Лангольєри - Кінг Стівен

Вони тут, вони забажають пояснень, що ж воно таке проробив цей молодий містер Креґґі-Веґґі Тумі-Вумі, отут і буде їм нестямна правда: шахрай-махлярство! Ось що він проробив. Фути і ярди шахрай-махлярства, цілі милі шахрай-махлярства. А коли він їм це повідомить…

– Вони будуть змушені мене відпустити… чи не так?

"Так, – сказала вона. – Але ти мусиш поспішити, Креґу. Перш ніж вони вирішать, що ти не прийдеш, і поїдуть".

Креґ почав повільно сунути вперед. Ступні дівчинки не рухалися, але, тим часом як він до неї наближався, вона відпливала далі, наче міраж, до гумових смуг, які висіли між зоною видачі багажу і вантажною платформою надворі.

І… ох, як чудесно: вона посміхалася.

10

Тепер уже всі були в літаку, крім Боба й Алберта, котрі сиділи на сходах трапа, прислухаючись до тих звуків, які котились до них, немов повільна, перепадиста хвиля.

Лорел Стівенсон стояла в прочинених передніх дверях і дивилася на термінал, усе ще загадуючись, що їм робити з містером Тумі, аж тут її ззаду за блузку потягнула Бетані.

– Дайна балакає вві сні, чи щось таке. Я подумала, може, вона марить. Ви можете підійти?

Лорел пішла. Поза Дайною сидів Руді Ворік, тримаючи дівчинку за руку, тривожно дивлячись на неї.

– Незнаайу, – сказав він стурбовано. – Незнаайу, але я думаю, чи не відходить вона.

Лорел помацала в дівчинки лоба. Той був сухим і дуже гарячим. Кровотеча чи то вповільнилася, чи цілком припинилася, але дихання дівчинки звучало з гідним жалю посвистуванням. Кров кіркою засохла в неї навкруг рота, неначе полуничний соус.

Лорел було почала:

– Я думаю…

Але раптом Дайна заговорила, доволі ясно промовивши: "Ти мусиш поспішати, перш ніж вони всі вирішать, що ти не прийдеш, і поїдуть".

Лорел з Бетані спантеличено, перелякано перезирнулися.

– Гадаю, їй сниться той парубок, Тумі, – сказав Руді Лорел. – Вона вже раз промовляла його ім'я.

– Так, – промовила Дайна. Очі в неї були заплющені, але голова трішки поворухнулася, немов вона когось слухає. – Я буду, – сказала вона. – Якщо ти хочеш, я буду. Але поспіши. Я розумію, це боляче, але ти мусиш поспішати.

– Вона марить, еге ж? – прошепотіла Бетані.

– Ні, – сказала Лорел. – Я так не думаю. Я думаю… мабуть, їй щось сниться.

Проте насправді вона зовсім не так думала. Насправді вона думала, що Дайна може

("бачити дещо")

робити дещо інше. Лорел подумалося, що їй не хотілося б знати, чим саме є те дещо, хоча думка про це вирувала й витанцьовувала далеко вглибині її мозку. Лорел знала, що, якщо захоче, вона може оприявнити цю думку, але не хотіла. Бо щось моторошне точилося тут, щось надзвичайно моторошне, і вона не могла позбавитись думки, що це якось стосується

("не вбивайте його… він нам потрібен")

містера Тумі.

– Дайте їй спокій, – промовила вона різким, сухим тоном. – Дайте їй спокій і дозвольте їй

("робити з ним те, що вона мусить зробити")

поспати.

– Господи, я надіюся, ми скоро злетимо, – журливо сказала Бетані, і Руді втішливо обійняв її за плечі.

11

Креґ добрався до конвеєрної стрічки і впав на неї. Білим болем, немов хтось розірвав чистий аркуш, йому роздерло голову, шию, груди. Він спробував пригадати, що з ним трапилося, і не зміг. Він збіг униз по застиглому ескалатору, він сховався в якійсь маленькій кімнаті, він сидів у темряві, відривав паперові смужки… і на цьому його спогади зупинялися.

