Пошуки абсолюту - Бальзак Оноре де
Атож, я приймаю твоє багатство,— вела вона далі й на устах у неї промайнула ангельська усмішка,— і я знаю, як зробити його своїм.
Маргарита подивилася на потрет Ван-Клааса, ніби запрошуючи його у свідки. Молодик стежив за її поглядом і не бачив, як вона зняла з пальця дівоче колечко; він помітив це лише тоді, коли почув її слова:
— На самому дні лиха народжується моє щастя. Мій батько з недбалості надав мені право вільно розпорядитися собою,— сказала вона і простягла молодикові колечко. Візьми, Еммануелю! Моя мати любила тебе, вона схвалила б мій вибір.
Сльози виступили на очах у Еммануеля, він зблід, упав навколішки і сказав Маргариті, даючи їй перстень, який завжди носив:
— Ось обручка моєї матері! О моя Маргарито,— провадив він, поцілувавши перстень,— чи одержу я й інший доказ?
Вона нахилилася й підставила чоло губам Еммануеля.
— О мій бідолашний коханий, чи добре ми чинимо? Адже нам доведеться довго чекати.
— Мій дядько казав, що обожнювання — насущний хліб терпіння, маючи на думці любов християнина до Бога. Тебе я любитиму не менш палко; в моїй уяві ти давно злилася з Творцем усього сущого. Я належу тобі, як і йому.
Якийсь час вони були під владою найсолодшого хвилювання. Почуття виливалося з їхніх душ тихо і спокійно, ніби потічок, коли він виходить із берегів і безперервними струминками розливається навкруги. Події, що розлучали закоханих, сповнювали їх смутком, який мовби роз'ятрював їхнє щастя, надавав йому гостроти болю. Повернулася Фелісія — надто рано для Маргарити й Еммануеля. Скоряючись почуттю витонченої тактовності, яка дозволяє усе вгадувати тому, хто любить, молодик залишив сестер удвох — але на прощання він обмінявся з Маргаритою поглядом, і вона побачила, чого коштувала йому ця стриманість — так яскраво відбилася в тому погляді жадоба щастя, давно сподіваного і щойно освяченого заручинами сердець.
— Ходи-но сюди, сестричко, — ніжно сказала Маргарита, обхопивши рукою шию Фелісії.
Вона повела її в сад, і сестри всілися на лаву, якій кожне покоління Клаасів звіряло свої любовні розмови, гіркі зітхання, свої мрії і задуми. Незважаючи на веселий тон і ніжно-лукаву усмішку сестри, Фелісія захвилювалась і відчула щось подібне до страху. Маргарита взяла її за руку — рука у Фелісії тремтіла.
— Панно Фелісіє, я читаю у вашій душі,— сказала старша сестра, нахилившись до вуха молодшої.— П'єркен часто сюди приходив, поки мене не було, він приходив щовечора, говорив вам приємні слова, а ви їх слухали.
Фелісія зашарілася.
— Не шукай собі виправдань, мій ангеле,— провадила Маргарита,— адже кохати — це так природно! Можливо, твоя ніжна душа трохи вплине на вдачу П'єркена: він егоїстичний, аж надто розважливий, але людина він чесна і, можливо, навіть його вади сприятимуть твоєму щастю. Він тебе любитиме як свою найгарнішу річ, влаштує твоє життя, як звик влаштовувати свої справи. Пробач мені за такі слова, моя дівчинко! Ти навчиш його дослухатися до вимог серця і, можливо, він зречеться поганої звички в усьому бачити лише вигоду.
Фелісії нічого не лишалося як обняти сестру.
— До того ж,— вела далі Маргарита,— у нього чималий статок. Його рід належить до найвищої і найстаровиннішої буржуазії. Зрештою, хіба я повинна ставати на перешкоді твоєму щастю, якщо ти вирішила знайти його в житті цілком буденному?
