Лангольєри - Кінг Стівен

Браян зрозумів, що відбувається, і швидко клацнув два тумблери, заглушивши гідравлічні насоси. "Боїнг-727-400" віддав їм усе, що мав: трохи більше 46 000 фунтів авіаційного пального. Цього мусило вистачити.

– Добре, – промовив він, підводячись.

– Що добре? – перепитав Нік і також підвівся.

– Ми від'єднуємося й забираємося звідси нахер.

Дедалі наближаючись, той шум уже досяг оглушливого рівня. До хрумкання, жвакання й верещання трансмісії домішалися звуки падіння дерев, руйнування будівель, якраз перед тим, як вимкнути насоси, Браян почув тріскотливе рипіння, а потім низку глибоких сплесків. Мабуть, міст провалився в ту річку, яку бачив Нік, уявив собі він.

– Містер Тумі! – раптом закричала Бетані. – Там містер Тумі!

Нік поперед Браяна вискочив крізь двері у перший клас, але вони разом встигли вчасно, щоби побачити, як Креґ перевалькувато човгає по руліжній доріжці. Їхній літак він повністю ігнорував. Скидалося на те, що його метою був обмежений парою перехрещених руліжок порожній трикутник трави.

– Що він робить? – видихнув Руді.

– Не переймайтеся ним, – сказав Браян. – У нас геть нема часу. Ніку? Спускайтеся трапом попереду мене, потримаєте мене, поки я від'єднаю шланг.

Браян почувався людиною, яка стоїть голою на пляжі, в той час як на обрії постає горбом і мчить до берега хвиля цунамі.

Нік супроводив Браяна вниз і знову потримав його за ремінь, поки той, перехилившись, крутив, від'єднуючи, шланг. За мить він його відчепив і кинув на бетон, де той глухо брязнув насадкою сопла. Браян затріснув люк паливного бака.

– Гайда, – сказав він, коли Нік підтягнув його назад. Обличчя в нього було землисто-сірим. – Давайте забиратися звідси.

Але Нік не поворухнувся. Він застиг на місці, вп'явшись очима в схід. Його шкіра набула кольору паперу. На обличчі застиг вираз якогось гіпнотичного жаху. Верхня губа тремтіла, і в ту мить він мав вигляд занадто переляканого, аби загарчати, пса.

Браян спроквола, чуючи, як, немов заіржавілі дверні завіси, риплять жили в його шиї, повернув голову в тому напрямку. Він повернув голову і дивився, як ленґоліери нарешті виходять з-за лаштунків на відкриту сцену.

18

– Отже, ви розумієте, – сказав Креґ, підійшовши до порожнього крісла в голові стола і чекаючи, поки всядуться інші присутні, – що брокери, з якими я мав справу, були не тільки недобросовісними; багато з них насправді були підсадними агентами ЦРУ, чиє завдання полягає в контактах і введенні в оману саме таких банкірів, як я, – людей, які шукають, чим хутко наповнити худенькі портфелі цінних паперів. На їхнє переконання, сама мета – недопущення комунізму в Південній Америці – виправдовує будь-які доступні засоби.

– Яких процедур ви дотримувалися для перевірки цих партнерів? – запитав огрядний чоловік у дорогому синьому костюмі. – Ви користалися послугами якоїсь компанії, що страхує облігації, чи ваш банк наймає якусь специфічну фірму для дослідження подібних операцій?

Кругле, щокате обличчя Синього Костюма було ідеально виголеним; його щоки пашіли або добрим здоров'ям, або завдяки сорока рокам шотландського віскі з содовою; його очі були нещадними скабками синього льоду. Прекрасні то були очі; батьківські очі.