Він підняв голову, волосся звисало йому на очі, і подивився на осяйну дівчинку, котра, схрестивши ноги, сиділа тепер перед гумовими смугами, за дюйм від конвеєрної стрічки. Вона була найгарнішим створінням з усього, що він лишень бачив у житті, як взагалі він міг подумати, ніби вона одна з них?

– Ти янгол? – прохрипів він.

"Так", – відповіла осяйна дівчинка, і Креґ відчув, як його біль затоплює радістю. Закаламутилося в очах, а потім сльози – перші сльози плачу в його дорослому житті – почали повільно котитися йому по щоках. Раптом йому згадався ніжний, п'яненький голос матері, коли вона мугикала ту стару пісню.

"Ти янгол ранковий? Ти будеш янголом моїм цього ранку?"

"Так, я буду. Якщо хочеш, я ним буду. Тільки поспіши. Я знаю, це боляче, містере Тумі, але ви мусите поспішати".

– Так, – схлипнув Креґ і завзято поповз по багажному конвеєру до неї.

Кожен рух відгукувався в ньому безладними імпульсами задирчасто-рвучкого болю; кров скрапувала з розбитого носа й розтрощеного рота. І тим не менше, він щосили поспішав. Маленька дівчинка попереду просочилася крізь висячі гумові смуги, при цьому якимсь чином зовсім їх не поворухнувши.

– Просто торкнися моєї щоки… перш ніж покинеш мене, бей-бі… – промовив Креґ.

Він відхаркнув рихлий клуб крові, сплюнув його на стіну, де той повис наче якийсь велетенський мертвий павук, і спробував повзти швидше.

12

Східніше аеропорту цей химерний ранок розкололо гучним, ляскотливим тріском. Боб з Албертом схопилися на рівні – обличчя зблідлі, сповнені страшних запитань.

– Що це було? – спитав Алберт.

– Я думаю, це було дерево, – відповів Боб, облизнувши губи.

– Але ж нема ніякого вітру!

– Так, – погодився Боб. – Вітру нема.

Той шум тепер перетворився на рухому барикаду розщеплених звуків. Почасти вони ніби збиралися у фокус, а потім знову розпадалися… за якусь мить до того, як ставала можливою їх ідентифікація. В якийсь момент Алберт міг поклястися, що він чує, ніби там щось гарчить, та потім те шкуродерне гавкання… чи дзявкотіння… чи що б воно там не було… заковтнуло якесь коротке, дратівне, схоже на зловредний електричний фон, зудіння. Єдине, що залишалося неухильним, – це той хрумкіт і постійне гризотне завивання.

– Що відбувається? – пискляво гукнула ззаду них Бетані.

– Нічо… – почав Алберт, але тут Боб ухопив його за плече і показав:

– Погляньте! – крикнув він. – Гляньте он туди!

Далеко на сході від них, на самому обрії, на високому лісистому гірському хребті розходилися на північ і південь щогли високовольтної електролінії. На очах Алберта одна зі щогл захиталася, мов іграшкова, а потім повалилася, потягнувши за собою плутанину дротів. За мить те саме сталося з іншою щоглою, і ще з одною, і з наступною.

– І це ж не все, – ошелешено промовив Алберт. – Погляньте на дерева. Дерева там тремтять, наче кущики.

Але вони не просто тремтіли. На очах Алберта й інших дерева почали валитися, зникати.

"Хрум, чвак, хрум, гуп, ХРГАВ!

Хрум, чвак, ХРГАВ! бах, хрум".

– Ми мусимо забиратися звідси, – промовив Боб. Він учепився в Алберта обома руками. Очі в нього були величезні, напоєні якимсь ідіотським жахом. Цей вираз очей перебував у хворобливому, різкому контрасті з його вузьким, інтелектуальним обличчям. – Я вважаю, ми просто зараз же мусимо забиратися звідси.

На обрії, приблизно на відстані десяти миль, задрижало, розвалилося врізнобіч і гухнуло вниз, щоби зникнути в тремтінні дерев, високе риштування радіовежі. Тепер вони відчули, як почала вібрувати сама земля; вібрація збігала вгору по трапу і передавалася крізь підошви їхнього взуття.

