Пошуки абсолюту - Бальзак Оноре де

Вона наполягла, щоб батько змінив костюм і вдягся відповідно до свого становища. Таке відновлення колишнього вигляду повернуло Валтасарові зовнішню гідність, що давало надію сподіватись і на зміну в умонастрої. Незабаром дочка, наперед утішаючись радістю побачити, як здивують батька несподіванки, що чекали його у власному домі, розпорядилася рушати далі, в Дуе.

За три льє від рідного міста Валтасар побачив свою дочку Фелісію верхи на коні — її супроводжували обидва брати, Еммануель, П'єркен і найближчі друзі всіх трьох родин. Подорож мимоволі відвернула хіміка від звичних думок, краєвиди Фландрії вплинули на його серце; а коли він побачив веселий почет, який склали йому діти та друзі, то так розхвилювався, що очі в нього заблищали від сліз, голос затремтів, повіки почервоніли. Він палко обіймав дітей, будучи не в спромозі відірватися від них, і спостерігаючи цю сцену, всі мало не плакали від розчулення. Знову побачивши свій дім, Валтасар зблід, по-молодому жваво вискочив з дорожньої карети, радісно вдихнув пахощі саду, став роздивлятися все навкруг, і кожен його рух свідчив про глибоку втіху. Він випростався, його обличчя ніби помолодшало. Коли Клаас увійшов до вітальні й побачив, як точно підібрала дочка старовинні срібні свічники, які він продав, він зрозумів, що, мабуть, усі напасті залагоджено, і сльози набігли йому на очі. Розкішний сніданок подали в їдальні, де всі мисники були заповнені рідкісними речами і сріблом принаймні тієї самої вартості, що й речі, якими Клааси володіли колись. Хоча родинна трапеза тривала довго, цього часу ледве вистачило на розповіді, яких Валтасар вимагав від кожного з дітей. Духовно приголомшений поверненням додому, він перейнявся щастям родини й показав себе справжнім батьком. Його манери набули колишнього благородства. В перші хвилини він весь віддався радощам володіння й навіть не поцікавився, якими засобами повернули йому все те, що він утратив. Отже, радість його була нічим не затьмареною і повною. Поснідавши, четверо дітей, батько і нотар П'єркен перейшли до вітальні, де Валтасар не без тривоги побачив аркуші гербового паперу, які розклав на столі службовець П'єркенової контори і стояв там, ніби готуючись виконати розпорядження свого патрона. Діти сіли, а здивований Валтасар залишився стояти біля каміна.

— Це опікунський звіт, який пан Клаас складає своїм дітям,— сказав П'єркен.— Хоча дехто з вас, може, й знудиться,— додав він, усміхаючись, як то заведено в нотарів, котрі часто говорять жартівливим тоном про найсерйозніші речі,— одначе край необхідно, щоб ви усе вислухали.

Дарма що ця фраза цілком пасувала до обставин, Клаас, чия совість нагадала йому про минуле, сприйняв її як докір і спохмурнів. Конторський клерк почав читати. Валтасарів подив зростав у міру того, як оповіщали документ. Спочатку в ньому було встановлено, що маєтність Клаасової дружини на день її скону оцінювалася приблизно в один мільйон шістсот тисяч франків, а завершальні рядки звіту з цілковитою ясністю засвідчували, що кожне з дітей одержить належну йому частку повністю, як завжди, коли справами опікується добрий і турботливий батько родини. З цього випливало, що дім з-під застави викуплено, що Валтасар перебуває у себе вдома і що його заміські маєтки теж звільнені від боргів. Коли було підписано кілька актів, П'єркен показав розписки на суми, взяті колись у борг, і документи про зняття заборони з власності. В цю мить Валтасар, якому несподівано повернули чоловічу й батьківську честь та гідність громадянина, впав у крісло; він шукав очима Маргариту, але вона з чисто жіночої делікатності під час читання пішла з'ясувати, чи всі її розпорядження стосовно свята виконано як слід. Кожне з Клаасових дітей розуміло, про що думає старий батько, коли він блискучими від стримуваних сліз очима шукав свою дочку, яку в ту мить усі присутні бачили духовним зором у образі мужнього і світлого ангела. Габрієль пішов покликати Маргариту. Почувши доччині кроки, Валтасар кинувся їй назустріч і стиснув її в обіймах.

— Тату,— сказала вона йому біля сходів, де старий її перестрів,— благаю вас, ні в чому не принижуйте свого священного авторитету. Подякуйте мені при всій родині, що я добре виконала ваші настанови і поводьтеся так, наче ви і тільки ви домоглися добробуту, якого ми тут досягли.

Валтасар звів очі до неба, подивився на дочку, склав руки на грудях і після короткої мовчанка, коли його обличчя набуло виразу, якого діти не бачили вже десять років, сказав:

— О, чому ти зараз не з нами, Пепіто! Як захоплювалася б ти нашою донькою!

Він міцно обняв Маргариту, неспроможний вимовити бодай слово, і повернувся до вітальні.

— Діти,— сказав він з тим благородством у тоні, завдяки якому його колись вважали людиною найвишуканіших манер,— ми всі повинні дякувати Маргариті, похвалити її за мудрість і наполегливість, з якими вона здійснила мої наміри, провела в життя мої задуми, коли, поглинутий своїми трудами, я передав їй кермо влади в нашому домі.

— Ну, а тепер пора зачитати шлюбні контракти,— сказав П'єркен, глянувши на годинника.— Але це уже не входить у мої обов'язки, адже закон забороняє мені вести справи, які стосуються моїх родичів і мене самого. Зараз з'явиться пан Рапарльє-старший.