Звідкілясь – далеко від цього конференц-залу, розташованого на другому від верхівки поверсі "Пруденційного центру", – до Креґа долетів якийсь несамовитий галас. Дорожнє будівництво, подумав він. У Бостоні постійно розбудовують якісь шляхопроводи, і він підозрював, що здебільшого в цьому нема жодної потреби, у більшості випадків це та сама стара-престара тема – безсоромні залюбки отримують зиск з довірливих. Це не має до нього жодного стосунку. Абсолютно ніякого. Його робота – вести справу з чоловіком у синьому костюмі, і він не міг дочекатися, коли почне.

– Креґу, ми чекаємо, – сказав президент його власної банківської установи. Креґ на секунду здивувався – участі містера Паркера не планувалося в цій зустрічі, – але потім здивування захлеснуло відчуттям щастя.

– Взагалі ніяких процедур! – радісно закричав він у їхні шоковані обличчя. – Я просто купував, купував і купував! Я ВЗАГАЛІ… НЕ… ДОТРИМУВАВСЯ… ЖОДНИХ… ПРОЦЕДУР!

Він уже було збирався продовжити, щоб детальніше розвинути цю тему, та тут його зупинив якийсь звук. Цей звук був не за милі звідси; цей звук був близько, дуже близько, можливо, в самому конференц-залі.

Якесь жвакання зі звискуванням, ніби сухими, голодними зубами.

Раптом Креґ відчув люту потребу подерти трохи паперу – будь-який папір би згодився. Він потягнувся по блокнот перед собою на столі, але блокнот зник. Так само й стіл. Так само й банкіри. Так само й Бостон.

– Де я? – запитав він мізерним, розгубленим голоском і роззирнувся. Раптом він зрозумів… і раптом він побачив їх.

Ленґоліери прийшли.

Вони прийшли по нього.

Креґ Тумі заверещав.

19

Браян їх побачив, але не міг зрозуміти, що саме він бачить. Якимсь дивним чином вони ніби не піддавалися роздивлянню, і він відчував, як його ошелешений, перевтомлений мозок намагається змінити отримувану інформацію так, щоб перевести те, що з'явилося в кінці злітної смуги 21, у щось таке, що він здатен зрозуміти.

Спершу там було тільки дві фігури, одна чорна, а інша темно-червона, томатова.

"Вони мають форму м'ячів? – з сумнівом запитував його мозок. – А чи можуть вони бути м'ячами?"

Щось немов дійсно вголос клацнуло всередині його голови, і вони стали м'ячами, схожими на пляжні м'ячі, але м'ячами, які брижилися й здувалися, а потім надималися знову, немов він дивився на них крізь марево розжареного повітря.

Вони викотилися з високої мертвої трави в кінці злітної смуги 21, залишаючи за собою прокоси чорноти. Чомусь вони косили траву.

"Ні, – неохоче заперечив його мозок. – Вони косять не тільки траву, і ти це розумієш. Вони викошують набагато більше, ніж просто траву".

Поза ними залишилися вузькі смуги досконалої чорноти. І тепер, коли вони грайливо помчали по білому бетону наприкінці злітної смуги, за ними так само залишалися вузькі темні колії. Вони блищали, як смола.

"Ні, – неохоче заперечив його мозок. – Не смола. Ти знаєш, чим є та чорнота. То ніщо. Зовсім ніщо. Вони пожирають не тільки поверхню злітної смуги".

Було щось злонавмисно-радісне в їх поведінці. Вони перетнули одне одному дорогу, залишивши чорне, вихилясте Х у дальнім кінці руліжної смуги. Вони підстрибнули високо в повітря, зробили якийсь карколомний перехресний маневр, а потім помчали прямо до літака.

Побачивши це, Браян закричав, і Нік поруч з ним закричав. Лиця таїлися під поверхнею цих прудких м'ячів – лиця чужинецьких потвор. Лиця ті мерехтіли, і смикалися, і коливалися, наче витворені світінням болотяного газу. Очі в них були лише якимись недорозвиненими ямками, але пащі величезні: півокруглі печери, всіяні рядами гризьких, мерехтливих зубів.