— Люба сестро! — вихопилося у Фелісії.
— О, ти можеш звіритися мені в усьому! — вигукнула Маргарита.— Признатися одна одній у своїх таємницях — що може бути природнішого для нас із тобою?
Ці задушевні слова спричинили одну з тих милих розмов, коли дівчата розповідають одна одній про все-все. Маргарита, яку кохання зробило проникливою, зрозуміла, що твориться у Фелісіїному серці.
— Ну, гаразд, моя люба дівчинко,— сказала вона на завершення,— упевнимося, що П'єркен справді тебе кохає, і тоді...
— Дай мені змогу самій діяти,— відповіла, сміючись, Фелісія.— Я маю з кого брати приклад.
— Дурненька! — відказала Маргарита, цмокнувши сестру в лоб.
Хоча П'єркен належав до тієї категорії людей, які в шлюбі бачать лише ділову угоду, суспільну потребу і засіб передачі майна, і хоча йому було байдуже, з ким одружитися,— з Фелісією чи з Маргаритою, якщо обидві мали одне прізвище й однаковий посаг,— він, одначе, помітив, що вони обидві, за одним з його висловів, дівчата романтичні й сентиментальні (ці два прикметники люди безсердечні вживають, щоб посміятись з обдаровань, які природа аж надто скупо висіває в борозни людства), а тому, мабуть, вирішив: з вовками жити — по-вовчому вити. Отож другого дня він з'явився до Маргарити, із змовницьким виглядом повів її в сад і став говорити про почуття, оскільки такими були умови попереднього контракту, що за законами світського товариства передує контракту нотаріальному.
— Дорога родичко,— сказав він їй,— ми не завжди були з вами однієї думки з приводу того, до яких засобів слід удатися, щоб домогтися успіху у ваших справах. Але ви повинні визнати, що мною завжди керувало найщиріше бажання бути вам у чомусь корисним. Так от, учора, пропонуючи вам свою допомогу, я все зіпсував унаслідок фатальної звички, пов'язаної з нотаріальним складом розуму, ви мене розумієте?.. Моє серце не співучасник у дурості, яку я втнув. Я дуже вас полюбив, але ми, нотарі, не позбавлені проникливості, і я помітив, що зовсім вам не подобаюся. Сам винен! Інший би виявив більше спритності. Ну так от, я прийшов вам признатися — і то цілком відверто — що почуваю щиру любов до сестри вашої Фелісії. Поставтеся до мене як до брата! Позичайте в мене, скільки вам треба, беріть просто так! Та що там! Чим більше візьмете, тим більше доведете мені свою дружбу. Я весь до ваших послуг — і без відсотків, ви мене розумієте? Не братиму з вас не те що дванадцяти, а й чверті відсотка не візьму. Якщо ви визнаєте мене гідним Фелісії, я вже буду задоволений. Простіть мої вади, вони розвинулися в мені внаслідок ділової практики, а серце в мене добре, і задля щастя своєї дружини я готовий хоч у Скарпу стрибнути.
— Щиро рада таке почути, родичу,— відказала Маргарита.— Але доля моєї сестри залежить від неї самої, та ще від батька...
— Знаю, дорога Маргарито,— мовив нотар,— але ж ви взяли на себе ніби обов'язки матері для всієї родини, і я, природно, захотів винести те, що зібралося в мене в серці, на ваш суд...
Ця манера розмови досить точно відбиває розумовий рівень чесного нотаря. Згодом П'єркен уславився своєю відповіддю комендантові Сент-Омерського табору, який запросив його на військове свято; відповідь починалася так: "Пан П'єркен-Клаас де Моліна-Ноуро, мер міста Дуе, кавалер Ордена Почесного легіону, має честь зобов'язатися вшанувати своєю присутністю..." і далі в такому ж дусі.
