.