Вони жерли по ходу, сточуючи вузькі смуги цього світу. На дальній руліжці стояла автоцистерна "Тексако". Ленґоліери накинулися на неї, високошвидкісні зуби заджерготіли, захрумкали, випнувшись із їхніх розмитих тіл. Вони пройшли крізь машину без затримки. Один з них прорив шлях прямо крізь задні колеса, і на коротку мить, перед тим як колеса сплющилися, Браян побачив контур того, що той прогриз, – точно мишача нірка в плінтусі з якогось мультика.

Інший високо підстрибнув, зникнувши на мить поза коробчатою цистерною "Тексако", а потім рвонув прямо крізь неї, залишивши по собі окільцьовану металом діру, з якої мутно-бурштиновим потоком ринуло авіаційне пальне. Вдарившись об землю, вони підскочили, немов на пружинах, знову розійшлися навхрест і помчали до літака. Реальність поза ними шарувалася вузькими смугами, шарувалося всюди і все, чого вони торкнулися, а з їх наближенням Браян усвідомив, що вони розчахують дещо більше за цей світ – вони розтуляють всі глибини вічності.

Вони досягли краю бетонного поля і призупинилися. Задригалися в нерішучості, наче ті стрибаючі кульки, що в старих кінофільмах скакали по словах для тих, хто бажав підспівувати[163].

Потім вони розвернулися і рвонули в новому напрямку.

Рвонули в напрямку Креґа Тумі, котрий стояв, дивлячись на них, і верещав на весь білий світ.

З величезним зусиллям Браян розірвав заціпеніння, що було його скувало. Штурхнув ліктем Ніка, який усе ще застигло стояв нижче нього.

– Гайда!

Нік не поворухнувся, і Браян вдарив його ліктем знову, цього разу дужче, поціливши просто в лоба.

– Гайда, я сказав! Воруши сракою! Ми забираємось звідси!

Тепер уже нові чорні й червоні кулі з'явилися на краю аеродрому. Вони стрибали, танцювали, кружляли… а потім помчали до них.

20

"Ти не зможеш втекти від них, – казав його батько. – Бо вони мають такі лапки. Такі маленькі, прудкі лапки".

Проте Креґ спробував.

Він сахнувся й кинувся до терміналу, на бігу кидаючи назад перекривлені гримасою жаху погляди. Тільки туфлі стукотіли по бетону. Залишивши поза увагою "Боїнг-767" "Американської гідності", який тепер знову розвертався, він біг натомість до багажної платформи.

"Ні, Креґу, – промовив його батько. – Ти думаєш, ніби біжиш, але це не так. Знаєш, що ти насправді робиш – ти ШМИГЛЯЄШ!"

Позаду нього прискорилися два "м'ячики", з необтяжливою, радісною швидкістю скорочуючи відстань. Вони двічі збіглися навперехрест, просто тобі парочка нарваних хвастунів у мертвому світі, залишаючи по собі різкі штрихи чорноти. Кулі покотилися за Креґом, тримаючи між собою проміжок приблизно сім дюймів, утворюючи поза своїми тілами щось на кшталт негативної лижної колії. Вони догнали його за двадцять футів від багажного конвеєра і за якусь мілісекунду зжували його ступні. Ось щойно його тупотливі ноги шмигали тут. А ось раз, і Креґ став на три дюйми коротшим; його ступні разом з дорогими лоферами "Баллі"[164] просто перестали існувати. І жодної крові; ленґоліери у своєму випалювальному поході бігом припекли його рани.

Креґ не зрозумів, що його ступні перестали існувати. Він тупотів далі на обрубках щиколоток, а коли перший біль почав порскати йому вгору по ногах, ленґоліери розвернулися в крутому віражі й пліч-о-пліч покотилися назад. Цього разу двічі перехрестилися їх шляхи, залишивши обмежений чорнотою серпик бетону, наче контур місяця в дитячій книжечці-розмальовці.