Маргарита погодилася прийняти від нотаря допомогу, але тільки в тому, що стосувалося його фаху, щоб не завдати ані найменшої шкоди ні своїй жіночій гідності, ні майбутньому сестри, ні незалежності свого батька. Того ж таки дня вона довірила сестру турботам Жозетти й Марти — обидві служниці були віддані своїй молодій господині тілом і душею й допомагали їй заощаджувати на всьому. Маргарита негайно вирушила у Веньї і взялася там за діло під умілим керівництвом П'єркена. Нотар подумки прикинув, що перекладена на мову цифр його некорислива допомога обернеться для нього вельми вигідною оборудкою; адже свій клопіт, свої поради він у якомусь розумінні вкладав у земельну власність — отож він не скупився на них. Насамперед він придумав, як звільнити Маргариту від труднощів розкорчовування та обробітку землі, призначеної під ферми; знайшовши трьох хлопців із багатих селянських родин, котрі бажали завести власне господарство, він спокусив їх перспективами, які обіцяла родючість грунту, й умовив скласти орендний договір на три ферми, хоча їх ще треба було збудувати. За умови безкоштовного користування землею протягом трьох років фермери зобов'язалися викопати канави, зробити насадження, купити худобу, а вже за четвертий і п'ятий рік внести по десять тисяч франків орендної плати, за шостий — по дванадцять, за всі наступні роки — по п'ятнадцять. Поки будувалися ферми, орендарі розчищали й доводили до пуття землю. Вже через чотири роки після батькового від'їзду Маргарита майже відновила статок брата й сестри. Двохсот тисяч франків вистачило на всі будівлі. Ні в допомозі, ні в порадах не мала нестачі ця відважна дівчина, чия поведінка викликала захват у всіх жителів Дуе. Маргарита наглядала за будівництвом, за дотриманням угод і орендних зобов'язань, виявляючи при цьому тверезий розум, енергію і наполегливість, притаманні жінкам, яких надихає глибоке почуття. Починаючи з п'ятого року, вона вже мала змогу використати тридцять тисяч орендної плати за ферми, братову ренту та прибутки з батькових маєтків для викупу заставленого майна і для відновлення дому, що так потерпів від маніакальної пристрасті Валтасара. Оскільки позикові відсотки дедалі зменшувалися, повне звільнення від боргів було не за горами. Еммануель де Соліс запропонував Маргариті і ті сто тисяч франків, які залишилися від дядькової спадщини, але вона спочатку приберегла їх, а на третьому році свого господарювання доклала до них двадцять тисяч власних заощаджень і розквиталася з боргами на значну суму. Таке життя, сповнене напруженої праці, нестатків та самопожертв, тривало цілих п'ять років; одначе, відколи Маргарита взяла на себе управління справами, всі заходи, до яких вона вдавалася, завершувалися незмінним успіхом.
Ставши інженером шляхів сполучення, Габрієль за допомогою діда одержав підряд на будівництво каналу і швидко збив собі статок; крім того, він зумів сподобатися своїй родичці панні Конінкс, яку її батько обожнював і яка була однією з найбагатших спадкоємиць у обох Фландріях. На 1824 рік маєтність Клаасів звільнилася від боргів, і будинок на Паризькій вулиці прибрав свого колишнього вигляду. П'єркен уже офіційно попросив у Валтасара руки Фелісії, а де Соліс — руки Маргарити.
На початку січня 1825 року Маргарита і старий Конінкс поїхали по батька-вигнанця, чийого приїзду всі чекали з нетерпінням; він уже подав у відставку, щоб повернутись у лоно родини і схвалити щастя своїх дітей. Під час відсутності Маргарити, яка часто висловлювала жаль, що до батькового приїзду не вдалося заповнити порожні рами в галереї та кімнатах для гостей, П'єркен і Еммануель де Соліс змовилися з Фелісією влаштувати Маргариті сюрприз, що якоюсь мірою прилучив би й молодшу сестру до відновлення родинного гнізда Клаасів.