– Зробіть, щоб це припинилося! – раптом заверещала Бетані з дверей над ними. Вона ляснула себе долонями, затискаючи вуха. – Ох, прошу, зробіть, щоб це ПРИПИНИЛОСЯ!

Але та звукова хвиля котилася до них – хрумкіт, чвакання, звуки зажерливих ленґоліерів.

13

– Не люблю набридати, Браяне, але скільки ще часу? – голос Ніка звучав натягнуто. – Там якась річка, милі за чотири на схід звідси – я її бачив, коли ми сідали, – і я впевнений, що те щось, що зараз сюди наближається, зараз уже на її протилежному березі.

Браян поглянув на свої покажчики пального. Двадцять чотири тисячі фунтів – у правому крилі, шістнадцять тисяч – у лівому. Тепер, коли йому не треба було перекачувати пальне з дельтівського "Боїнга" через крило на інший бік, справа йшла швидше.

– П'ятнадцять хвилин, – сказав він. І відчув, як на лобі в нього великими краплями проступає піт. – Нам треба ще пального, Ніку, бо інакше розіб'ємося й загинемо в пустелі Могаве. І ще десять хвилин, щоб від'єднатися, все задраїти і вирулити.

– Ви не можете скоротити цей час? Ви певні, що не можете його скоротити?

Браян похитав головою і знову відвернувся до своїх давачів.

14

Креґ повільно поповз крізь гумові смуги, відчуваючи, як вони, наче мляві пальці, гладять його по спині. Він виринув у білому, мертвотному світлі нового – і дуже вкороченого – дня. Тут той звук був жахливим, всепоглинальним галасом армії вторгнення людожерів. Навіть небо, здавалося, від нього здригається, і на якусь мить страх скував Креґа на місці.

– Дивися, – промовила його ранковий янгол і показала.

Креґ подивився… і забув свій страх. Поза "Боїнгом-767" "Американської гідності" в обмеженому двома руліжними доріжками і злітно-посадковою смугою трикутнику пожухлої трави стояв довгий, з червоного дерева, стіл для засідань. Він яскраво блищав у цьому млявому світлі. Проти кожного місця лежав жовтий блокнот, стояла карафа з крижаною водою і вотерфордівський келих[162]. За столом сиділо дві дюжини чоловіків у поміркованих банкірських костюмах, і тепер усі вони обернулися, дивлячись на нього.

Раптом вони почали аплодувати. Усі підвелися і стояли, дивлячись на нього, вітаючи оплесками його прибуття. Креґ відчув, як велетенська, вдячна посмішка розтягує його обличчя.

15

Дайна залишалася сама в першому класі. Дихання її тепер стало дуже натужним, а голос перетворився на задавлене хекання.

– Біжи до них, Креґу! Швидше! Швидше!

16

Креґ звалився з конвеєра, гупнувши на бетон з кістколомним грюком, і незграбно вигнався на ноги. Біль не мав більше значення. Ця дівчина-янгол їх привела! Звісно, вона їх привела! Янголи, вони як привиди в повісті про містера Скруджа – вони можуть зробити все, що їм схочеться! Аура дівчинки почала тьмяніти, і сама вона почала мерхнути, але це не мало значення. Вона привела його порятунок: ту сіть, у яку він нарешті благословенно впіймався.

"Біжи до них, Креґу! Біжи кругом літака! Біжи від літака! Біжи мерщій!"

Креґ кинувся бігти – спершу ледве волочив ноги, але швидко перейшов на якийсь калічний спринт. Голова його на бігу кивала, наче соняшник на надламаному стеблі. Він біг до позбавлених гумору, невблаганних людей, які були його порятунком, людей, які так само могли бути простими рибалками, що стоять на якомусь судні поза межею негаданого сріблястого неба, вибирають свою сіть, щоби подивитися, яких неймовірних істот вони вловили.

17

Світлодіодний індикатор, досягши позначки 21 000 фунтів, почав уповільнюватися, а коли перевищив 22 000, то вже майже зупинився.