В цей час почали сходитися друзі родини, запрошені на обід, який давали з нагоди повернення Клааса і підписання шлюбних контрактів, а слуги вносили за ними шлюбні подарунки. Людей збиралося усе більше й більше, тут були вершки світського товариства Дуе, гості ніби прагнули затьмарити одне одного красою й вишуканістю свого вбрання. Три родини, що поєднувалися між собою щасливими шлюбами, захотіли позмагатися в розкоші. Вітальня швидко наповнилася прегарними дарунками, які підносять молодим. Золото струменіло й іскрилося. Розгорнуті тканини, кашемірові шалі, намиста, дорогоцінні прикраси викликали таку щиру радість і в тих, хто дарував, і в тих, хто отримував подарунки, ця напівдитяча радість так сяяла на всіх обличчях, що про вартість коштовних дарів забули навіть люди, байдужі до всього, крім міркувань вигоди, люди, які в таких випадках не завжди вміють стримати свою цікавість і роблять точні підрахунки. Незабаром розпочався церемоніал, заведений у родині Клаасів для таких урочистих подій. Сидіти належало тільки батькам, а всі інші мали стояти перед ними на деякій відстані. Під лівою стіною зали, з боку саду, стали Габрієль Клаас і панна Конінкс, далі — Еммануель де Соліс і Маргарита, Фелісія і П'єркен. Валтасар і Конінкс, єдині з присутніх, хто мав право сидіти, розташувалися в кріслах за кілька кроків від цих трьох пар, біля нотаря, який змінив П'єркена. Жан стояв за батьковим кріслом. Зо два десятки вишукано вбраних дам, кілька чоловіків, усі з числа найближчих родичів П'єркена, Конінкса і Клаасів, мер міста Дуе, який мав провести цивільний обряд шлюбу, дванадцять свідків, узятих із найвідданіших друзів трьох сімейств, серед них і старший голова королівського суду,— усі, навіть священик церкви Святого Петра, стояли, утворюючи з боку двору врочисте півколо. Шана, яку все це зібрання віддавало батьківському авторитету голови родини, що сяяв у цю мить ореолом воістину королівської величі, надавала сцені характеру якогось справді стародавнього дійства. В ті хвилини Валтасар уперше за останні шістнадцять років забув про пошуки Абсолюту. Нотар Рапарльє підійшов спитати в Маргарити та в її сестри, чи зібралися всі, кого було запрошено на церемонію підписання шлюбних контрактів та на присвячений цій події врочистий обід і, діставши ствердну відповідь, повернувся до столу, щоб узяти шлюбний контракт Маргарити й Еммануеля де Соліса, який належало читати першим,— аж раптом двері розчинились і, сяючи від радості, до вітальні вбіг Мюлькіньє.

— Пане! Пане! — заволав він.

Валтасар кинув на Маргариту погляд, сповнений розпачу, подав їй знак і вивів її в сад.

— Я не посмів сказати тобі, дитино,— мовив батько, звертаючись до дочки,— але якщо ти вже стільки для мене зробила, ти мене врятуєш і від останньої напасті. Мюлькіньє позичив мені для останнього досліду, що не вдався, двадцять тисяч франків — усі свої заощадження. Мабуть, сердега, побачивши, що я забагатів, прийшов вимагати борг. Віддай йому гроші негайно. Ох мій ангеле, це йому ти завдячуєш, що твій батько досі живий, адже він один утішав мене в невдачах, він один досі вірить у мене. Без нього я, звісно, помер би...

— Пане! Пане! — не вгавав Мюлькіньє.

— Ну, чого тобі? — спитав Валтасар, обертаючись.

— Алмаз!

Клаас кинувся у вітальню — в руці лакея він і справді помітив алмаз.

— Я увійшов до лабораторії...— пошепки сказав йому Мюлькіньє.

Про все забувши, хімік кинув на старого фламандця погляд, який можна було передати тільки словами: "Ти першим увійшов до лабораторії?"

— ...і там,— провадив слуга,— знайшов алмаз у чаші, куди підключили вольтову батарею, щоб вона робила своє діло, і вона його таки зробила, пане, ви тільки гляньте! — додав Мюлькіньє, показуючи алмаз — прозорий, восьмигранний камінь, що своїм блиском приваблював зчудовані погляди всіх присутніх.

— Діти мої, друзі мої,— сказав Валтасар,— простіть мого старого слугу, простіть і мене. Від такого можна і збожеволіти. Десь на протязі останніх семи років випадок здійснив без мене відкриття, до якого я йду ось уже шістнадцять років. Як це сталося? Я не знаю. Атож, я залишив під дією вольтової батареї сполуку сірки та вуглецю, за якою треба було б постійно вести спостереження. І ось за моєї відсутності в моїй лабораторії проявилася могутність Божа, і я, звичайно, не зміг установити, як саме і в якій послідовності відбулася реакція. Хіба це не жахливо? Клятий від'їзд! Клята випадковість! Який жаль! Коли б я провів спостереження за цією тривалою, повільною — а може раптовою, звідки я знаю? — кристалізацією чи то перетворенням — хтозна, що це було! — одне слово, за цим чудом, тоді мої діти були б сьогодні ще багатші. Хоча це й не остаточне розв'язання моєї головної проблеми, все ж таки перші промені моєї слави засяяли б над моєю країною і ще світлішою була б радість поєднаних у коханні сердець, зігріта сонцем Науки!

Всі мовчали, дивлячись на цього чоловіка.